ВИРОСЛА Ганна Юхимівна у селі Чумаківці П’ятихатського району Дніпропетровської області у родині колгоспників. Батько її пасічникував, а мати працювала в полі з раннього рання й допізна. Дітей у них було троє, і Ганна – найстарша.

Коли розпочалася Велика Вітчизняна, дівчині виповнилося 18 років. Вона навчалася при ФЗН Дніпропетровської фабрики ім. Володарського, мріючи стати закрійницею. Страшна звістка про початок війни застала Ганну на вулиці. Біля гучномовця зібрався натовп людей. Усі були розгублені: “Що робити? Як тепер бути?” Дівчина зібралася було повертатися додому, але її разом із іншими учнями відправили рити протитанкові рови на підступах до Дніпропетровська. Коли місто поринуло у морок окупації, дівчина добралася до рідного села. Допомагала матері по господарству. Всі сподівалися, що війна триватиме недовго…

У фашистській неволі

У червні 1942 року в Чумаківці й навколишніх селах окупанти почали забирати молодь у неволю. Не обминула лиха доля й Ганну Бондаренко. Спершу дівчина потрапила до міста Дюссельдорф, у район Оберкассель. Під час розподілу на роботи хтось із в’язнів порадив їй сказати, що вміє куховарити. Так Ганна опинилася в заводській їдальні: мила посуд, чистила овочі. Єдиною розрадою у ті важкі місяці було спілкування із землячкою, Галею Скляр із Малих Сорочинців. Разом дівчата згадували рідну Україну, плакали і мріяли про Перемогу й визволення.

Не марно кажуть, що світ не без добрих людей. З особливою теплотою Ганна Юхимівна згадує німкеню Кеті, яка працювала в їдальні. Вона прихильно ставилася до полонених українських дівчат. Приносила їм солодощі, дарувала дещо з одягу, бо ж ніхто про бранців не турбувався, сприймаючи їх як дармову робочу силу, людей нижчої касти.

– Майже весь час ми жили при заводі. В нас там була спеціальна комірка поряд із кухнею, – згадує Ганна Юхимівна. – Інколи мені дозволяли навідатися у табір, щоб побачитися із земляками.

Із Равенсбрюка – в Бухенвальд

ЧЕРЕЗ деякий час дівчину перевели на кухню при іншому заводі, де працювали полонені з Радянського Союзу. Ганна Юхимівна розповідає, що там приєдналася до підпільної організації антифашистського опору. Її завданням було розповсюджувати листівки із правдивими зведеннями про події на фронтах, про наступ радянських військ та закликами шкодити ворогу, псувати снаряди, які виготовляли на підприємстві. Німці довго не могли виявити учасників руху Опору, та “допоміг” зрадник… За гіркою іронією долі рівно за рік до Перемоги, 9 травня 1944 року, Ганну арештували. Коли її везли в тюрму, дівчина дивилася у маленьке віконечко на німецькі пейзажі. А навкруги буйно квітнув бузок – точнісінько, як у рідній стороні. Й від того серце щеміло ще сильніше… Дівчину запроторили в тюрму міста Анрат.

– Там фашисти мене катували, били дуже, – згадує про страшні місяці перебування у катівні Ганна Юхимівна. – А потім сказали, що повісять. То я вже й не сподівалася вийти з того каземату…

Вона й досі дивується, як тоді залишилася живою. У в’язниці Ганна пробула до липня 1944-го. Звідти її відправили до концтабору Равенсбрюк, а потім – до філії концтабору Бухенвальд, що був у Лейпцігу, і дали номер 3557. Дівчина потрапила на військовий завод, де виготовляли гільзи для набоїв. Ні вихідних, ні свят – весь час виснажлива праця, голод, недосипання. Багато хто з полонених не витримував, намагався втекти, але вибратися з того пекла було майже неможливо…

Шлях у невідомість

На початку квітня 1945 року всіх невільниць концтабору вишикували колонами й повели в невідомому напрямку. Серед конвоїрів були “аузерки” – есесівки, котрі служили в жіночих концтаборах. Нещасні полонянки без їжі й відпочинку йшли пішки 11 діб. Проходили повз фермерські господарства, де на полях у кагати були складені морква, буряк, капуста. Зголоднілі до нестями, вони бігли до них і гинули від німецьких куль… У дорозі харчувалися тим, що траплялося, – травою, корінцями, напівперепрілим листям. Одного разу в лісі натрапили на вбиту вибухом коняку – її невільницям дозволили підсмажити й з’їсти.

– Багато полонених по дорозі загинуло, декого вбили під час спроби втекти або через те, що несила було йти далі, – згадує Ганна Юхимівна. – Від нашої колони залишилося всього чоловік двадцять, у тому числі й я.

На підході до міста Лібенверда фашисти загнали невільниць у сарай якогось місцевого фермера. “Отут нам, мабуть, і кінець…” – лише встигли подумати й, зморені дорогою та голодом, попадали на солому й одразу ж поснули. Прокинулися під ранок від гуркоту артилерійських ударів. Повибігали із сараю і побачили, що конвою вже немає й близько, а по дорозі, яка спускалася з пригірка, їде танк із червоними зірками, на якому сидять червоноармійці. Нарешті, нарешті довгоочікуване звільнення!.. Це було у квітні 1945 року.

Додому!..

До відправлення в Україну четверо колишніх полонянок, у тому числі й Ганна, перебували при господарській частині одного з радянських військових формувань, де їх посилено годували, замість табірного видали інший одяг. Якось начальник зернового складу частини підійшов до дівчат та й спитав, хто з них уміє добре рахувати. Ганна визвалася допомогти. Саме той досвід на чужині, за словами Ганни Юхимівни, й став вирішальним у її професійному майбутньому…

Додому, в Україну, дівчата поверталися через пересильний пункт Бреста. Там вони пробули кілька тижнів, доки тривала перевірка, а потім їх відвезли на залізничний вокзал. Поїздом Ганна добралася до П’ятихаток, де зустріла свою двоюрідну сестру. Та саме здавала для армії продукцію. Яка то була незабутня зустріч!.. Рідні вже й не сподівалися побачити Ганну живою, а вона – повернутися додому. “Чи живі мої?” – спитала в сестри, й серце на мить завмерло. “Живі!..” – почула у відповідь й ну плакати. До батьківської хати добралася вже поночі…

У пошуках щастя

ВДОМА колишня полонянка влаштувалася працювати на місцеве поштове відділення касиром. А наприкінці

1946-го розпочався страшний голод. Їсти було нічого… Врятувала сім’ю Ганна. Вона поїхала у Львів, підрядилася працювати на харчовий комбінат і звідти в
исилала рідним сякі-такі харчі. Була там обліковцем і вчилася у бухгалтера комбінату Карпінського премудростям роботи з цифрами. За його ж рекомендацією Ганну Юхимівну згодом взяли на посаду головного бухгалтера на Олександрійський комбінат. Пропрацювавши кілька років у Рівненській області, молода жінка вирішила повернутися додому. Приїхавши до сестри із мамою, пішла працювати обліковцем у місцеву автоколону. Потім її направили у Кривий Ріг у контору автотранспортного тресту. Саме там Ганна Юхимівна й зустріла своє щастя – Володимира Висоцького. Вони разом відсвяткували прихід нового, 1956-го, року і вже ніколи більше не розлучалися…

Довгим і щасливим було їхнє подружнє життя. Ганна Юхимівна й Володимир Григорович Висоцькі прожили разом 57 років. Не скупилася на випробування їхня доля, але щедрою вона була й на радості. Спочатку жили на цілині, в Кустанайській області Казахської РСР, де в них народилася єдина донька Таня, потім перебралися до Ганниної мами, а звідти переїхали в Дніпродзержинськ. Хоч згодом і отримали там власне житло, але так і не змогли прижитися у промисловому місті. Тож оголошення про квартирний обмін сприйняли як щасливий знак долі. Так і опинилися в Полтаві.

…Близько двох років тому Ганна Юхимівна овдовіла – не стало Володимира Григоровича. Доля – невблаганна, й земне щастя, на жаль, не може тривати вічно. Тепер головна розрада для літньої жінки – її рідня: донька, онука Аліна й двоє правнуків – Діма та Євочка. Вони провідують стареньку майже щодня, телефонують, турбуються про її здоров’я. А воно її, на жаль, підводить усе частіше й частіше. Але, незважаючи на це, Ганна Юхимівна намагається не пропустити зустрічей ветеранів, які відбуваються напередодні 9 Травня й Дня визволення Полтави. Раніше завжди ходила на них разом із чоловіком. А тепер буває на цих зустрічах сама, й не тільки для того, щоб згадати воєнні роки й поспілкуватися, а більше – заради пам’яті про свого Володечку…