В  українському календарі пам’ятних дат дві пов’язані з аварією на Чорнобильській атомній електростанції. Так, 26 квітня згадуємо трагедію, що трапилася на АЕС у 1986 році, а            14 грудня відзначаємо День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
Нагадаємо: 14 грудня 1986 року завершилося будівництво саркофага над 4-м енергоблоком, де трапився вибух. Люди, які його зводили, ціною власного здоров’я і життя змогли зупинити на-         ступ невидимого і страшного ворога – радіації. Всього для локалізації розповсюдження радіоактивного забруднення й ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС було мобілізовано близько 600 тисяч чоловік.
Серед тих, хто на власному здоров’ї відчув руйнівний вплив радіації, – ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС І категорії (інвалід ІІ групи), керівник інформаційного відділу ГО “Союз Чорнобиль” Іван Якушев. Його мобілізували у червні 1986 року, коли Іванові було 26 років. Він тоді працював у автомайстерні.
– Про те, що у Чорнобилі сталася аварія на атомній електростанції, ми вже на той момент знали. Мого сусіда, медика, нині, на жаль, покійного, забрали у Чорнобиль ще в травні. Моя черга настала в червні, – розповідає Іван Якушев. – Пункт збору знаходився в 11-й школі Полтави. Нас розсадили по автобусах і повезли у Жовтневе Решетилівського району. Там видали обмундирування й відправили у на-      прямку Чорнобиля. Ми не знали, як довго там пробудемо, що робитимемо. Та й про те, куди саме нас везуть, ми лише здогадувалися.
Іван Васильович згадує, що наметовий табір ліквідаторів-полтавців розмістили на білоруській території. Незабаром було поставлене перше завдання – обгородити 30-кілометрову зону відчуження навколо атомної станції.
Пізніше довелося обгороджувати й місто енергетиків Прип’ять, знімати верхній дерновий шар грунту на території прилеглих сіл. У перервах між завданнями ліквідатори займалися хто чим міг: обстежували навколишню територію, відпочивали, ловили рибу. Щоправда, не їли її, бо ж знали: вода заражена. Та й годували їх, за словами Івана Васильовича, у посиленому режимі: борщі, згущене молоко, завжди свіжий хліб. До речі, харчування – це те, що, за словами ліквідатора, було налагоджено чітко. В інших питаннях було багато незрозумілого і недоречного:
– Засобів індивідуального захисту в нас майже не було. Єдине, що видали, – респіратори. Літо 1986 року було страшенно спекотним, ми ще не усвідомлювали тієї небезпеки, яка витала у повітрі, дозиметрів не мали, тож майже не користувалися респіраторами.
З прикрістю згадує Іван Якушев епізод із конкурсом стройової пісні, який для них придумало вище керівництво:
– Нам півдня довелося марширувати в спеку, дихаючи радіоактивним пилом, й співати пісень. Кому це було потрібно і навіщо – незрозуміло. Мабуть, таким чином хотіли в нас підняти рівень патріотизму…
Працював Іван Якушев і на території атомної станції, безпосередньо на аварійному 4-му            реакторі. Перед ліквідаторами поставили завдання: закидати місце вибуху мішками з цементом. Радіаційний фон був там настільки         високим, що на одну “ходку” до реактора з мішком із цементом відводилося від 20 до              40 секунд.
– Щоправда, там нас екіпірували як слід – видали спеціальні захисні костюми одноразового використання. Після цього їх повинні були утилізувати – так само, як і спецодяг медиків і військових, які працювали на станції. Насправді ж їх складали у звичайні поліетиленові мішки й звозили у Будинок культури прилеглого села. Спецодяг той був настільки просякнутий радіацією, що у мене, коли його вантажив, голова боліла сильніше, ніж на самому реакторі. От і тепер мучуся головними болями… Навіть страшно подумати, скільки рентгенів радіоактивного випромінювання ми тоді отримали, коли переносили ті мішки на звичайну бортову машину – навіть не самоскид. Тож довелося ще й розвантажувати той небезпечний вантаж. Цілий тиждень ми займалися вивозом радіоактивного спецодягу, – розповів Іван Якушев.
***
Полтавець Василь Нетребко – ліквідатор наслідків аварії на Чорнобильській АЕС І категорії, заступник голови районного осередку ГО “Союз Чорнобиль”. Перебування у Чорнобилі не минуло безслідно для його здоров’я. Він – інвалід ІІ групи.
– У 1986 році я працював далекобійником. Щороку проходив військову перепідготовку. Тож коли черговий раз мені принесли повістку, не здивувався. На збори дали всього годину. Я швиденько зібрав речі й пішов у військкомат. Уже там дізнався, що їхатимемо у Чорнобиль. Навіть подзвонити дружині не встиг… Сусіди вже їй розказали про повістку, – згадує Василь Іванович.
Поповнення повезли на Лубни, де кожно-         му видали військову форму. До речі, у ній же ліквідатори потім були змушені повертатися додому, бо цивільний одяг не повернули. Та й ніхто тоді ще до пуття не знав про небезпеку радіації…
– Дозиметри були тільки в командирів відділень чи взводів. Їх видавали під розписку, і кожен ніс матеріальну відповідальність за них, а коштували вони чимало – близько тисячі рублів кожен! Тож ми поняття не мали, який радіаційний фон навколо нас. Кількість радіації визначали за самопочуттям. А воно часто підводило: слабкість була постійно, в голові паморочилося, відчувався металевий присмак у роті, – згадує Василь Нетребко.
До чорнобильського “відрядження” 29-річний чоловік вкрай рідко звертався до меди-        ків. А вже 1987 року він уперше потрапив у               лікарню, де в нього діагностували виразкову                хворобу…
***
– Я не шкодую, що виконав свій обов’язок перед Батьківщиною. Бо якби це не зробили ми, то хто тоді?..  Знали, що небезпечно: як би тоді не приховували інформацію про шкоду “невидимого ворога”, але вона все одно просочувалася. Але ми розуміли: окрім нас, зупинити її розповсюдження нікому. Йшли захищати від неї свої сім’ї – дружин, дітей, батьків. Навіть думки такої не було, щоб відмовитися. Хоча дехто знаходив можливості, щоб не потрапити в Чорнобиль, – говорить Іван Якушев.
Нині він активно займається громадською роботою, відповідає за інформаційний сектор діяльності ГО “Союз Чорнобиль”. Як і переважна більшість тих, у кого є статус ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, має певні пільги, надані йому державою. Але в транспорті чи деінде, витягаючи посвідчення ліквідатора, щоразу готується почути на свою адресу чергову образу. Тож частіше доводиться пред’являти інше посвідчення – учасника війни (не так давно чорнобильців прирівняли до цієї пільгової категорії).
Але найбільше проблем у чорнобильців не з транспортом, а з медичним обслуговуванням. Причому ситуація, за їхніми словами, загострюється прямо пропорційно до погіршення стану здоров’я тих, хто свого часу пішов у самісіньке радіаційне пекло.
– До недавнього часу в Полтаві, на вулиці Гоголя, 12, знаходилася поліклініка, в якій обслуговувалися ліквідатори з області – всього понад 12 тисяч чоловік. У результаті реформування медичної галузі поліклініку реорганізували, а спеціалізоване обладнання, зокрема апарат УЗД, перевезли в обласну лікарню. І тепер у нас великі проблеми з обстеженням, у тому числі найпроблемнішого органа чорнобильців – щитовидної залози. Щоб пройти обстеження, змушені відстоювати величезні черги, та ще іноді доводиться платити за це. Раніше ж нас обстежували завжди безплатно. Необхідних безкоштовних ліків стає теж все менше й менше. А щоб купувати їх за свої гроші, пенсій не вистачить, тим більше після того, як у 2011 році нам їх суттєво зменшили, – поділився проблемами Іван Якушев.
Традиційно у День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС вони збираються разом, щоб згадати минуле, пом’янути тих, хто вже пішов за вічну межу, допомогти їхнім родинам. Йдуть у вічність чоловіки працездатного віку – сильні, мужні. Йдуть, підкошені хворобами, а ще – байдужістю з боку держави й окремих політиків, які, на жаль, швидко забувають свої передвиборні обіцянки й той подвиг, який здійснили ці мужні люди, приборкуючи “мирний” атом аварійної Чорнобильської АЕС.
***
Полтавське обласне громадське об’єднання “Союз Чорнобиль” вітає мужніх приборкувачів атомної стихії з Днем вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і зичить їм та членам їхніх родин міцного здоров’я, добробуту  й оптимізму. Зоряни приєднуються до цих побажань.

Юлія ДУМКА-КОНДРАТЬЄВА
“Зоря Полтавщини”