Олександр Кива: “Вдячний полтавцям, що пам’ятають…”

 

Дата – красномовна сама по собі, але говоритимемо з ювіляром про найголовніше в його житті – про справи, за які й сьогодні полтавці йому вдячні. Та все ж – кілька етапних рядків із автобіографії:

“У 1959 році, після звільнення в запас, вступив до Харківського політехнічного інституту…

У лютому 1965 року… був направлений на Полтавський приладомеханічний завод Міністерства електронної промисловості…

У жовтні 1966 року обраний секретарем партійного комітету заводу, в березні 1970-го – першим секретарем Октябрського райкому Компартії України м. Полтави, у вересні 1972 року – другим секретарем Полтавського міськкому, в липні 1978 року – головою виконкому міської Ради народних депутатів, у жовтні 1981 року – першим секретарем Полтавського міськкому Компартії України.

У вересні 1991 року звільнений з посади першого секретаря в зв’язку з Указом Президії Верховної Ради України…”

Державні нагороди: ордени “Знак пошани”, Трудового Червоного Прапора, Дружби народів, Почесна грамота Президії Верховної Ради УРСР, дві медалі.

Це вже рядки з історії, та коли ми запрошували ювіляра до розмови про пережите, він погодився неохоче. Мовляв, на все має власні погляди, які не збігаються із загальноприйнятими на сьогодні чи хоча б домінуючими. Нам вдалося його переконати, бо ж кожна людина має право на власну думку, тим і цікавий співбесідник. А тим паче, йому є що згадати й про що нагадати своїм землякам…

– Олександре Юхимовичу, Ви зустрічаєте свій поважний ювілей. Як почуваєтеся на цій життєвій вершині, бо ж це справді вершина, з якої, мабуть, багато видно в часі – на кілька пройдених епох. Що згадуєте у першу чергу, над чим розмірковуєте?

– Справа в тому, що свій сьогоднішній день я не відокремлюю від усього, що пережив у минулому. Мені жаль, що ми втратили Радянський Союз, міцні дружні стосунки між колись братніми народами… Коли дивлюся, наприклад, що відбувається у нашій Верховній Раді, стає дуже прикро… Вимикаю телевізор і думаю про те, куди йде Україна. І страшно уявити, куди вона йде. Що стосується мого особистого життя – я пенсіонер, але на громадській роботі: я член обкому Компартії України. Сьогодні в наші партійні органи прийшло дуже багато молодих людей, вони закінчують вищу партійну школу в Києві, де навчання триває всього три місяці, а це дуже мало. Вони приходять на роботу в міськкоми, райкоми, досвіду ж ще не мають, отож і доводиться допомагати в усіх питаннях. Приходять і люди випадкові, а з цим також треба працювати, бо ми дбаємо про авторитет нашої партії. Ось такі мої заняття сьогодні, ще – комп’ютер, але стараюся дуже в цю мережу не влазити, бо важко звідти вибратися. Живу сам, дружина моя – Маргарита Петрівна – померла три з половиною роки тому. Моя сестра Валентина колись працювала у вашій редакції – вона також померла. До речі, і батько мій працював у вас наприкінці тридцятих років, перед війною, – тоді газета ще мала назву “Більшовик Полтавщини”. Друзів мав колись дуже багато, робота така була, але потім їх усе меншало, меншало. І я радий з того – друзів справді багато не буває, справжніх.

– Олександре Юхимовичу, Ваша позиція зрозуміла, а чим поясните той факт, що серед молоді компартія набуває такої популярності? Адже це ті люди, котрі росли уже в незалежній Україні, на їхній пам’яті Майдан і ще багато важливих моментів у становленні країни.

– Із п’яти студентів, які закінчують вищі навчальні заклади, нині працевлаштовується один, а ще чотири бігають по Полтаві, Києву, Донецьку – шукають роботу. А кожна людина хоче мати роботу, сім’ю, житло, прагне реалізувати себе. Врешті-решт, це ми, наша партія, винні в тому, що свого часу мало працювали з молоддю, не дійшли до кожного. Сьогодні робота з людьми – на першому плані. Хоч цей великий наплив мене особисто дещо лякає: молодь ще не має життєвого стержня і коли поруч не буде старших людей, із досвідом… Це тривожить. Але саме в компартії люди нині шукають справедливості, відкидають негатив минулого, і хай щось комусь і не подобається, хтось не в усьому сприймає дії керівництва, та ідея залишається, і вона хороша.

– Ви ніколи не розчаровувалися в цій ідеї? Адже є конкретні факти, що пов’язані з компартією: і червоний терор, і сталінщина, й голодомор, і ще багато чого.

– Ви, журналісти, преса, завжди намагаєтеся до цього повернутися, на цьому наголосити…

– У першу чергу не ми – історики називають речі своїми іменами.

– Так, були помилки, і партія це визнала, наприклад, були гоніння на церкву – Компартія України вибачилася за те перед церквою. Головне, щоб надалі те все не повторювалося. Я, наприклад, вважаю, що й сьогодні несправедливо дехто сидить у тюрмі – тих людей треба випускати.

– Звичайно ж, маєте на увазі Тимошенко й Луценка…

– Хай так. А якщо їх не випускати, то тоді треба запитати інших наших відомих співгромадян, яким чином вони одержали свої мільйони й мільярди? Чому ви, журналісти, не мільярдери? І де, на якій роботі, донецький бізнесмен заробив такі кошти? І не один він такий. Розумієте, в чому справа? Французька революція свого часу проголосила: рівність, братерство, щастя. Це й постулати Біблії, а ми релігію визнали. І моральний кодекс будівника комунізму списаний із десяти біблійних заповідей. Тож про страшне минуле не варто постійно нагадувати, а треба зробити все, щоб таке не повторилося. Для мене найголовніше в нашій ідеї – рівність людей.

– Олександре Юхимовичу, але ж, напевне, в юності Ви не мріяли про партійну роботу, а просто кимось себе уявляли, до чогось ішли, як і кожен юнак. Що це було?

– У селі я жив до п’ятнадцяти років, а потім вступив до технікуму м’ясної промисловості у Полтаві, на механічний факультет. Закінчив його із червоним дипломом, як згодом й інститут…

– Технікум самі обирали?

– Та я навіть не знав, що він такий існує, батьки, звичайно, спрямовували. А про що я мріяв… Перший радіоприймач у нашому селі в післявоє
нний час був мною складений, і я радів, що та коробка із фанери заговорила! Тож врешті й опинився в Харківському інституті, де вивчав радіоелектроніку.

– Звідти Ви приїхали працювати на полтавський так званий 22-й завод. Прагнули повернутися в рідне місто?

– Під час навчання я потрапив на практику в підмосковне Фрязіно, що було центром радіоелектронної промисловості. Мені пропонували залишитися там працювати, навіть квартиру давали і тему дисертації. Але в Полтаві мене чекала дружина, тож я приїхав сюди… На заводі спершу мене взяли на роботу в бюро технічної документації, через півроку став технологом, потім – заступником начальника цеху. Там лише на монтажі працювало шістсот дівчат, а всього в цеху було з тисячу працівників. Я займався не прямим виробництвом, а його технологічною частиною. То була дуже складна робота. Але працював недовго, бо на заводській партійній конференції мене обрали з подачі міськкому й обкому секретарем заводської партійної організації. Керівництво заводу було проти того, і сам я категорично відмовлявся, бо любив свою роботу і почувався на своєму місці. Але все було вирішено, і після невеликої перерви в роботі конференції всі проголосували “за”. Тобто на партійну роботу я не рвався. Іноді й сьогодні повертаюся думками до тих подій, шкодую за втраченою справою, якою займався, віддавав пошукам дні й ночі, не думаючи про час. Але завод ми втратили, сьогодні його будівля похмуро зяє дірками…

– І так почалася партійна діяльність…

– Невдовзі мене забрали в Октябрський райком партії, потім став другим секретарем міськкому. Згодом – головою міськвиконкому, ще через три з половиною роки – першим секретарем міськкому партії.

– Саме цей період був дуже плідним у Вашій діяльності, зроблено дуже багато для міста.

– Я знав свою роботу і відповідав за неї, не потребував чиєїсь допомоги. І знав людей – через власну нервову систему “пропустив” до тридцяти тисяч доль… Так, зроблено було немало для полтавців, для міста. Це і розширення, реконструкція головних вулиць – Фрунзе, Маршала Бірюзова, Зіньківської, і розбудова мікрорайонів Сади-1, Сади-2, Левада. Будувалися театр ляльок, автовокзал, аеровокзал, пологовий будинок, онкологічний диспансер обласної лікарні, кінотеатр “Полтава”, який згодом був реконструйований у Палац дозвілля “Листопад”. А ще тривали реконструкція парку “Перемога”, тролейбусної мережі, забудова Алмазного – скільки житла тоді було споруджено!.. Співоче поле збудували за два місяці – до фестивалю народної творчості… Й усе це приносило мені особливе задоволення, відчуття того, що робиш щось дуже потрібне для людей.

– Тобто Ви займалися практичною роботою, не чиновницькою, не партійною!

– Не зовсім так. Партійною роботою не займатися не можна було. В місті налічувалося до 500 партійних організацій, а це все люди – близько 32 тисяч комуністів.

– І що – треба було дійти до кожного?

– Дійти через партійні організації, через секретарів, через бюро… А це все живі люди, і бувало, хтось помилявся, когось доводилося запрошувати на розмову, “перевиховувати”. Бувало, приходить людина, вдвічі старша, а ти такий молодий, і починаєш чомусь учити… Соромно було, але мусив… Усіх знав, на заводах бував часто, на будівництвах – постійно. Я любив людей, котрі вміють щось робити, і коли такі й допускалися помилок – не звільняв, знав, що їм можна довіряти і завтра вони досягнуть більшого.

– Йдеться про те, за чим шкодують люди старших поколінь: тоді, мовляв, була сувора дисципліна, що стримувало від зловживань, порушень, адже неминучою була відповідальність за всі провини.

– Розумієте, демократія – це не вседозволеність. Я вважаю, що й тоді була демократія, в усякому разі в останні роки. А до чого ми дійшли, хіба те, що маємо зараз, – демократія?

– Олександре Юхимовичу, до Вас ішли на прийом і пересічні полтавці зі своїми проблемами. Мабуть, були випадки, які пам’ятаєте й сьогодні?

– Іноді йду містом (учора, позавчора, постійно!), а до мене підходять якісь люди: “Здрастуйте, Олександре Юхимовичу! Ви що, нас не пам’ятаєте? Ми ж приходили до Вас, і Ви допомогли нам одержати квартиру!”. І таке подібне. Поговоримо, подякую їм за те, що пам’ятають. А хто підходив – і не знаю! Або зупиняють, скаржаться на нинішні негаразди в місті, й те не так, й інше. Кажу людям щось про те, що, мовляв, керівники молоді, вони з часом чогось навчаться… Допомагав багатьом, але хабарів тоді не брали. Якби я взяв якийсь хабар, то в районі Магадана опинився б.

– Після міськкому партії ще десь працювали?

– У 1986 році я був делегатом XXVII з’їзду КПРС, а у 1988-му – ХІХ всесоюзної партконференції. Чесно кажучи, я не міг зрозуміти, чому Горбачов так себе поводить, і сприймав це як чистої води зрадництво. І казав про це вголос, нікого не боячись. На тому тогочасна партійна діяльність завершилась. Але хотів би наголосити, що я багато років працював поруч із людьми, які були надійними соратниками, їх багато, і серед них – Костянтин Чухлєбов, Юрій Янко, Микола Омелькін, Вадим Вадимов, Борис Петтер, Микола П’ятак, Сергій Кожемяко, Володимир Барабан, Георгій Попков, Михайло Дронін… На жаль, усіх неможливо перелічити. А з осені 1991-го працював інженером в обласному управлінні місцевої промисловості, через рік був призначений заступником генерального директора об’єднання “Полтава”, “Облкомунуправління”. У мене є донька, зять, внучка й правнучка, вони живуть у Полтаві.

– Ви згадували про друзів, яких усе менше. Що найбільше цінуєте в людях?

– Порядність. І не лише в дружбі – в усьому.

…Ця відповідь прозвучала дуже логічно, бо перед тим, як зустрітися із Олександром Кивою, запитувала у кількох його колишніх колег і просто знайомих про те, що найбільше характеризує ювіляра. У відповідь звучало те саме: порядність, висока порядність. Мабуть, це найвища оцінка.

Зоряни приєднуються до щирих привітань із ювілеєм – зичимо Вам, Олександре Юхимовичу, міцного здоров’я на довгі літа.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.