Меморіальні дошки, пам'ятні знаки й пам'ятники вже є і ще будуть. Час гоїть біль утрати, та тільки його це мало стосується – чоловіка Раїси Панасівни, заслуженого артиста України Миколи Кириченка. Зустрічаєш його в місті – і серце стискається, наче бачиш самотнього лебедя у довічній зажурі.

 Вони завжди були разом, всюди – удвох. З однією долею на два крила. Навіть у біографії артистки наголошується, що її "справжня творча робота почалася після зустрічі з баяністом Миколою Кириченком у Полтавській філармонії, куди співачка була запрошена на роботу. Невдовзі Микола і Раїса побралися". Тепер це – скупі рядки, а що за ними – лише він може розповісти.

Уже не вперше зустрівши на вулиці Миколу Михайловича, здається, у червні минулого року (лікарі "прописали" його серцю обов'язкові прогулянки на свіжому повітрі), я запросила його на розмову. Але тоді він якраз збирався в дорогу – їхав у Корещину на ціле літо – і подумки, всім настроєм душі, був уже там. Домовилися, що зустрінемося в лютому…

– Миколо Михайловичу, таке життя: ми не обираємо дату ні свого народження, ні смерті. Уже сім років для Вас замальовано в чорне день 9 лютого. І доводиться по-філософськи це приймати, згадувати найщасливіші роки, коли Раїса Панасівна була поруч…

– Я не згадую – я весь час із нею… У нас було хороше, яскраве життя, без різких змін, несподіваних успіхів – усе складалося поступово, музичною мовою – на крещендо. З перших її кроків у творчості й до вершини, якою стала висока оцінка держави. Зараз я впорядковую фонотеку, є відеозаписи, але ще не можу нормально її пісні слухати – хіба одну-дві… Дев'яте лютого – найважчий день у моєму житті. Згадую, як сьомого тоді, у 2005-му, її перевели вже в палату після операції на серці в Київському інституті трансплантології, і ми сподівалися, що все уже буде добре. Того вечора подивилися "Кармеліту", опівночі Раїса Панасівна прийняла планові ліки, але вночі їй стало зле. Вранці восьмого її забрали з палати, мені вона сказала: "Колю, не хвилюйся, виконуй те, що я тобі говорила". У мене ноги підкосилися, але я й тут був поруч, доки тривали обстеження, тільки в реанімацію мене не пустили. Наступної ночі в годину тридцять її лікар повідомив: "Раєчки немає…" Це все у мене перед очима. Як і все життя перед очима…

– В інтерв'ю для "Зорі Полтавщини" у 1998 році після повернення із лікування в Німеччині на запитання про Вас Раїса Панасівна сказала: "Так, це дійсно справжній друг. Він постійно був поруч, він не відходив від мене з першого дня хвороби. Я б сама не справилась – ні фізично, ні морально. Я йому вдячна не лише за цей важкий відрізок часу, а за все життя. Він дуже добра, чуйна людина. Він ставиться з любов'ю, з повагою до мене не лише як до жінки, дружини, він поважає мене як особистість. Правду вам кажу. Ми завжди поруч ішли, він, мов за руку, вів мене…" Нечасто таке буває. А цю справжність у ваших стосунках усі бачили. Мабуть, тому ви врешті й заспівали дуетом, це мало колись статися!

– Ми познайомилися ще юними, 1962-го року, коли творчий шлях в обох тільки починався. І ніхто ще не знав, що буде попереду. Я любив свій баян, а Рая любила співати. Часто просила: "А зіграй мені оцю пісню!"

– І що – при першому знайомстві Вам сердечко не дало знати: "Це – Вона"?

– Ні, чесно зізнаюся. Але з того часу, як Рая приїхала в Полтаву на прослуховування, ми вже всюди були удвох: грали, співали, ходили в кіно, в їдальню. Якось із напарником-баяністом пожартували: "Приїдемо, Раю, до тебе в село!" А вона й не розгубилася: "Приїздіть". Ми й приїхали. Колега мій у клуб пішов, пізно повернувся, а я залишився вдома, щось по господарству допомагав. Мама Раїна й питає доньку: хто ж то приїхав? Мене, мовляв, не обманеш. І "вибрала" мене із двох баяністів: "Мабуть, оцей чорненький… Він все біля тебе й по господарству допомагає…" А ми вже потім вирішили, що одружимося. У Полтаві пішли в загс, почали писати заяву, але раптом разом розсміялися і втекли звідти, не дописавши. Та невдовзі уже прийшли туди із серйозними намірами. Не разом були хіба в ті дні, коли Рая почала їздити у зарубіжні відрядження. Тоді, у 1980-х, у Москві формували робітничо-концертні бригади, у їх складі були не лише артисти, а й герої праці, передовики виробництва. До всього тоді подружжя "не випускали" за кордон, щоб, чого доброго, там не залишилися…

– Жили "на колесах", змінюючи місце роботи: Полтава, Житомир, Херсон, Черкаси…

– Взагалі у вагонах жили, в постійних поїздках по Союзу, по братських державах, а згодом – і по світу… Покійний перший секретар обкому партії Федір Моргун запропонував нам повернутися на батьківщину, в Полтавську філармонію. Це була його ідея.

– Миколо Михайловичу, Ви часто акомпанували на баяні дружині на концертах. А заспівали разом уперше на фестивалі Білоножків "Мелодія двох сердець"?

– Я ще скажу про Раю. Вона з дитинства знала, що буде тільки артисткою. Але ніколи не рвалася вперед – вона постійно трудилася. Зараз у нас артистка щойно заспівала – уже "зірка"! А тоді "зірок" не було, були співачки. Наші ровесники у вільний час ішли гуляти, а ми – співаємо. Всі збірники пісень переспівали, українські й російські. Спеціальної музичної освіти у Раї не було, а я добре знав нотну грамоту, вчився в Житомирському музичному училищі. Й завжди їй підспівував! Ми ніколи не зупинялися на репертуарі того чи іншого колективу, де працювали, у нас був ще свій, окремий. Досі збереглися наші два великих нотних зошити… Рая спершу в "Льонку" у Житомирі соло заспівала, потім у Черкаському народному хорі – "Хата моя, біла хата" Дмитра Луценка. Але повторю – вона не рвалася, не прагнула якось виділитися, когось обійти. Знала своє місце і не зважала на "дружні" підступи, коли вже почала співати соло, – як же без цього в творчих колективах? Я їй казав: "Дружи зі мною – і все буде добре!" Тож ми мали свій "творчий колектив". І ми з усіма жили в мирі. Популярність Раїси Панасівни зростала, її почали запрошувати на концерти в Київ, вона співала уже з різними оркестрами, навіть із духовим і з московським оркестром Юрія Силантьєва, на концерт для делегатів з'їзду партії Володимир Щербицький її запросив. А всі пісні ми вчили разом, і так наші голосочки й зливалися… А вже потім Віталій Білоножко покликав на свій перший фестиваль, де ми виконали пісню "Не твоя вина". Яйця не летіли – нам аплодували і згодом запрошували на кожен новий фестиваль. І з'явилася пісня "Доля у нас – два крила", вірші Миколи Ляпаненка, музика Олексія Чухрая – дуже вда
ла для нас. Так і співали, аж доки Раїсу Панасівну не спіткала хвороба. Три роки після лікування вона зовсім не співала…

– До концерту в столичному Палаці мистецтв "Україна" в лютому 2001 року – там вона мала нагоду всім подякувати за підтримку, допомогу… Зал зустрів її стоячи, зі сльозами на очах вітав повернення Раїси Кириченко.

– Дуже важко їй дався той концерт – я ледве встиг підхопити її за кулісами… Хоч і раніше після виступів лікарі "швидкої допомоги" збивали їй тиск, завжди хвилювалася і працювала дуже емоційно, з повною самовіддачею. Для неї завжди головне було – гарно заспівати, все інше – другорядне.

– І разом із тим Раїса Панасівна була чудовою господинею.

– Якби на кожну прекрасну рису її характеру вибрати якусь квітку – то був би дуже гарний букет. Вона завжди намагалася допомогти людям, чим могла, – порадою, грошима. І мене так при-вчила. І дуже любила готувати – борщ, галушки, вареники, салати, все було смачно, навіть ковбасу домашню вміла начинити. І в селі мамі допомагала, не боялася роботи.

– Миколо Михайловичу, Ви провели минуле літо в Корещині. Чим займалися?

– Живу там щоразу півроку (а ще півроку – в Полтаві), це садиба батьків Раїси Панасівни. Мені там добре, одне погано – її немає… Сад посадив, як вона колись просила, підстригаю дерева, доглядаю за домом, є невеликий город, я навіть квіти висаджую. Племінниця моя Люда іноді приїздить – допомагає. На стіні хати – пам'ятна дошка, тому я її не покину, в житті не продам! А на цвинтарі за однією огорожею, як і заповідала Рая – поховати її поруч із мамою, – дві могили. Заїздять туди делегації…

– У церкві, що збудована на клопотання Раїси Панасівни, односельці бувають?

– Вона невеличка, люди ходять. Заради них вона й клопоталася. І допомагала односельцям, давала гроші на лікування.

– А сама незручно почувалася, коли вся Україна збирала кошти для неї.

– Дуже незручно. Не всі розуміли, що народна артистка не має таких коштів, щоб лікуватися за кордоном. Ініціативу тоді проявила Тамара Луценко – у листопаді 1996-го на радіо виступила, коли вже ситуація критичною була. Державні інституції нічим не могли зарадити, я звертався в різні інстанції… На щастя, знайшовся німець, котрий взявся допомогти.

– І котрий навіть не був знайомий із Раїсою Кириченко – лише в запису слухав її пісні?

– Так, німецький підприємець Бено Аззоліні, друг нашої приятельки. Ми з ним у суботу пішли у німецьке посольство, він там пояснив ситуацію й сказав, що здає свій будинок у Німеччині під заставу, бо не мав вільної готівки. І вже наступного дня, в неділю, ми вилетіли! А там уже чекала бригада хірургів, там усе це просто вирішується. Але хірургічного втручання, як визначили в Німеччині, тоді не знадобилося, почалося лікування. Нас дуже тепло прийняли, люди щирі, добрі. Є чому в них повчитися. Професор, наприклад, міг на велосипеді приїхати на роботу, а чергова лікарка – на лімузині. Раїсу Панасівну чотири місяці готували до операції, а 1998 року вже в Україні пересадили донорську нирку.

– Миколо Михайловичу, нині триває збір коштів на встановлення пам'ятника Раїсі Кириченко біля будівлі ОДТРК "Лтава". Ви бачили його проект?

– З пам'ятником важке питання… Не можу сказати, що мені сподобалося те, що побачив. Статура не українки, і не Раїси Панасівни. Обіцяли, що відкриють його ще у жовтні минулого року, але кошти ще збирають, і по радіо звучить оголошення про це. Завтра відбудеться благодійний концерт у Глобиному, я також поїду туди. І хочу в цей день побути біля Раїси Панасівни, в селі, бо вона – там…

– Що мала на увазі Раїса Панасівна, коли сказала Вам останню фразу: "Колю, не хвилюйся, виконуй те, що я тобі говорила"?

– Мабуть, бачила наперед, відчувала… Але вона завжди була оптимісткою, а мені настанови давала: щоб обов'язково хоч раз на день їв гаряче – перші страви, щоб кидав роботу й відпочив, якщо заболить голова, щоб більше часу жив у селі, ще кілька заповітів щодо квартири – я все виконав.

– Кажуть, що люди досі пишуть листи Раїсі Кириченко?

– Писали. Останнім часом їх уже мені адресують. Але пишуть про вдячність за її пісні, про те, що її пам'ятають.

– А правда, що є самотні жінки, котрі навіть хотіли б поєднати свою долю з Вами?

– Одержував листи, де жінки писали, що вони втратили чоловіка, а за віком – такі, як і я. І телефонували. Але знаю, що Раїсу Панасівну ніхто мені не замінить, вона одна така – була й буде… До речі, в Києві залишилася гарна картина, великий художній портрет Раїси Кириченко. Не знаю, що з ним робити, де його прилаштувати – вдома у мене дві стіни в портретах, у полтавських музеях теж вони є… А цей міг би зацікавити якийсь зі столичних музеїв – колись ішлося про те, що його візьмуть в "Мистецький арсенал". Сподіваюся, що він десь буде прилаштований.

– Спасибі за розповідь про нашу Берегиню, як її називають шанувальники, і разом із нашими читачами зичимо Вам, Миколо Михайловичу, здоров'я на довгі літа.

– Дякую.