Ця найпекучіша історія з дитинства не має для мене терміну давності. Я і по сей день усе ще силкуюся пережити її. Перейти, як безкрайнє поле. Прийняти, як непоправну й безнастанну печаль. Часто згадую короткі прощальні навідини до нас додому таткового товариша з роботи, дядька Андрія, котрий шоферував на тому відтинку шляху, де між численними промислами Хрестищенського газового родовища і маленькими полтавськими та харківськими селами колись було й наше Майське. У ті роки дядько Андрій жив, як неприкаяне перекотиполе, – вже круглий сирота й ще неодружений молодик… Отож наважився пристати до гурту чоловіків, які їхали з газопромислів працювати на Крайню Північ.
Дядько Андрій не міг з нами не попрощатися – наша хата в Майському була йому й за матір, і за дружину. Вона сама його прийняла, тож коли його величезна, як мені тоді здавалося, автівка- “діжурка” зупинялася біля нашого двору, неважливо було, чи вдома господарі, чи ні. Як і сусідські, наша хата ніколи не замикалася, а де в ній стоїть каструля з борщем та звідки дістати тарілку й ложку, дядько Андрій і сам знав.
Я раділа гостю не менше, ніж наша хата. Тільки-но прокидалась у досвітню літню пору, яка вже сама собою означала, що татко повів корову Майку припинати у балку, мама пішла в поле сапати буряки, а прабабуся Марія – на город визбирувати колорадських жуків, уже чула у сусідній кімнаті смачне дядькове присьорбування за сніданком. Сонна, скуйовджена, бігла йому усміхнутися. Він щоразу схоплювався зі стільця, низько присідав і відкривав свої широкі обійми. Я летіла до нього на руки, й він гуцикав мене та носив від вікна до вікна, щоб я пильніше роздивилася, як висихає у пурпурово-бузковому небі остання росяно-срібна зірка, як тендітно розцвітає на сході рожевий бутон світанку, як сонце запелюстковує легенькі, кучеряві хмарки. Тим часом ранок прокидався вже остаточно й гупав мені у вуха монотонними, уривчастими голубиними голосами. Це й було серцебиття мого Майського…
То хіба міг дядько Андрій із нами не попрощатися? Вони з татком стояли біля ганку нашої нової, після переїзду у велике село, хати й говорили та й говорили. Про різне. Втім думали про одне й те ж, і коли татко пішов проводити товариша за ворота, воно таки вирвалося з грудей: “І як же так, що Майського нашого не cтало?” Потім – кілька фраз про “засекречений вибух”, про “жахіття ядерного гриба”.
Пізніше, коли я виросту, а разом зі мною виросте й біль від втрати того мого куточка й світу, й засвіту одночасно, коли зрозумію, що ішла б і навколішках, аби можна було туди дійти, почну згадувати таткові слова й про шибки, які вилетіли з віконниць, і про стіни хатин, які відсахнулися, відступилися і одна від одної, і від усіх нас… Полями, де літо цвіло в той фатальний час уповні, від епіцентру вибуху до нашого Майського було, певно, кілометрів сім. Керованим із Москви ядерним вибухом у 1972 році мали загасити, приборкати палаючий фонтан газу, який під час освоєння Хрестищенського родовища вирвався з надр землі, як із самого пекла, й височів на кілька десятків метрів, ревучи та біснуючись, цілий рік. Це був перший в Україні, так званий промисловий, підземний ядерний вибух… Це був час, коли трава чорнобиль нікому не роз’ятрювала незаліковних ран, а щедро пахла медом і всіма гірко-солодкими соками життя. Уперше тоді українська земля здригнулася від пекельного, невідомого ще їй болю… На сучасну Голгофу перетворилась тиха й сумирна місцевість навколо села з приголомшуючою для цієї муки назвою – Хрестище…
У селі Першотравневому, в яке ми зазвичай їздили з татком у магазин, намертво залатали тріщини у будинках, відбудували-поставили нові стіни. Через поміняні саме в той час шибки, певно, дивиться світ у деякі тамтешні хати й сьогодні. Господарів давно вже не впізнає, бо багато з них після засекреченого від простих смертних вибуху згинули від несподіваної й ненажерливої ракової пошесті. Наше Майське було незрівнянно меншим і за Хрестище, й за Першотравневе. Вважалось, власне, відділком Халтуринського цукрокомбінату, й між собою багато хто називав його, якщо не хутором, то ще любовніше – “нашими бур’янцями”. Воно, як міркували набагато пізніше, випадково деінде зустрівшись, колишні майчани, саме після тих пекельних подій почало поволі, але неухильно згасати…
І це його вже безповоротне згасання припало на мої перші роки життя. Як же він, бідний мій хутірець, намагався догодити нам на прощання! Яким незбагненно красивим і незвичайним світом залишився в моїй пам’яті! Там все було однаково диким і вільним – і небо, і дерева, і трави, і я. Сьогодні Майське згадується настільки крихітним, що хочеться взяти його в обійми, притиснути до серця й колисати, як дитинча. Так само, як було це тоді, коли крихітна була я і колисав мене він…
…Дядько Андрій пішов. Він зник із нашого життя назавжди. А я стояла біля відчиненої хвірточки й безрадісно тримала в руках шарудкий, аж скрипучий, кульок із цукерками, які він приніс на гостинець. Коли татко надивився йому вслід і обернувся до мене, не треба було й півслова, щоб я зрозуміла, що завтра ми втрьох – прабабуся Марія, він і я – поїдемо в наше Майське.
Звечора чекати настання ранку стає вже навіть нестерпно. Прабабуся Марія ніде не знаходить собі місця: то починає підмітати в дворі, то просить татка пообтесувати шорсткий держак, бо стара мітла раптом поранила їй руки, то розмотує дріт, яким гнучкі вишневі прутики прикріплені до держака у формі щітки, й починає відбраковувати “негодящі”. Нарешті забуває про все на світі й сидить на ослінчику в повнім заціпенінні, притиснувши до грудей понівечений вишневий віхтик. Але найнезрозуміліше: чому так розхвилювався, почувши про наші майські плани, дідусь Федір. Як розповість бабуся Роза пізніше, він і спати того вечора вже не лягатиме. Так і просидить старий гуцул усю ніч у дворі, пасучи очима зірки, мов чабан свої вівці.
Виїжджаємо ми мотоциклом з першими променями сонця, прабабуся Марія сидить у колясці, я – у неї на руках. Скла, яке захищало б нас від зустрічного вітру й усілякої мошви, на колясці немає, тож старенька намагається накрити мене наявною тут брезентовою накидкою з головою. Я пручаюсь і постійно виборсуюсь, змушуючи татка кілька разів похлинутись якимось здушеним, схожим на хрипіння, сміхом.
Прав на водіння жодного транспорту в татка не було зроду, тож асфальтівок його “Іжик” майже й не знав, зате понад посадками, між полями біг у суху погоду, як вишколений і найвірніший кінь. Я сама любила вдячно погладити його по пузатому гладенькому бакові, в якому вдоволено плюскотів бензин.
Коли грунтовими, польовими дорогами ми обминаємо невеличке село Вакулиху, прабабусині руки, які вона зімкнула у мене на поясі, стають раптом тугі, як лещата. Різким рухом я ледве їх розмикаю, вона ж на це тільки винувато знизує тремтячими плечима. Із шляху нам уже видно, як попереду, з ранкового обрію, виростають дахи перших майських будинків, а над ними бовваніє, золотиться сонячним листям розлоге небесне віяло старезного, могутнього осокору. Він жде нас на дальньому кутку Майського, у рідному нашому дворі. Я беру за зап’ястки прабабусині руки й намагаюся знову втиснутись у її рятівні обійми…
Порівнявшись із першим будинком, уже не квапимося. Татко зупиняє мотоцикл, і ми мовчки дивимося на чорні діри у дахові. Це господарі, а може, й просто “добрі”, хазяйновиті люди познімали ціліший шифер, залишивши тільки зовсім потрісканий і порослий мохом… Кругом хати по-вовчому шкіряться сухим гілляччям темні непрохідні чагарники. Прабабуся Марія хоче підійти до одинокої молоденької липки, по кроні якої, мов по зеленому округлому камінню, стікає веселими потічками жовтий цвіт, як раптом звідкись з-за дерева з несамовитим сичанням вискакує руда, вогняна кішка й, не захотівши признати у нас своїх, із усією незагоєною образою зрадженої безневинної істоти кидається навтьоки.
“Тонконіг, Анацький, Яковлєв, Яременко, Гончар, Бринза…” – шепоче старенька прізвища, ніби хоче скликати тих господарів, які колись ставили на цьому краю Майського собі обійстя. Не називає тільки невістчиного імені, з другим своїм чоловіком таткова мати жила також тут. Утім прабабуся добре знає, що зараз ми з татком підемо у той ненависний для неї двір, щоб нарвати жовтих черешень. Вони ж якраз на порі. Й навіть знімає із себе та подає нам фартух, щоб було куди зсипати соковиті, медово-сонячні згустки перших уже по-справжньому літніх днів…
Перед тим, як їхати далі, ми ще затримуємося в гайку. Тут є кілька могилок, і прабабуся Марія знає, хто в них похований. Вона підходить до вже ледь розрізнимих і густо порослих високими бур’янами горбиків, доземно кланяється. Потім наближається до тоненьких, поточених іржею хрестів і на коротку мить затримує долоню на їхніх бічних візерунчастих краєчках. Немовби за руку вітається. Пахне у гайку, як і раніше, – фіалками, які ховаються десь на самому дні цієї настояної на безповоротності людського життя тиші…
Уздовж зеленого, колосистого дорідним ячменем поля їдемо на наш куток Майського вже ніби не по землі. Назустріч нам у небі клубляться білі хмаринки, неначе хтось доїть у глибочезну голубу циберку тепле, густе, пінисте молоко. Коли ревіння мотоцикла замовкає і він зупиняється навпроти нашої рідної вигнутої підківкою вулички, світ потопає у жайворонковому співі. Ним ущерть залита вся величезна балка, яка зеленим водоспадом тече-летить за нашим городом кудись незбагненно вниз, а потім здіймається ще зеленішим гребенем догори. Туди й ми, й наші сусіди щодня ганяли припинати корів, тепер там лежать важкі буруни повалених зливами й ніким не витоптуваних червневих трав… Там посплутувались від нудьги й печалі за мною жовті гриви рясного молочаю, погасли, не зігрівши моїх долонь, рожеві вогники конюшини…
Спроби порозмовляти про побачені зміни ми, не домовляючись, залишаємо тут, і воно на краще, бо голос у прабабусі підступно зривається на плач, і татко тоді квапливо відвертається та зосереджено шукає щось нібито загублене при самій землі в терпких полинах… По правий бік на нашій вулиці з п’яти дворів, у якої і назви, певно що, не було, – перед хатиною Гарковичів – нерозлучна пара високих і таких срібних, що аж засліплюють очі, тополь. Усі сторони світу дивляться в них, як у дзеркало. Перед деревами – старий колодязь із колись раптово прогірклим, а згодом і майже всохлим нутром. За моє майське дитинство він втопив стільки відер, ніби підняти-викрутити їх нагору не давала сама неприродно важка від недобрих передчуттів вода.
Заховану за тополями хату люди посиротили раніше, ніж ми свою. А колись я в ній частенько бувала, бо там нудьгував без компанії на кілька років старший за мене хлопчик. У будинку навпроти, по лівий бік вулиці, жила прабабусина подруга, бабуся Мінінша, разом із дідусем Миколою. Сумуючи за своїми онучками, вони завжди раді були заманити мене кількома бубликами у двір і, слушно запевняючи, що сусідський суп набагато смачніший за той, що я не люблю його вдома, ставили переді мною повну, дихаючу ситною парою, тарілку наваристого обіду. Їла я, за словами невдоволеної прабабусі Марії, ніби щойно прибула з голодного краю…
Заходити на наше подвір’я, обнесене сірим, дощатим, утім у багатьох місцях уже поваленим у густий ліс бур’янів парканом, трохи боязно. Ще совісніше піднімати очі до нашого всевидющого, розкриленого десь аж високо над хатою осокору. Хай ріднесенький нам простить… Минаємо його, й онімілі, оглушені своїми ж думками, йдемо позазирати у двір сусіда, котрий жив навпроти. Самотній безногий дідусь на інвалідній колясці був останнім майчанином і не віддав на поталу свавільній порожнечі ні хати своєї, ні саду. Коли всі виїхали хто куди, дід Петро Бородін залишився тут один, як живе втілення й прочитання всього, що сталося з нашим Майським. Утім вони обоє тоді вже лічили свої спільні останні дні… Їх не розлучила і смерть. Вона була в них взаємною, і вони пішли в неї пліч-о-пліч, без будь-яких нарікань між собою чи докорів…
П’ятий двір на нашій вулиці примостився якраз так посередині, щоб перетворити її на підківку й відмежувати від незміряної польової далечини. У ньому колись жила дружна, з трьох поколінь, родина Богдановичів, які й після переїзду, на новому місці, стали нашими добрими сусідами.
Невелика дугаста прогалина між їхнім і нашим дворами обпікала тепер моторошною пусткою, дірою в зелене горохове поле, з якої вирвали наш дивовижний місток між землею і небом – височенну, споруджену з металевих стовпів гойдалку. Вона не мала нічого спільного із тими простенькими гойдалочками, які татко обладнав за допомогою товстелезного канату в нашому садку, закріпивши його за гілки дерев. Сусідська гойдалка була чарівною птахою – полетівши на ній, можна було дістати і до хмар, і до сонця, зупинити дощ, заплести золотому світилу коси…
І незчулися ми з прабабусею й татком, як до нас спустився із неба вечір. Той, що розцвітав тільки тут, – майський-майський, пурпурово-рожевий тією маковою красою, якою заходилися у добрі часи на краю весни мало не всі тутешні городи. Відступати було вже нікуди: нас чекала наша – без вікон, без дверей, з душею навстіж – згорьована хата. Чорне око горища змовницьки підморгнуло мені про недавню дружбу: вилізши по драбині, я могла заховатись у ньому від переляканої прабабусі Марії на цілий день. Старенька причитала й голосила, заламуючи руки й бігаючи кругом колодязя, а я пірнала, захлинаючись від пилу й радості, в сірих хвилях розстеленого на горищі соняшникового насінння…
Переступивши поріг хати разом із першими сутінками, татко неприховано полегшено зітхає. Я розумію, що тепер його й прабабусині очі навряд чи зустрінуться, що тепер можна не стримуватись і непомітно, майже як наодинці, плакати. Сідаю на залишене посеред прабабусиної кімнати залізне ліжко й роззуваюсь, босими ногами хочеться відчути живу і живильну прохолоду долівки… Татко йде до іншої кімнати, й чутно, як перебирає якісь дошки, потім ненароком наступає на щось дзвінке й, підсковзнувшись на ньому, важко падає, а воно кричить і над ним, і над усією нашою хатою якимось майже людським голосом. “Це наш кухлик, сінешній, щоб води напитись…” – читаю по самих прабабусиних кроках, коли вона квапиться на цей крик, що долинув, мабуть, із самої пам’яті. Згодом повертається до мене й ще довгенько, здається, без будь-якої мети, нишпорить у шухлядах столу, потворно заваленого зверху шматками штукатурки зі стелі…
Коли ми збираємось у зворотну дорогу, крізь сутінки нам услід безпорадно й благально дивиться наш вишневий садок – мільйоном зелених очей і єдиним поглядом смутку. На золотавих, пожухлих віночках вій, які деінде ще обрамляють крихітні вишневі пуп’янки, блищать прозорі краплини. Вони оплакують нашу неспокутувану провину…

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”