ГРІШНИЦЯ

– А ти знаєш, якого кольору в тебе очі?

– Знаю. Голубі. То й що?

– Ні, не голубі, а волошкові, – уточнив Ігор і ще пильніше поглянув на мене.

– Ти гарна. Дуже гарна, але роботою замучена… Коли ти востаннє була в перукарні? Микола твій у комерсанти подався, а ти вдома одна, усе хазяйство на тобі…

Я вслухалась у його слова – жорстка і образлива правда мого повсякдення. Поглянула крадькома на свої потріскані руки, зламані нігті й спробувала віджартуватися:

– Так воно ж саме в цьому і полягає краса і міць української жінки­селянки! Твоя ж мати теж так вік звікувала?

– Не порівнюй! Ні, недооцінює тебе твій чоловік, коли залишає одну вдома.

– А де ж його шукать, отого, що цінуватиме?

Запитала і злякалася: “Навіщо я питаю?! Все у мене є, все у сім’ї добре… Микола торгує запчастинами, приносить гроші, хоч і невеликі, а я – по господарству…” Та у затуманеній голові знову по­зрадницьки ворухнувся сумнів: “А може, Ігор і правий? Я вже справді забула, що я жінка, а мені ж і сорока немає. У дзеркало ніколи поглянути за роботою, яка там перукарня!”

– Ну то чого замовк? Де ж вони, оті лицарі?.. Може, ти?! – заради цікавості сама продовжила розпочату тему.

– А лицаря і шукати не потрібно! Сам тебе знайде, тільки розпізнай його. Запам’ятай: орли літають високо в гордій самотності, а барани пасуться отарою. Оті, – кивнув головою в бік гурту чоловіків, що грали на пеньку в карти, – оті вже давно не лицарі. Поглянь краще туди… – і повів очима на Івана Тименка, який сидів біля столу та уважно спостерігав за жінками, котрі танцювали біля музик; оглядав кожну з голови до п’ят, ніби оцінював, хто чого вартий.

Я знала Івана мало не з дитинства. Від мене він старший. Жив постійно десь біля Житомира, а в село приїздив до сестри. Та мені було байдуже до нього. Ніколи ніким не цікавилася, ні Іваном, ні іншими приїжджими. За вічною роботою бракувало часу постояти біля жінок та послухати новини. А Ігор все підливав масла у вогонь…

– Правильно зрозуміла натяк! Він тепер живе сам. Дружина померла… А ти бачила, який у нього автомобіль?! Та й сам! Видний, не те що твій Микола – ні з лиця, ні зі спини.

– Малий хвіст у кози, а все ж затишок! – засміялася йому у відповідь і пішла до гурту, де вже співали весільної.

Не бачила, як до Ігоря підійшов мій чоловік і, взявши за ґудзика на піджаку, сказав:

– Не сунь свого писка до чужої миски!

– А я що? Я лише потанцював із нею. Бог з вами!.. – злякано промимрив у відповідь Ігор і відійшов до Тименка.

А той чекав “свата” з нетерпінням.

– Ну, що? Говорив з нею?

– Говорив… Маленька обробка потрібна. І час.

А час із лихом не забарився.

…Скільки ж це років минуло від того весілля? Років десять, мабуть, як не більше.

Ніна Гаврилівна поправила на голові внучати хустку і тяжко зітхнула:

– Ціла вічність… Довго я віднікувалась від Іванового залицяння, довго опиралась, лаючи і проганяючи його від свого двору, а таки ухитрився… “під’їхав”…

Постукав якось пізненько у вікно, як не було мого чоловіка вдома. Впустила… Дочка саме ночувала у бабусі в ту ніч… Та так і повелося. Цілий місяць він приходив до мене, поки чоловік десь їздив… А Іван став прибалакуваться, щоб забрати мене у Житомир, та… не судилося. Сполохали люди моє коротке щастя. Шепнули Миколі. Підслідив… Скандал був великий. Справа дійшла до розлучення, а Іван по­їхав до себе додому, щоб повернутися за мною, коли все стихне. Та так і не приїхав. Чекаю й понині. Оце таке я розповіла вам про себе, а ви вже вирішуйте самі, хто я є. Можливо, грішниця?..

Відкотила візочок із сонним дитям у холодок під вишні і стала згукувати курчат. Я залишалася сидіти на лаві біля причілка і спостерігала за нею з невимовним співчуттям.

Грішниця?.. Проморожена наскрізь чоловіковою байдужістю, вона ризикнула шукати справжнього тепла на стороні і не знайшла. Грішниця? Ні, звичайна жінка! А той, хто звів її з розуму, – сучий син! Тепер у неї нічого немає: ні коханця, ні чоловіка, тільки біль у серці й гірке розчарування. Чоловік після розлучення не при­йшов жодного разу до тих дверей, де його зрадили, а для Івана вона була порожньою чашею, з якої вже все випито до останньої краплі. Була у цієї жінки слушна мить щезнути з цих місць, поїхати кудись подалі, й усе минулося б, а вона – ні! Стоїть, бач, серед двору і згукує курей: “Путі… путі…” Відчайдушна! Не хоче визнати, що її кохання було схоже на похорон. Вірила в любов і не може забути, як просиналася тоді з усмішкою на вустах, день піснею закінчувала, а ввечері знову чекала любові. І вона була. Хмільна і красива, як цвітіння черемшини!..

Погано, що цвіла один лише місяць і тільки вночі. Погано, що осипалася сльозами…

Любов КОСТАКОВА,
член Національної спілки
журналістів України.
Оржицький район.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.