Михайло КРИВОШЕЙ: “Мені все вдається, бо я працюю”

Продовжує займатися громадською, а також благодійною діяльністю. 31 березня Михайло Михайлович – ювіляр. Йому виповнюється п’ятдесят років.

“Буремні” часи

– Михайле Михайловичу, в лави ВБРСВ, більш знайомого всім за російською абревіатурою ОБХСС, Ви прийшли у часи, які, озираючись назад, називають “буремними”. Певно, є про що сьогодні розповісти молодшим колегам?

– Так, тоді був кінець 1980-х, у країні створювались перші кооперативи, й панував повний безлад щодо оподаткування. Під різноманітними новими гаслами з’являлися привабливі, багатообіцяючі програми, під прикриттям яких діяли відверто кримінальні схеми наживи й шахрайства. Але я прийшов у службу ВБРСВ уже, так би мовити, загартованим – маючи шестирічний досвід роботи у карному розшуку райвідділу внутрішніх справ Полтавського райвиконкому. Одна з найвдаліших за результативністю справ, якою я займався як оперуповноважений ВБРСВ, стосувалася викриття злочинних схем заготівлі лісу, “сліди” вели аж до Брянської області. Через півроку ми розплутали цей клубок, заарештували винних, і потім мене запросили працювати в обласний апарат, у відділ, що виявляв економічні злочини в промисловості, торгівлі й АПК. Полтавці старшого покоління, певно ж, пам’ятають, які гучні тоді пройшли справи “керівників-розкрадачів”.

– Перші роки в уже незалежній державі були продовженням економічного хаосу…

– Чи не всі змушені були торгувати, а держава з того не отримувала нічого. Податкова служба перебувала на стадії становлення, і тоді у нас в області перший очільник податкової Володимир Михайлович Садовий разом із начальником обласного УВС Олексієм Юхимовичем Міщенком та начальником ВБРСВ Станіславом Анатолійовичем Руденком загорілися ідеєю створити за прикладом київських колег невеликий – з десяти чоловік – експериментальний спецпідрозділ при УВС, який би займався боротьбою з податковими порушеннями. Очолити його запропонували мені. Зізнаюся, не хотів: працювати в межах експерименту – це ж, як під лупою. Але порушувати дисципліну вважав неприпустимим. Через рік було зрозуміло, що ефективність роботи спецпідрозділу вимірюється вже мільйонами, які ми “видали на-гора”, тобто повернули в державну скарбницю.

У цей час бурхливо створювалися всілякі фінансові піраміди. Найперше мені довелось мати справу з однією дніпропетровською страховою компанією, яка ошукувала довірливих громадян. І передусім жертвами ставали пенсіонери. Найприкріше, що спочатку вони навіть намагалися захищати своїх кривдників, відмовлялися від співпраці з нами, не вірили, що їх таки обдурили. Піраміду ми “розламали”, винуватців заарештували, але повернути постраждалим збитки було вже ні з чого. Згаяний їхньою наївною довірою час обернувся проти них… Однак були і такі справи, коли гроші ми вилучали мішками.

Згодом, на рівні державних рішень, служби, покликані вести боротьбу з економічною злочинністю, ще не раз реорганізовувались. Був я, зокрема, й очільником оперативного підрозділу по боротьбі з кримінальним приховуванням прибутків від оподаткування (БКППО). Але головні зміни припали на 1996 рік, коли утворилася Державна податкова адміністрація. Податкова міліція увійшла до її складу.

На Полтавщині

й Житомирщині…

– Михайле Михайловичу, Ви від самого створення ДПА обіймали посаду першого заступника голови – начальника управління податкової міліції ДПА у Полтавській області, тобто з повним правом можна говорити, що стояли біля витоків створення служби в області. З чим було на початку найсутужніше, навіть попри солідний досвід?

– Період становлення завжди непростий, але відзначу, що на Полтавщині, на відміну від багатьох інших областей, перехід нашої служби з УВС до ДПА відбувся досить безболісно, правоохоронці пішли назустріч: залишили в нашому користуванні вже наявний транспорт, зброю (вона була на збереженні в найближчих райвідділах міліції). Тож головне організаційне питання полягало в необхідності привести до ладу приміщення, в якому розмістилася служба. Сьогодні всі полтавці знають цю ошатну будівлю на вулиці Маршала Бірюзова.

В усьому ж, що стосувалося безпосередніх обов’язків очільника податкової міліції, звісно ж, досвід уже працював на мене. Те ж саме можу сказати й про багатьох підлеглих, адже вони були моїми хорошими колегами по попередній роботі. Наприкінці 2000 року мене направили служити в Житомирську область, також на посаду першого заступника голови – начальника податкової міліції ДПА в області. Отож вважаю себе причетним до становлення податкової міліції у двох областях. До речі, звання генерала отримав саме в Житомирі. А ще – здобув там вищу економічну освіту. Назад на Полтавщину повернувся через три роки й 21 день. Не приховую, радів. Символічним вважаю і те, що наказ про це було підписано у день мого святого покровителя Михайла та ще й саме тоді, коли у селі Болотниця Народицького району Житомирської області відбувалося освячення Свято-Михайлівської церкви, яку я допоміг місцевій громаді відбудувати як депутат Житомирської обласної ради.

– Яку б оцінку поставили собі за роботу на посаді першого заступника начальника УМВС України в Полтавській області – начальника УБОЗу?

– Після роботи в органах податкової міліції не розслаблявся: створив обласний благодійний фонд “Від щирого серця”, активно переймався своїми обов’язками як президент обласної асоціації професійних видів єдиноборств, разом із сином Вадимом заснував бізнес. І, до речі, чим би я не займався, всюди залишався вірним принципам самодисципліни та системності – до цього привчили мене погони. Спочатку нові колеги дивувалися: вони ж могли дозволити собі прийти на роботу близько десятої, в обід поїхати на річку скупатися…

Далі була робота на посаді першого заступника начальника УМВС України в Полтавській області – начальника УБОЗу – з квітня 2010-го по вересень 2011-го: я думаю, що на Полтавщині не було розгулу криміналу, а бізнес не відчував тиску від нашої служби. Це і є найвищий показник якісної роботи і всього підрозділу, і моєї як його керівника.

– Зараз на чолі Держфінінспекції в області, у недавньому минулому – КРУ, Ви знову повернулися до знайомих обов’язків?

– Це справді так, спілкуватися з ревізорами я звик ще з часів служби у ВБРСВ. Тісно співпрацювали ми з КРУ і в ДПА, тож третину мого сьогоднішнього колективу я знав і р
аніше. Нині у нас триває дуже відповідальний період реформування: фінінспекція має відповідати сучасній економіці, вона не може ефективно працювати, керуючись тими ж принципами, що й 20 років тому. Тож змінилась структура служби, розширились її обов’язки, скоротився штат. Але це, звісно, – тема для окремої ґрунтовної розмови.

Депутатські будні

– Михайле Михайловичу, у Вас солідний досвід роботи в органах місцевого самоврядування, що конкретно змогли зробити для своїх виборців?

– У 1998 році вперше йти на вибори до обласної ради мені запропонував колишній начальник карного розшуку області Валерій Олександрович Корчуков, нині він більше відомий як голова обласного відділення Української спілки ветеранів Афганістану. Був упевнений, що я зможу відстояти інтереси громади. Вибрали мене від Чорнухинського району – за мажоритарним голосуванням. Що вдалося зробити для людей, які в мене повірили? Колишній голова облдержадміністрації, на жаль, нині покійний Микола Залудяк сказав тоді: “Це міг зробити тільки ти”. Величезна восьмимісячна заборгованість із виплати пенсій у районі, де переважна частина населення – люди похилого віку, була ліквідована. Головним чином допомогло те, що я очолював податкову міліцію, і за результатами перевірки однієї нафтової компанії ми знайшли порушення й повернули до Пенсійного фонду 867 мільйонів гривень. За рахунок їх і було закрито заборгованість. Микола Іванович Залудяк по-доброму нарікав, що тепер, мовляв, інші райони скаржитимуться, чому Чорнухам виплатили, а їм – ні. Але я стояв на своєму, пообіцяв же людям… Що думали про це пенсіонери з сусідніх із Чорнухинським районів я дізнався, коли приїхав у гості до батьків у рідний Лохвицький, у село Бербениці, виявилось, що сусід ображається: йому хвалилися чорнухинські пенсіонери своїм депутатом…

А ще задоволений тим, що в Чорнухах ми побудували церкву. Продовжували цю роботу й тоді, коли я був на службі в Житомирі, возили звідти ліс. У Житомирській обласній раді я також був депутатом.

– Нині Ви представляєте в Полтавській обласній раді Лохвицький район. Вирішили повертати авторитет у колись ображених сусідів?

– Ну, якщо жартувати, то й справді можна розповісти, що в 2010 році я пішов на вибори від Лохвицького району не в останню чергу й тому, що голова місцевої райдержадміністрації Анатолій Петрович Заславець домовився через мого тата в селі про зустріч зі мною. Ми знайшли спільну мову і вирішили, що зареєструюсь кандидатом по Лохвицькому району, як тільки підключимо в моїх Бербеницях газ. Розпочав же цю справу ще мій батько, коли був головою сільради, а потім на довгих вісім років усе загальмувалося. І ми справді ще за місяць до виборів впорались із завданням. Зрозуміло, що це мені потрібно було не для авторитету – в рідному селі мене й так підтримали б. Ми перевірили, яка з нас може бути команда.

Роботу плануємо на кожен рік окремо – так надійніше. Протягом минулого року вдалося завершити справу, на зрушення якої вже мало хто й сподівався: нарешті здали майже двадцятирічний довгобуд у Лохвиці – дитячу лікарню. Запрошували туди голову облдержадміністрації, працювали з колегами-депутатами, а також із різними нафтовими компаніями, які діють в області. Й результат є. З владою сьогодні співпрацюю за тим своїм принципом, що я заодно з усіма, хто справді працює. У цьому році у вересні плануємо закінчити реорганізацію дільничної лікарні в селі Лука. Частина її приміщення буде пристосована під медико-соціальний центр для людей похилого віку. Він фінансуватиметься з Державного бюджету, таким чином ми трішки полегшимо навантаження на районний бюджет. Завдання на поточний, а частково й на 2013-й, – здати школу-довгобуд у Червонозаводському. Є плани щодо побудови у майбутньому й дамби зі шлюзами на Сулі, це має врятувати нашу, на жаль, дуже вже занедбану річку, підняти в ній рівень води.

Питання, за яке мені соромно перед виборцями, бо обіцяв допомогти й досі не можу розібратися через юридичну казуїстику, стосується жителів селища Криниця. Йдеться про свавілля місцевого бізнесмена, який позбавив людей права приватизувати житло. Але, думаю, вихід знайдемо, для мене це вже – справа честі.

– Ветеранські організації Лохвицького району офіційно звернулися до Вас із проханням стати кандидатом у депутати до Верховної Ради України по цьому округу…

– Є таке. Вони звернулися до всіх політичних і громадських об’єднань Лохвицького району з пропозицією підтримати мою кандидатуру. Але до виборів ще довгенько, треба, як то кажуть, дожити, тобто робити те, що робимо. Депутатом завжди був за мажоритарною системою. Такий депутат прив’язаний до своїх виборців, до території. Думаю, що на вибори восени таки піду.

“Ніхто не питав, чи вмієш”

– Михайле Михайловичу, як Ви відпочиваєте?

– Люблю риболовлю і полювання. Найкраща природа для мене – в лісі. Особливо коли починається сезон збирання грибів. Як більшість чоловіків – палкий вболівальник футболу. Маю вільну годину – дивлюся кіно, наприклад, детективи, але не криваві – навпаки, ті, що з гумором. Обожнюю радянські кінострічки про війну, а також історичні. Трохи колекціоную холодну зброю та ще деякі цікаві речі. Читаю. Є два твори, які я ладен перечитувати безкінечно, – “Фінансист” Драйзера й “Собаче серце” Булгакова. Перший – тому, що не припиняю дивуватися, з якою точністю письменник змалював усілякі корупційні схеми в суспільстві, я ж на практиці з ними стикався не раз. Ну, а шедевр Булгакова і взагалі вічний: швондери не переводяться і в нашому житті. Втім, на щастя, так само, як і ті, хто прагне не руйнувати, а навпаки – створювати…

Намагаюся більше часу приділяти доньці Олександрі, вона навчається в другому класі. Сина Вадима я такою увагою колись обділяв, все служба та служба. Саша дуже любить кататися на конях, а ще складає мені компанію під час риболовлі, уявляєте?

– Про що зараз, напередодні ювілею, найбільше згадуєте?

– А про власне дитинство. Це ж мої батьки навчили мене працювати. Яка людина мій тато! Переконаний: аби в свій час усі комуністи такі були, давно б уже побудували світле майбутнє. Скільки років пропрацював на керівних посадах, був і головою колгоспу, а достатки – як і у всіх селян. Перший автомобіль у нього з’явився аж тоді, коли ми з родичами склалися й купили їм із мамою на 40-річчя подружнього життя старенький “бобик”. Вони досі тримають господарство – корови, свині.

Мій батько ніколи не питав, чи я щось умію. Дав завдання, щоб до вечора у дворі стояв новий торф’яник, і вперед – за сокиру, дошки, байдуже, що я хлопчак у п’ятому класі. А скільки я з дитинства сіна перекосив, здається, що все літо з тією косою і жив. Середульший же. Старший брат навчався вже в технікумі, менший – іще малий. Скільки себе пам’ятаю, ми завжди щось робили. Отримав наряд – і ніхто не питає: вмієш, не вмієш? Мене навчили не шукати причин, по яких я можу відступати, а думати тільки про те, як зробити. Дивуюсь, коли про когось говорять, що не вміє цвяха забити, мені здається, що я вмію по господарству все. Бо коли ти робиш, то обов’язково є з того результат. І в дрібній, і у великій справі.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.