Аналізуючи події майже столітньої давни­ни, зазначимо, що Акти 22 січня (проголо­шення ІV Універсалу в 1918­му та Акта Злу­ки в 1919 роках) є складовими єдиного дер­жавотворчого процесу, який хоч і проходив у далеко несприятливих внутрішньополітич­них умовах, але відбувався невпинно і дина­мічно.

Ініціативу щодо здійснення рішучих кро­ків до возз’єднання українських земель першими, як відомо, виявили західноукра­їнські політичні кола. Розпочавши у жовтні­листопаді 1918 року державне будівництво, галицькі діячі відчули на своєму шляху неро­зуміння й ворожість із боку провідних євро­пейських країн. Не отримали вони достат­ньої підтримки і від гетьмана Української держави П. Скоропадського. Передбачаю­чи зміну політичної влади, посли розпочали вести переговори з представниками того­часної опозиції – Директорією. І саме з цією політичною силою на початковому етапі во­ни завершилися 1 грудня 1918 р. підписан­ням Передвступного договору, в якому представники ЗУНР, зокрема, заявили про намір у найближчому майбутньому об’єдна­тися в одну державу з УНР, тим самим «пе­рестати існувати як окрема держава, а на­томість увійти з усею своєю територією і на­селенням як складова частина державної цілості в Українську Народну Республіку».

З січня у Станіславі Українська Націо­нальна Рада – вищий законодавчий орган Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) – одноголосно проголосила про возз’єднання українських земель. Урочис­тості з цієї нагоди після проходження усіх погоджень було вирішено провести 22 січня 1919 р. у Києві, в першу річницю незалеж­ності УНР.

Існує чимало описів у мемуарній та істо­ричній літературі цього урочистого дійства. Проте майже всі сучасники подій акценту­ють увагу на таких основних моментах. Акт Соборності України було проголошено на Софійській площі у Києві в дуже урочистій формі, у присутності очільників УНР, урядо­вих делегацій, делегатів Трудового Конгре­су, дипломатичного корпусу, генералітету армії УНР, Січових стрільців, великої кіль­кості пересічного люду (будній день 22 січня було оголошено неробочим). Після виступів представників Галичини Левка Бачинського та Лонгина Цегельського текст самого Уні­версалу озвучив член Директорії УНР Федір Швець, який, крім могутньої статури, виріз­нявся ще й гучним голосом. Тож його потуж­ний бас було чутно на досить значній відста­ні. Наступного дня Акт Злуки одноголосно затвердив Трудовий Конгрес, до складу якого ввійшли делегати Національної Ради ЗУНР. Відповідно до ухвалених рішень ЗУНР перейменовувалася в Західну область УНР, але через військові дії злиття двох держав відкладалося до проведення Всеукраїн­ських установчих зборів.

Тогочасна українська інтелігенція чудово усвідомлювала значущість проголошених актів. Оцінюючи подію 22 січня 1919 р., сла­ветний літературознавець Сергій Єфремов, приміром, зазначав: «Того дня оформлено і затверджено акт поєднання двох досі поріз­нених частин України. Розпахане, од віків переполовинене тіло національне зробило останній акт, щоб зростись не тільки духом, бо це давно вже зроблено, а й у політичних формах». Проте Акт Злуки українських зе­мель лише проголошував утворення УНР. Обидва державних утворення під натиском Росії та Польщі швидко втрачали територію, і невдовзі більшовики окупували Київ, поля­ки – Східну Галичину, Чехословаччина – За­карпаття…

Представники Полтавщини у період укра­їнської революції активно працювали на розбудову української державності. Пол­тавці можуть пишатися тим, що під текстом Універсалу про возз’єднання українських земель серед підписів членів Директорії стоять автографи і двох наших славетних земляків – Симона Петлюри та Андрія Мака­ренка. Інший полтавець, генерал­хорунжий армії УНР Борис Палій­Неїло, цього історич­ного дня – 22 січня 1919 р. – відповідав за організацію урочистого військового параду на Софійській площі й сам брав у ньому участь (цей факт підтверджують рідкісні світлини).

Величезний внесок у справу розбудови Української держави та УНР зробили края­ни, які очолювали у цей період різні україн­ські уряди: Федір Лизогуб (голова Ради Мі­ністрів Української держави з 3.05.1918 по 11.1918); Борис Мартос (голова Ради На­родних Міністрів УНР з 9.04.1919 по 19.08.1919); Андрій Лівицький (голова Ради Народних Міністрів УНР з 14.10.1920 по 11.1920) та очолювали різні міністерства: Іван Стешенко, Микола Порш, Олександр Шуль­гин, Сергій Шелухін, Павло Чижевський.

На жаль, мешканці Полтавської губернії не могли вільно висловити свої думки і по­чуття від подій, що відбувалися у Києві, як 1918­го, так і 1919 років. У ці січневі дні на­селення нашого краю перебувало під вла­дою більшовиків і спостерігало всі ганебні явища, притаманні військовому часові.

Нам відома лише позиція Полтавської гу­бернської народної ради, висловлена у квіт­ні 1918 р. на проголошенні Українською Центральною Радою ІІІ та ІV Універсалів. У непевній, непередбачуваній політичній си­туації полтавці засвідчували свою підтримку Центральній Раді, разом із тим висловлюва­ли пропозиції щодо розширення та зміц­нення прав органів місцевого самовряду­вання. В резолюції губернської народної ра­ди, яку оприлюднив 22 квітня 1918 року го­лова Полтавської управи М.Д. Токарев­ський, зокрема, зазначалося: «Стоючи на грунті ІІІ і ІV Універсалів, які урочисто були об’явлені Центральною Радою, як основа нашого державного життя, Полтавська Гу­берніяльна Народня Рада з великим сумом констатує, що правительство Народньої Ук­раїнської Республіки в своїй великій і труд­ній роботі не тільки не виробило закону, до­рученого йому Центральною Радою, про поширення прав місцевих самоврядувань, але на практиці одступило від деяких точок Універсалу, чим породило на місцях непев­ність, растерянність, а в деяких колах – ціл­ком виразну реакцію… Полтавська Губер­ніяльна Народня Рада звертає увагу Цент­ральної Ради і Міністерства, що тільки ут­ворення єдиної сильної демократичної влади, що обіпреться лише на народ в лиці місцевих самоврядувань, забезпечить На­родній Республіці буйній розцвіт держави української».

Українська влада на Полтавщині змогла протриматися лише кілька місяців, упро­довж яких були здійснені конкретні кроки щодо українізації навчальних закладів краю, розбудови кооперативних установ. У цей період було відкрито десятки українських гімназій, Історико­філологічний факультет, Центральний історичний архів Полтавщини, інші культурно­просвітницькі інституції краю.

Процеси національного відродження бу­ло перервано на злеті. Вранці 19 січня 1919 року більшовицькі загони знову вступили до Полтави. Типовим явищем стали насилля, обшуки та розстріли мирного населення, накладення контрибуції на місцеву буржуа­зію. За спогадами полтавського лікаря Олександра Несвіцько
го, більшовиками у ці січневі дні 1919 р. були прийняті такі декре­ти: про облік друкарських машинок, револь­верів, біноклів; для боротьби із саботажем створено Надзвичайну комісію. Передбача­ючи з боку більшовиків жорсткий терор та проведення політичних репресій, частина місцевої національно свідомої інтелігенції (приміром, Віктор Андрієвський, Павло Чи­жевський, Вадим Щербаківський) була зму­шена залишити рідні місця й емігрувати на Захід.

Події української революції не втрачають і сьогодні своєї актуальності, оскільки без об’єктивного висвітлення історичної бо­ротьби українського народу за соборність своїх земель ми не можемо у повному об­сязі осмислити політичні процеси, що від­буваються на теренах України на сучасному етапі.

Про значимість Актів, проголошених 22 січня, свідчить хоча б той факт, що свято Со­борності на землях материкової України відродилося не в урядових кабінетах, а з на­родних глибин, коли у 1990 році десятки ти­сяч людей вийшли на вулиці міст і сіл, щоб утворити символічний ланцюг єднання між Києвом і Львовом та нагадати тогочасній владі про зв’язок історичних і національних традицій.

І, можливо, головний висновок із висоти десятиліть – незалежність України 1991 ро­ку бере свої витоки саме від Актів 22 січня. А День Соборності та Свободи сьогодні має стати історичним символом об’єднання Ук­раїни, без усвідомлення значимості якого подальший поступ країни неможливий.