Тетяна КОРОСТ: “Найцінніше багатство держави – люди і земля”

Ця дивовижна жінка у 33 роки вже керувала потужним сільськогосподарським підприємством Котелевського району. Причому, як сама говорить, ніколи не дозволяла собі чи то зверхності, чи то показного панібратства. Це, на її думку, – ознака слабкості, невміння переконати людей. На порозі світлого і мудрого особистого ювілею за її плечима – складна дорога від юного колгоспного агронома до Героя України, заслуженого працівника сільського господарства України, депутата обласної ради, кавалера багатьох нагород і почесних відзнак, голови районної державної адміністрації.
– Народилася я у рік Коня, – говорить Тетяна Михайлівна Корост, – а це – найтрудолюбивіша тварина, звична везти на собі непідйомний вантаж. У нинішньому році астрологи радять працювати до поту, адже кінь не любить ледарів…
Про інтеграцію та земельну реформу
– Я переконана в тому, – стверджує Тетяна Корост, – що політику держави повинні визначати люди праці з усіх галузей: промисловості, сільського господарства, освіти, охорони здоров’я. Саме вони формують сьогодення і майбутнє. Саме їх треба цінувати і поважати, їм дякувати і до них дослухатися при прийнятті відповідальних рішень. Про них дбати і в них запитувати, в якому напрямку має рухатися держава. Я хочу бути серед тих, хто працює, створює добробут, сплачує податки. Треба самим розбудувати квітучу, багату Україну, а вже потім обирати собі гідних партнерів, а не тих, хто диктуватиме нам, як жити.
Квітучу Котельву вона вже створила: розкішнимии трояндами та петуніями районний центр квітує більшу частину року. Для примноження багатств тутешнього краю Тетяна Корост також працює все життя. До Євросоюзу цей окремо взятий регіон Полтавщини не мандрує, але Європа потихеньку рухається в напрямку Котельви. І тут справа вже не в петуніях – у обсягах інвестицій та виробничих показниках. Скажімо, якщо у 2009 році загальний обсяг інвестицій у районі склав 24 мільйони гривень, то вже у 2011-му – 72 мільйони, а за підсумками 2013-го сума власних інвестицій має сягнути 80 мільйонів. Це ті гроші, що не “поїхали” в офшорні зони, а вкладені у будівництво, реконструкцію, придбання техніки і дадуть віддачу на цій землі. На один гектар, наприклад, у агрофірмі “Маяк” виходить по 3541 гривні інвестицій, у фермерському господарстві “Мир” – по 2773 гривні, у СТОВ “Скіф” – по 2276, СВК “Батьківщина” – по 1871 гривні. Хоча є, за словами голови райдержадміністрації, і господарства, де інвестицій виходить по 12 гривень на гектар. Щодо таких господарів, господарювання загалом і земельної реформи зокрема, то Тетяна Корост має власну думку:
– Один мій колега-агроном у день свого
95-річчя якось сказав: “Якби я побачив, як виправляються помилки земельної реформи і земля повертається до тих, хто на ній працює, я б ще 95 років прожив”.
Конституція, наш Основний закон, декларує, що земля – народне багатство. Але “післяреформному” поколінню претендувати вже немає на що: паї потихеньку переходять з рук в руки і стають власністю тих, хто на них ніколи не працював і працювати не буде.
File1644У складі делегації депутатів обласної ради Тетяна Михайлівна вивчала європейський досвід аграрних реформ. Скажімо, поляки одразу визначилися: безкоштовне роздавання власності сільськогосподарських кооперативів і земель означало б поразку реформування, оскільки все, що дістається безплатно, не цінується! Тому польська національна агенція реконструкції і розвитку надавала і таке майно, і землі в оренду. Якщо ж у власність – то з аукціону і цілісними землеволодіннями. 75 відсотків польських земель перебували у приватній власності. Коли спадкоємці роз’їхалися по містах, а власники постаріли, не заробивши собі навіть пенсії, земля подекуди виявилася нікому не потрібною. Її вартість була відшкодована господарям гідним пожиттєвим пенсійним утриманням. Змістом польської земельної реформи стали вдосконалення структури приватної власності, реорганізація держгоспів та кооперативів.
Наслідки українського реформування Тетяна Михайлівна ілюструє цифрами: у ТОВ “Агрофірма “Маяк” – 760 працівників, із них 521 паїв не мають. У СВК “Батьківщина” із 518 працюючих 335 – “безземельні”, у СТОВ “Скіф” зі 149 – 80. Від 54 до майже 70 відсотків людей працюють на чужій землі.
– Для чого людина працює? Щоб отримати за це винагороду, свій головний дохід, – продовжує Тетяна Корост. – Те, що отримано не за роботу, є нетрудовим доходом. У нас роздали все: майно, будівлі, офіси. За оренду цього майна хтось отримує шалені гроші, сплачуючи до бюджету 150 гривень єдиного податку. А якби і з цього доходу 15 відсотків сплатити державі, отоді був би бюджет!

IMG_3978“Життя прожила чесно і казати правду в очі не боюся”
На запитання, від кого успадкувала наполегливий характер, Тетяна Михайлівна відповідає:
– Життя його сформувало, коли з малих років намагалася виживати власними силами.
Її батько повернувся з війни без ноги, а маму зробила інвалідом тяжка робота. Що таке кидати вилами гній на сани, Таня знала з дитинства, бо більше допомогти матері було нікому. Коли переправлялися у поле через річку, сани провалилися під лід, і мама отримала травму ока. Повністю вона осліпла вже у літньому віці. Й коли Тетяна повезла її оперувати до Москви, через 47 років лікарі змогли частково відновити зір саме на травмованому оці.
Батьки завжди намагалися вижити власним трудом. Тато помер у 1971-му, і доучувала студентку сільськогосподарського технікуму мама самотужки на свою мізерну пенсію – 20 карбованців. А ще були 20 карбованців стипендії, кімната у безкоштовному тоді гуртожитку на 28 ліжок та щотижневий “сидір” зі шматком сала, цибулею, картоплею. Тиждень, як згадує Тетяна Михайлівна, можна було прожити за 1 карбованець 20 копійок – стільки ж коштував кілограм ковбаси. Але смачного зельцю можна було купити на вечерю всього за 6 копійок, булку – за 5, склянку газованої води з сиропом вуличний автомат видавав за 3 копійки. А коли мамі вдавалося виручити щось за продані яйця чи молоко, вона давала гроші, щоб дочка купила “в городі” два метри клейонки чи якийсь посуд. Із великою гордістю поверталася Таня додому, везучи шість тарілок або шматок штапелю мамі на плаття! Хоч боки біля ЦУМу за це “щастя” давили дівчині у черзі не одну годину.
– У мене батьки не виховали скупості, – говорить вона. – Коли у нас різали порося, піввулиці сходилося допомагати. А як гуртом вишивали!.. Вечеряли, співали. Ділилися останнім коржиком чи пиріжком. Коли я забрала маму з Гадяцького району в Котельву, вона й тут завела корову: як же без неї? Дуже любила пригощати. Бувало, сусіди ще сплять, а мама вдосвіта вже наготувала всього і гукає снідати. Згадують її добрим словом і досі.
– Я не маю образ на життя – все нормально. Але відтоді сформувалося співчуття до хворих, бідних, до дітей, що приходять зі студентської лави на роботу. Хочеться створити для них гарні умови. І хоч не всі за це вдячні, не всіх вдається виховати чи перевиховати, жодного разу не пошкодувала, що ставилася до них по-материнськи. Хто вміє цінувати, той цінує. На мою думку, найбільше багатство держави – то люди і земля, берегти їх – святий обов’язок. Адже до селянина ставлення держави було несправедливим, і навіть зараз при нарахуванні пенсій воно таким залишається. Своє життя прожила чесно і правду в очі говорити не боюся. Незалежною була, є і буду. Мою справу продовжив син – зараз він очолює агрофірму “Маяк”, якою я керувала 23 роки. Свого часу закінчив прокурорсько-слідчий факультет Харківської юридичної академії, але гени перемогли: заочно здобув сільськогосподарську освіту, вісім років працював зі мною пліч-о-пліч: юристом, потім заступником директора. Цьогоріч з нагоди Дня працівників сільського господарства Вячеслав Іванович Прийма, директор АФ “Маяк”, удостоєний почесного звання “Заслужений працівник сільського господарства України”. В агрофірмі такі високі звання мають кілька спеціалістів: агроном Яків Григорович Крутій, економіст Ніна Павлівна Шевченко, колишній головний бухгалтер Анатолій Федорович Остапенко, нині покійний завідуючий молочною фермою Віктор Іванович Стародуб. Орденами княгині Ольги третього ступеня нагороджені завідуюча свинофермою Ганна Федорівна Чумак, голова ради ветеранів Олександра Прохорівна Павлюкова. Дуже поважаю людей, які вміють працювати на совість. І робота ця має бути відзначена гідно.
Чи треба “закопувати гроші”
у малі річки?
Обізвався телефон. Виявилося, давній знайомий по депутатській роботі привіз земляків у Котельву запозичувати тутешній досвід із розчищення русла місцевої річки. Підприємець із Кобеляк Юрій Срібний з’являється на порозі з широкою усмішкою. Говорять недовго: про тендер, “кредиторку”, гроші на проект. Він розповів, що 12 років у річку Кобелячку стікала міська каналізація. Завдяки втручанню громадськості та депутатів у минулому році на місцевому пляжі дітвора вже купалася і ловила рибу. Зараз майже закінчили завезення землі й обладнання гірки для лижного та санного спуску, встановили 8 ліхтарів для освітлення ковзанки. Обсяг робіт, на який у держави просили сто тисяч, самотужки вдалося осилити за… десять тисяч гривень.
Свого часу фінський плавучий екскаватор стояв поблизу Кобеляк не задіяний, поки не навідалися туди члени профільної комісії обласної ради. Тетяна Корост і Юрій Срібний згадують, як місили разом кобеляцьку багнюку під проливним дощем…
– Вода – це життя, – говорить голова постійної депутатської комісії обласної ради з питань екології та раціонального природокористування Тетяна Корост, – порушення водного балансу – це не лише нестача води в колодязях: зникає фауна, змінюється природа. Та й погодьтеся, в кожному селі є категорія людей, яким не по кишені відпочинок деінде, крім місцевого пляжу. Тільки завдяки виїзним засіданням комісії вдалося остаточно переконати депутатів у доцільності таких фінансових вкладень. Як проїдемося по об’єктах аж до Пирятина, повертаємо назад після дев’ятої вечора. Але кошти на екологію таки почали виділятися. Прийнята обласна програма покращення водності річок.
У боротьбі за екологію є ще одне досягнення: в цьому році Полтавщина остаточно позбудеться залишків отрутохімікатів – будуть утилізовані останні тонни.
“Тепер ціную кожну хвилину, щоб не згаяти дарма”
До всього в житті їй не байдуже: виконавча і самоврядна влада, надої і намолоти, заробітна й орендна плата… Де на все це взяти часу? Тетяна Михайлівна розповідає:
– Раніше час якось минав непомітно. Тепер ціную кожну годину, хвилину, щоб не витратити дарма, встигнути зробити заплановане і тримати себе в тонусі. Найстрашніше, напевне, коли вік почнеш відчувати. А поки не відчуваєш – старості й не буде.
На запитання, чи й справді внуків жалкіше, ніж дітей, вона розпливається щасливою усмішкою. Уже є досвід, знання, а почуттів до близьких людей, здається, більше, ніж у молодості. Внуків двоє: студент технічного університету Сашко і шестикласник Валера. Разом із батьком приходили першого січня вітати з Новим роком, а на гостинець їм – усе, що замовляли: капуснячок, печена качка, пиріжечки. Бабуся – це звучить гордо…
Коли у 1987 році вона починала кар’єру керівника, сільське господарство переживало підйом: зароджувався госпрозрахунок, держава надавала довго- і короткотермінові кредити, розвивалися економічні методи, почали рахувати затрати, визначати рентабельність. А потім стався обвал. І тільки зараз нарешті Котелевський район сягнув показників початку 1990-х років: зерновий вал склав 93 тисячі тонн проти тодішніх 84, молока за 2013 рік надоєно 29 тисяч 386 тонн проти тодішніх 26 тисяч. Виробництво яєць вдалося значно збільшити протягом останніх двох років, вже є показник 5,5 мільйона штук: лише у “Маяку” збудовано птахоферму на 25 тисяч курей.
Важливим Тетяна Корост вважає той факт, що
8 із 10 крупних сільгосппідприємств району очолюють місцеві керівники, яким не байдуже, що залишиться на цій землі після них.
Там, де господарює агрофірма “Маяк”, у кожному селі є ферма, тракторна бригада, автопарк, зерносклади, вагове господарство. Тільки молочних ферм у “Маяку” три, кожна – на тисячу корів. Найновіша, “Годувальниця-2”, розташована у Великій Рублівці. Ще недавно, у 2011 році, тут стояли порожні сараї, від яких при реконструкції використали тільки стіни, та й ті добудовували у висоту. Все інше, від підлоги й даху до найсучаснішого на цей час електронного устаткування (обладнання доїльного залу, пункту охолодження на 23 тонни молока, інших виробничих потужностей), було змонтовано за рік, і відтоді валовий надій від корови доведено у 2013 році до 9 тисяч 700 кілограмів молока екстра-класу.
…По дорозі до Полтави заїхали у Козлівщину, де у 1998-му Тетяна Корост взяла в оренду землю, яка тоді не оброблялася взагалі. Тут “з нуля” агрофірма “Маяк” збудувала школу, при ній зараз працює і дитсадок на 15 дітей. Нещодавно у Козлівщині відбулося свято – День села. Проходило воно у реконструйованому клубі. Нині це – утеплене приміщення з газовим опаленням, структурною штукатуркою ззовні й всередині, високими пластиковими вікнами, гіпсовою стелею і сучасним освітленням. Просторий ганок із пандусом вимощений плиткою. Всередині пахне фарбою, як у школі перед початком навчального року. Цікавимося, чи по кишені сільській раді, на території якої мешкає трошки більше півтисячі осіб, газове опалення такого просторого сучасного приміщення? Тетяна Михайлівна відповідає: “По кишені, бо платить за це “Маяк”.
Заміна вікон у школах, ремонти у дитсадках, фінансова підтримка медичних, навчальних, виховних і культурних закладів… Напевне, таки нелегко бути в Україні жінкою третього тисячоліття!
Цими днями Герою України, депутату обласної ради, голові Котелевської райдержадміністрації Тетяні Корост виповнюється симпатична кругла дата. Щиро зичимо ювілярці рясних засівів і щедрих ужинків, міцного здоров’я, щастя, успіхів у всіх добрих починаннях на благо рідного краю й України.

Ольга ЩЕГЛОВА,
Олег ЖУРАВЛЬОВ (фото),
Валерій ЧЕРКАС (фото).

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.