Разом із восьмого класу – вже 45 років

Подружжя Усових любить згадувати далекий шкільний вечір 1968 року. Там вони побачили одне одного. Танці удвох, посмішки, веселий сміх і розмови стали прелюдією дружби, яка з часом переросла в кохання. Володимир та Ірина одружилися 37 років тому – через три роки святкуватимуть рубінове весілля. Виростили двох доньок та сина і вже стали дідусем та бабусею.
Але перш ніж їх сімейний корабель доплив до тихої гавані, довелося пройти разом через багато випробувань. Ставши дружиною офіцера, Ірина помоталася з ним по гарнізонах. Здебільшого доводилося жити там, де умови були суворі або й небезпечні, долати побутові труднощі…
У долі були свої плани щодо них…
Вони народилися в різних кінцях величезного Радянського Союзу, але дивним чином доля звела їх разом. Ірина росла в сім’ї військовослужбовця, з’явившись на світ у Баку, столиці Азербайджану. В Полтаву сім’я переїхала, коли дівчині було 15 років. А Володимир народився в Уфі (столиця Республіки Башкортостан). Його батько, будівельник-висотник, також часто переїжджав з місця на місце – в зв’язку з роботою. Ця сім’я потрапила в Полтаву в 1960 році. Володимир навчався в Полтавській школі №13, і його мама працювала там. Ця школа була перевантажена, а інша – шоста – тоді почала набирати бажаючих у математичний клас, і Володимир перейшов туди. А Ірина якраз стала ученицею восьмого класу… 13-ї школи. Ось так їхні дороги, не перетнувшись, розійшлися, але в Бога і долі були щодо них свої плани. На перший для Ірини танцювальний вечір у 13-й школі “за старою пам’яттю” прийшов Володимир.
Згодом Ірина вступила на навчання в Московський інститут культури, а Володимир – у Полтавське військове училище зв’язку. На четвертому курсі одружилися. Через півроку, як дружині військового, їй видали вільний диплом. Два місяці працювала в Полтаві в науково-технічній бібліотеці, чекаючи виклику, щоб поїхати до чоловіка. Перше місце його служби було в Німеччині.
– Там було непогано, тому що я знала німецьку, вчила дві іноземні, – каже Ірина Григорівна. – Німці дуже доброзичливо ставилися до людей, які знали їхню мову. Наша частина стояла в містечку Мюнхгаузені. Мені влаштували триденну екскурсію в Берлін, в Дрезденську галерею. Дуже цікавий був момент, коли я перекусила на вокзалі й чекала поїзда.
О дванадцятій годині всі німці, які були там, дістали свої термоси, пакети з їжею – у них так заведено, їсти в цей час. Одна жінка, побачивши, що я нічого не їм, запропонувала бутерброд…
Ніби дружина декабриста….
З Німеччини Володимир Усов був переведений на службу в Сибір.
– Йому пропонували різні місця, та ми вибрали Забайкальський воєнний округ. Були тоді молоді, а в Сибіру кожен повинен побувати. Айок – велике село в Іркутській області, куди відправляли декабристів, – розповідає Ірина Усова. – Ми жартували з цього приводу, що дружини радянських офіцерів, які прибули туди, – ніби ті, які ще в часи царя Миколи І розділили зі своїми чоловіками всі труднощі життя в засланні.
Через два “сибірських” роки Усови потрапили в Монголію…
Жінки офіцерів любили поспівати, поспілкуватися, разом приготувати щось смачненьке. Хоча в Монголії всі продукти сушені або заморожені. Доводилося щоразу вигадувати меню.
Коли сталася Чорнобильська катастрофа, Володимир Усов служив у Білорусії, і дружина, як завжди, була з ним. Там народилася їхня молодша дочка Юля.
– У Білорусії ми жили на території, яка вважалася зоною екологічного лиха. Там були і тоді, коли розпався Радянський Союз. То було останнє місце служби. У 1993 році чоловік демобілізувався з армії, і ми повернулися в Полтаву.
У той час мама Ірини була дуже хвора, і його батьки вже слабенькі. Усі потребували підтримки. Тоді вони брали двадцять соток городу в Рибцях і вирощували городину, щоб прогодуватися…
Після повернення Ірина Усова працювала педагогом-організатором Європейського університету, а в 2000-му прийшла на роботу в Полтавську міську централізовану бібліотечну систему. Зараз вона – завідуюча бібліотекою-філією сімейного читання №6 в мікрорайоні Браїлки. Улюблена робота, троє онуків радують, чоловік в усьому допомагає, між ними завжди злагода. Це і є щастя – звичайне, справжнє й таке, що на довгі роки.

Володимир та Ірина Усови.

Наталія ЖОВНІР
Журналіст

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.