Сімейство Сливицьких доволі відоме в історії Котелевського району. Його представники (за даними краєзнавця Василя Костюка) ще з XVIII століття служили в Гадяцькому полковому суді, в місцевих органах влади, були військовими. Іван Олексійович Сливицький (р.н. невідомий – помер після 1875 року) працював ад’юнктом Харківського університету, утримував приватний пансіон (на правах гімназії) в Харкові. Петро Михайлович Сливицький (1839– 1862) – випускник Павловського кадетського корпусу, підпоручик, член підпільної організації російських офіцерів у Польщі, за революційну пропаганду у військах (поширення серед нижчих чинів «дерзких слухов о царской семье, превратных толкований реформы по крестьянскому вопросу в Царстве Польском и за возбуждение солдат к неповиновению начальству») військово-польовим судом засуджений до позбавлення дворянського достоїнства, військового звання та всіх прав і до смертної кари. Розстріляний 16 липня 1862 року.

Хто батьки Олексія Михайловича Сливицького, поки що встановити не вдалося. Але, зважаючи на роки народження і по батькові, можна припустити, що Петро і Олексій Сливицькі – брати. Та, повторюсь, це лише припущення. Як і те, що Олексій теж навчався у кадетському корпусі, оскільки написана ним повість «Дядька Квасов» (видана 1889 року) має підзаголовок «Воспоминания кадета» (кадетські корпуси – середні військово-навчальні заклади для дітей дворян та офіцерів, термін навчання – 7 років).

Очевидно, кар’єра військового не привабила О.Сливицького, він став педагогом. Був кандидатом історико-філологічного факультету Московського університету, а з 1895 року викладав у приватній гімназії Л.І. Поливанова. Відомий поет, прозаїк, теоретик символізму і мистецтва Андрій Бєлий (1880–1934) писав, що в 1890-х роках «вона була кращою московською гімназією; в ній заперечувалась «казенщина»; викладачі належали до кращого московського, культурного, кола; людяність, культурність підкреслювались у всьому стилі викладання». Серед кращих викладачів А.Бєлий назвав і О.М. Сливицького – «наш учитель и незабвенный автор столь детьми любимых «Волчьей дубравы» и «Разоренного гнезда».

Певне, О.М.Сливицький мав учену ступінь доктора або вчене звання професора. Таке припущення можна зробити на основі того, що він мав чин надвірного радника. Цей цивільний чин VII класу в Табелі про ранги в Росії відповідав чинам підполковника в армії, військового старшини у козаків і капітана ІІ рангу на флоті. Спочатку особи, які дослужилися до цього чину, автоматично отримували потомствене дворянство; після реформи 1856 року – тільки особисте. Починаючи з XIX століття, всі особи, які мали ступінь доктора чи звання професора, автоматично отримували чин надвірного радника. Це привело до того, що більша частина видатних російських вчених того часу отримала потомствене дворянство. Так, мабуть, склалось і у Сливицького.

Взагалі, як талановитий дитячий письменник О.М.Сливицький проявив себе на початку 1880-х років. Якраз тоді виходять широко відома свого часу книга для дітей «Разоренное гнездо» та оповідання «Лиса Патрикеевна». У 1883–1886 роках він пише оповідання для народних шкіл – у дусі «народних оповідань» Льва Толстого. У 1886 році вийшла книга «Белячек: рассказы для детей младшего возраста, удостоенные премии С.-Петербургского Фребелевского общества» (Фребелівські товариства об’єднували діячів дошкільного виховання дітей і ставили за мету поширення системи німецького педагога Ф.Фребеля). У 1890 році у друкарні І.Д.Ситіна і КО вийшла «Повесть о Савве Грудцыне» під псевдонімом Олексій Котельва (інші псевдоніми О.Сливицького: А.С.; А.С-ський). Цю повість, а також інші оповідання читав Лев Толстой і в одному із своїх листів до сина, крім іншого, зазначив: «Да, очень мил рассказ «Урок смирения» – трогательно. Это лучше всего».

Твори О.Сливицького неодноразово перевидавались. Скажімо, “Разоренное гнездо” виходило в 1888, 1893, 1897, 1901, 1904, 1909, 1915 роках, “Дядька Квасов” – у 1889, 1894, 1903, 1910 роках, “Белячек” – в 1886, 1903, 1908, 1912, 1916 роках, оповідання “Заветный рубль” – у 1897, 1901, 1905, 1912 роках, “Лиса Патрикеевна” – в 1883, 1889, 1898, 1904, 1909 роках, окремо видані “Проказы Мишки Топтыгина” (1894), “История одного домика” (1898, 1904), “Чудная птица” (1915), “Новичек” (1916) та ін.

Окрім численних оповідань і повістей (повний перелік яких ще належить встановити), Сливицький написав дослідження “Полное житие преподобного отца нашего Феодосия, игумена Печерского” (1887 р.), а також ряд статей і спогадів (зокрема про Федора Достоєвського, Івана Тургенєва), працював над біографією Кольцова для видання листів поета, але не завершив її у зв’язку з призупиненням видання. О.М.Сливицький брав активну участь у громадських і мистецьких заходах, заснував авторитетний свого часу гурток любителів театру, був помічником Л.І.Поливанова, коли той очолював комісію Товариства любителів російської словесності по влаштуванню пушкінського ювілею і відкриттю у Москві пам’ятника О.С.Пушкіну. Свідченням того, що творчість О.М.Сливицького й донині не втратила актуальності, є видання у Москві в наші часи його книги «Добрые уроки» (2001) та окремих оповідань у журналах.

Повернення із забуття постаті письменника Олексія Михайловича Сливицького тільки починається. Ще належить встановити його родовід, повною мірою окреслити творчість, педагогічну і громадську діяльність, скласти вичерпну бібліографію його творів. Але вже зараз ми можемо гордитися, що для наших сучасників відкривається ще одна видатна особистість, яку дала світу Полтавщина.