Найпоширеніша легенда свідчить, що свято закоханих, День святого Валентина, яке шанують нині в багатьох країнах світу, назване на честь святого Валентина з Рима, священика, що жив у III столітті н. е., страченого 14 лютого 267 р. за наказом імператора Клаудіуса II за проведення заборонених весільних церемоній.
Лікар і католицький священик Валентин розгнівав імператора Клаудіуса тим, що виконував шлюбні обряди всупереч волі правителя. Імператор був переконаний, що одружені чоловіки – гірші воїни, й хотів зібрати якомога більше молодих і неодружених у свою армію. Валентин же таємно вінчав солдатів з їхніми коханими. Коли Валентин чекав страти в ув’язненні, його відвідувала сліпа дочка одного з тюремників. Напередодні страти він залишив їй прощальну записку з намальованим сердечком, підписавши: “Від твого Валентина”. Легенда свідчить, що молода дівчина дивним чином знову почала бачити і змогла прочитати послання…
В цей день прийнято вітати всіх, кого любиш, маленькими символічними подарунками з сердечками й зізнаватися в коханні.
* * *
Ольга і Олег, які народилися й виросли в одному селі, теж багато потерпали від свого кохання. Потай від батьків вони виїхали з села, щоб бути щасливими. І через багато років повернулися. Коли були юні, то ще й не чули про таке свято – День святого Валентина, а тепер щороку в цей день готують святковий стіл, вітають одне одного й говорять слова любові й вдячності:
– Спасибі, що ти у мене є…
Справа в тому, що їхні родини завжди ворогували. Різні були тому причини, але батьки не дозволяли молодим, які покохали, не те що побратися, а навіть бачитися й розмовляти. Було, батько Олі зачинив її в хаті, щоб не виходила до Олега, а двоє її братів зустрічали його на темній вулиці, щоб нажахати і відвадити від свого дому… Було, Олегова мати сичала в сільмазі заклятій “свасі”: “Забери кудись свою шльондру, щоб хвостом не крутила перед моїм сином…”
Та вони все одно знайшли можливість бути разом. Домовились, взяли документи, гроші на дорогу і трохи речей, сіли порізно в автобус і поїхали в місто. Не в своє обласне, а далеке. Там вступили на навчання: вона – в технікум на товарознавця, він – у будівельне училище. До батьків їздили нечасто і нарізно. Довгий час ті не здогадувалися, що їхні діти – разом. Рідних не було на скромному студентському весіллі. Молоді офіційно стали чоловіком і дружиною, потім поїхали за розподілом працювати…
Через вісім років приїхали разом у рідне село власними “Жигулями”, з двома хлопчиками-погодками. Під’їхали до одних воріт, погуділи, потім – до інших. Будинки ж поруч, по сусідству…
– Тату, мамо, зустрічайте! – загукали.
Чого тільки не було! І образа від обману, і милування внуками, і, нарешті, прощення…
Вже давно немає на цьому світі батьків Ольги й Олега, вже вони й самі мають онучку, а кохання своє, яке пройшло крізь всі труднощі, зберегли. І вдячні долі за те, що подарувала їм таке кохання.

Записала
Вікторія ГЛУЩЕНКО.