Про це говорила Антоніна Прядко під час відкриття пам’ятного знака на честь радянських воїнів і ополченців, які загинули під час оборони Дмитрівського плацдарму на початку Великої Вітчизняної війни. Пам’ятник встановили на околиці села. Таке місце вибрали не випадково. За переліском й донині помітні траншеї, які більше 70 років тому копали радянські бійці. Вони тягнуться вздовж річки Псел, адже фронт оборони розтягнувся тоді на 30–40 км. Старожили, які в роки війни були дітьми, добре пам’ятають потужні канонади фашистських загарбників. Тож, дізнавшись про урочистоскорботний захід, дружно зібралися на нього. Для людей поважного віку дуже важливо, щоб про ті кровопролитні бої знали й пам’ятали наступні покоління. У селі стало доброю традицією у День Перемоги, за сприяння сільської ради, накривати столи й поіменно згадувати усіх полеглих земляків, занесених до Книги Пам’яті.
А ось тепер дійшла черга й до тих безіменних бійців 300ої стрілецької дивізії 38ої армії ПівденноЗахідного фронту, яка зайняла оборону в трагічному 1941му від села Потоки через околицю Дмитрівки до сіл Малий Кобелячок і Пришиб. До них приєдналися й курсанти авіаційної школи в складі народного ополчення, яке було сформоване в Кременчуці. Оборону тримали мужньо, хоча й сили були нерівними. Вели дуже важкі й кровопролитні бої, не маючи підтримки артилерії, танків чи літаків. За різними даними, тоді тут полягло майже 2 тисячі захисників рідної землі.
Відновити історичну правду про ті події взялися члени громадського об'єднання “Пам’ять”, яке очолив водій Потоківської птахофабрики Володимир Картавий. Відшукавши оприлюднені спогади очевидців й описи краєзнавців, з’ясували, що село Дмитрівка опинилось майже в центрі головного удару південної групи фашистських військ. Радянські з’єднання були обезкровлені оборонними боями червня–серпня 1941 року. Дивізії противника, постійно атакуючи, в середині серпня 1941 року вийшли на правий берег Дніпра. Упродовж 20 днів перегрупувалися й створили велику перевагу в техніці та живій силі південніше Кременчука.
У ніч з 30 на 31 серпня фашисти навели три переправи в районі сіл Келеберда і Редути, захопивши плацдарм на лівому березі Дніпра. У прорив було направлено 8 піхотних та 4 танкові дивізії. Одночасно річка Дніпро була форсована великими силами північніше Києва. Згідно з німецьким стратегічним планом ці дві великі групи, рухаючись назустріч одна одній, повинні були оточити формування Південно-Західного фронту. Північну частину прориву вони спланували з іншого боку Києва.
Командуючий Південно-Західним фронтом генерал армії Михайло Кирпонос зрозумів небезпеку. Для затримки ворога й ліквідації плацдарму терміново направив з Лубен 300-ту стрілецьку дивізію, яка і зайняла оборону поблизу Дмитрівки. Утім, зупинити переважаючі в живій силі й техніці німецькі війська вона не змогла. 3 вересня у Дмитрівку ввійшли війська противника. А через два роки, відступаючи, спалили село дотла.
Місцевий історик, а нині заступник голови сільської ради Анатолій Манько не приховує гордості від того, що разом із пошуковцями сільська громада змогла вшанувати безсмертний подвиг полеглих героїв. На відкриття пам’ятного знака завітав і голова громадської організації інвалідів війни Комсомольська Тимофій Харлампійович Михайлов – ветеран 252-ї стрілецької дивізії, яка форсувала Дніпро в районі Комсомольська. Від імені усіх ветеранів він висловив щирі слова подяки. Як наголошує Анатолій Манько, на спорудження пам’ятника спрямовано кошти спонсорів, серед яких, зокрема, – колектив Редутського кар’єру.
***
Нині ГО “Пам’ять” об’єднує 30 однодумців. Переважно – це молодь села. У розпорядженні організації є стилізований мотоцикл, військова атрибутика часів Великої Вітчизняної, яка входить до експозиції шкільного музею. Такий “арсенал” надихнув ентузіастів зайнятися реконструкцією воєнних подій. Уперше вони відтворили хід боїв радянських і фашистських військ минулого року.
Також пошуковці провели перезахоронення кількох мешканців села, які загинули від рук фашистів у перші дні окупації. Нині їхній прах покоїться біля пам’ятника воїну-визволителю.
На жаль, невблаганні роки беруть своє, і все менше залишається живих свідків минулого, подій, що стали історією. Сучасній молоді важко осягнути ті біди і поневіряння, які випали на долю батькам і старшому поколінню. Тож кожний патріотичний захід чи громадська ініціатива дмитрівчан є частинкою священної історичної пам’яті, без якої не може бути майбутнього.
Віра ІЛЬКОВА.
Рубрика: 
