В історії школи, яку написали учні краєзнавчого гуртка у далекому 1957 році, датою народження цього навчального закладу називався 1896 рік. Проте на початку нинішнього століття в архівах були знайдені нові дані про те, що першою школою в селі була церковно-парафіяльна, відкрита у 1802-му при Всіхсвятському мурованому храмі, збудованому на рік раніше.

Отож це вже вдруге школа урочисто відзначає свій ювілей, і, як ластів’ята до рідного гнізда, сходяться та з’їжджаються численні нинішні й колишні її господарі.

Впізнають і не впізнають один одного, вдивляються у фотографії стендів, згадують, говорять і не можуть наговоритися… Це – до початку урочистої частини. А коли малиново прозвучав шкільний дзвоник і пролунали перші слова ведучих свята, всі – і юні, і сивочолі – згадали, що вони родом із дитинства, і пішли подумки по хвилюючих стежках шкільних буднів. І, немов із сивого туману далеких років, виникають постаті перших школяриків, які поспішали до церкви, щоб пізнати Бога, перші літери і першу життєву мудрість… Навчали їх священнослужителі, дяки, був період, коли учителем працював відставний солдат, то вже пізніше, в радянські часи, розумне, добре і вічне засівали у дитячі душі професійні педагоги.

Ці сторінки вписані в альбом історії школи, а перші повоєнні шкільні будні пам’ятають і згадують на зустрічі колишні учні. Як ділилися з братами і сестрами єдиною парою чобіт і ходили до школи по черзі. Як о 4-й ранку приходили в школу прибиральниці, аби до початку занять натопити в класах, налити в чорнильниці чорнило з бузини, а по закінченні уроків помазати глиною долівку.

Як раділи новій школі, яка після війни була відбудована в 1956 році (парадокси долі – з руїн тієї-таки церкви, яка започаткувала шкільну біографію!), – до цього навчалися в окремих хатках, як сучасне приміщення відкрило свої двері перед юними вихованцями 1 вересня 1977 року…

Назавжди закарбувалися в пам’яті й піонерські вогнища, й туристичні походи та поїздки, й олімпіади та концерти, й перше шкільне кохання, й випускні екзамени…

Як не згадати колишніх педагогів Ф.С.Юрченка, В.П.Петренка, К.П.Заріцького, подружжя В.І. та К.А. Бедратих, Л.І.Майорову та багатьох інших. Їхні імена – в оновленій експозиції шкільного музею, яку створили до ювілею сьогоднішні педагоги та учні.

Тут же на фото також портрети тих випускників, якими по праву гордиться Орданівська школа. Це – золотий медаліст 1955 року, професор кафедри стоматології Української медичної стоматологічної академії, кандидат медичних наук Д.Є.Киндій, кандидат біологічних наук Л.С.Черней (Кібальник), підводники – капітан І рангу О.М.Мороховець та В.М.Гринь, льотчик, командир екіпажу П.І.Прокіпець, хлібороб, кавалер ордена Леніна О.Ф.Гришко, заслужений журналіст України, головний редактор Всеукраїнської громадсько-політичної газети “Зоря Полтавщини”, голова обласної організації НС&Aelig;У Г.Ф.Гринь, заслужений майстер народної творчості М.О.Онацько.

Школа дала путівки в життя сотням і тисячам прекрасних хліборобів і будівельників, педагогів і лікарів, робітників і торговельників, юристів і фармацевтів.

Скільки мужніх і славних колишніх орданівських випускників ставали на захист рідної Вітчизни у роки війни, чесно виконували свій обов’язок і в повоєнний час!..

Зі стенда “Учасники бойових конфліктів” дивляться серйозні обличчя Івана Козаченка, Віктора Гриня, Олексія Артюха, Григорія Рудченка, Євгена Омельченка, Василя Шияна, двох Олександрів Яреськів, Олександра Коротченка, Олексія Постернака, Олександра Сироти, Миколи Мотрія.

Ці імена – на стендах, а події шкільних років – на устах присутніх, у виступах на урочистій частині свята директора школи А.В.Дяківнича, сільського голови В.Ф.Гриня, голови районної ради М.В.Постернака, головного редактора газети “Зоря Полтавщини” Г.Ф.Гриня, учителів-ветеранів О.П.Зубко та К.С.Дейнеки. Щиро вітали всіх присутніх на святі спонсори – директор ВП “Орданівка” ТОВ “АФ ім. Довженка” В.М.Юрченко, заступник генерального директора об’єднання “Цукровик Полтавщини” В.М.Цьова, депутати обласної ради Ю.Б.Кривошеєв та О.П.Явдощук.

Все було на святі – квіти і подарунки, музичні вітання і танці, задушевні розмови і непрохані сльози. Згадали тих педагогів і однокласників, яких вже немає в живих, розповідали про дітей і внуків, обмінювалися адресами і телефонами, щоб тримати зв’язки, щоб ще не раз приїхати у столицю свого дитинства, в школу, яка дала крила для польоту, яка є для кожного присутнього на святі справді рідною.

Ольга СЛІПЧЕНКО
Журналіст,
випускниця Орданівської
середньої школи 1966 року