Птахи на зламаних крилах

“… Збутися не можу того страшного видіння. Ми тікали до лісу. Я попереду. Мати з меншим братиком на руках відставала. А сірі мундири вже брали село у свій невід…”
Булах схлипнув і закашлявся. В його очах знаком оклику стояла сльоза.
“Ото з пам’яті: Рве хлопчик проліски в твоїм гаю…” Щось диркнуло. І мати не скрикнула, наче схлип, але такий гучний, аж у вуха мені різонуло. Я повернувся, зупинився над ними: мати холодно дивилася в березневе небо, а в братика з-під чубчика струміла кров. З маминої руки виднівся кущик пролісків з корінням і землею. І досі видніються вони мені: три майже розквітлі блакитні краплини…”
“Тікай, Мишаню, тікай”, – закричала тітка з городів. І я побіг. Не пам’ятаю, як опинився в іншому кутку села в бабусі. Кілька днів просидів у запічку. А перед очима весь час рука з пролісками…”
З тих пір у мить хвилювання він почав заїкатися і ненавидіти перші весняні квіти – проліски. “Як ненавиджу вас я, сині квіти!”
З нашого полтавського поетичного гурту Булах, без всякого перебільшення, був найталановитішим. І я, і три Михайли (Казидуб, Шевченко, Тернавський) тяглися до його поезії, розуміючи, що завтра він скаже щось ще краще.
Мову він знав прекрасно і володів нею просто віртуозно. Не так думали викладачі нашого інституту і часом ганяли Михайла – аж іскри сипалися з його чорного цупкого волосся.
Навіть не знаю, чи закінчив він увесь курс інститутський, чи одержав диплома. Але нас тоді ганяли, як сивих зайців, чи били, як молодих крижнів на зльоті, – і найчастіше поціляли. Летіти на зламаних крилах птахи не можуть. Ми ще й досі не вивчили, не прокопали отой неймовірний “падіж” поетів, прозаїків, драматургів довоєнного і повоєнних поколінь (1936–1950 pp.) та по всіх республіках великого Союзу: Микола Рубцов, Олександр Вампілов у Росії; Василь Симоненко, Володимир Михайличенко в Україні; Євдокія Янищиць – в Білорусі… А Прибалтика, а гаряча Азія, а Кавказ?
Не стану доповнювати іменами цей трагічний список. Хоч і Михайло Булах, без сумніву, поповнює його. Він помер погожого осіннього дня – 13 жовтня 1979 року, ледь заступивши межу сорокаріччя. Майже два роки його худорляве тіло носило побиття, що сталося за чашею полтавського автодрому. Чий то був розрахунок із непіддатливим і гострим журналістом, запальним і непокірним поетом – до цих пір невідомо. І досі.
“Я не бачив, як убивали мого батька. Кажуть, відрізали вуха, носа, а потім гестапівці і поліцаї постелили на нього дошки і танцювали… Так і затанцювали. Задихнувся мій батько під гопаком з баварським прискоком…”
Поет, журналіст, філолог.
Людина XX віку, загублена з мільйонами співвітчизників.
Та його життя продовжує Поезія.

Булах Михайло Прокопович народився 28 грудня 1938 року в селі Сакалівці Миргородського району на Полтавщині. Батьки загинули в перші роки війни, виховувався у дитбудинку. Закінчив Великообухівську середню школу Миргородського району.
Навчався у Полтавському педінституті, працював у редакціях районних газет у Семенівці, Нових Санжарах, Оржиці, в обласній молодіжній газеті “Комсомолець Полтавщини”, в обласному Будинку народної творчості.
Помер 13 жовтня 1979 року, похований у рідному селі на Миргородщині.

ХЛІБ
Писали і переписали ген за обрій
Прачорне поле гостро лемешами
Діди мої, мої дядьки-добродії
І землю з потом гей перемішали.
Знайшли зерно у темній комірчині,
Немов ікону, віднесли на поле
І в землю у святу поклали чинно,
Щоби вітри не видули ніколи.
Як проросло зерно зеленим пругом,
У небо взолотавилось, і в пору
Діди мої, дядьки мої напружились
Й намолотили зерна – зерен гору.
Бабусі й матері місили тісто,
Хвалили зерна золотисто-стиглі.
І за столом у хаті стало тісно;
Не труд – свят-хліб – в думках жінки хрестили.
Були вони в ту хвилю так набожні,
Що тільки може це у сні насниться…
Без сухаря в атаку йти не можна,
Й не діждуть рушників
Свати
Без паляниці.
Тому й пишу тепер я лемешами
Та засіваю поле знов пашницею,
Ще й землю з потом
В спеку
Я мішаю,
Щоб речмішку – сухар…
Весіллю – паляниця…
ПАМ’ЯТІ МАТЕРІ
Чи то згадую, чи то сниться:
З коминами селянська піч…
Якби хто мені
Паляницю
На капустянім листі
Спік!
Якби хто мені спік за неї –
Щоб пухка
І крайок в золі…
Я б проніс її над землею –
Пахне хлібом хай
На землі!
***
Колосочки мої, колоски…
Буде хліб, та, казали, не вам!
Степ від спеки пилюкою скис
В сорок сьомі голодні жнива.
Колосочки оті я збирав.
– Повна торба!
– Ти ба!
– Ач, який…
Добрі люди, як буде буран,
Бережіть,
Бережіть
Колоски!
ЛИСТ ДО БАТЬКА
Здрастуй, батьку… Пишу до тебе.
Крізь чорну тишу, крізь вічну тьму
Прийми від мене
Окраєць неба
І глек води – жагу втамуй…
Ти пить хотів – водиця добра!
Ти пить хотів, я знаю й сам…
Здавався вічним тобі той допит,
Як кат на грудях
Зірки
Писав…
Ти пить хотів, як твої очі
Тонули в мирній твоїй крові.
Ти пить хотів… І зараз хочеш,
Бо ти для мене повік живий.
ПЕРШИЙ СНІГ
Реготало мені небо білим сміхом,
Реготало, аж берези зацвіли.
Білим сміхом, синім вітром, першим снігом
Листопад мене сьогодні звеселив.
Я розкрив свої обійми вітровіям –
Хай летить до мене в свіжості зима.
Говорив я…
Ти мовчала…
Я не вірив,
Що надворі солов’їв уже нема.
СУТТЄВИЙ ЕТЮД
У ворогів немає друзів,
А в друзів – є все ж вороги!
І я комусь не дорогий,
І хтось немилий моїй Музі.
Борщі закиснуть у горшках,
Порвуть супоні дикі коні.
Та я в своїх терпких руках
Нестиму друзів тінь
До скону.
ЗИМОВА КАЗКА
На білих конях виїдуть морози.
І синім свистом вітер засвистить.
Крізь холод
Тепло
На своїм порозі
Мене з дороги знов зустрінеш ти.
Я запізнюся, так. Ти покартаєш:
– Прийшов раніш би та приніс води.
А я скажу: приніс два репортажі
Про сонячність в січневі холоди.
***
Є три кити
(Мої кити) –
В бездушші й лагоді негрішні!
І хоч хоти,
Хоч не хоти,
Вони
Лиш для невіри грізні;
Вони – для зради палачі.
Вони – для роздумів причина…
Стою
На їхньому
Плечі! Вони –
Це совість,
Мати,
Батьківщина!
(Друкується за виданням: Михайло Булах. Свят-хліб. Поезії. Полтава. Видавництво “АСМІ”. 2008 р. Збірка видана позабюджетним коштом “Зорі Полтавщини”).

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.