Вона народилася 6 травня 1921 року в Опішному в працьовитій гончарській родині. Мати, Євдокія Селюченко, була ліпницею. Вже змалечку допитлива дівчинка і сама захопилася цим цікавим заняттям. Батько, Федір Селюченко, прищепив їй любов до книжки. Мала вона і певний літературний дар, уміло володіла словом, захоплювалася музикою, цікавилася психологією, медициною, історією.

У дев’ять років Олександра йде до школи, а на часі – голодомор 1933-го, сталінські репресії 1935 – 1939 років. Далі – навчання в дворічній керамічній художній школі, де викладали досвідчені й висококваліфіковані майстри, зокрема Семен Литовченко, Артем Каша, Хома Сакун. Не оминула Олександру й мобілізація на відбудову Донбасу, яка проводилася після визволення Радянською Армією у вересні 1943 року Опішного. Але умови й режим роботи були там чи не найгіршими. Олександра, маючи слабке здоров’я, погано харчувалася, а то й голодувала, виконувала важку і брудну роботу. Читаючи розпачливі листи доньки, батьки доклали всіх зусиль, щоб Шура повернулася до Опішного. Але вдома на неї чекала проблема влаштування на роботу. Єдиним місцем, де вона могла застосувати свої вміння, була місцева артіль “Художній керамік”.

“Художній керамік” і став для Олександри Селюченко другою домівкою. Усе життя майстриня віддала роботі з глиною. Навіть перебуваючи вже на заслуженому відпочинку, приходила на завод. Адже саме там вона мала змогу поспілкуватися зі своїми товаришами. “Поки робила в заводі, то була серед людей. І коли вже на пенсію вийшла, завод був близько, піду, було, в лабораторію до майстрів, посиджу, поговорю, і душі стає легше”, – писала славетна мисткиня.

Якою вона була? Прекрасною в усьому: дотепною, імпонувала своєю стриманістю, високою культурою, доброзичливістю, поводилася без жодної зверхності, була люблячою, щирою, чесною, жартівливою, у творчості – вимогливою до себе.

Чутливі пальці Гончарівни ліпили лісових звірят і свійських тварин, хатини під солом’яною стріхою, історичних, літературних, фольклорних героїв, із яких поставала цілісна Україна. Сміливо фантазуючи й надаючи образам символічності, Олександра Федорівна зробила своєрідну міфологічну оповідь про людину своєї нації. Вона творила невимушено й легко, постійно шукаючи та знаходячи нові форми, засоби, матеріали, технології, сюжети, теми, вдихала у свої вироби душу, зробивши процес ліплення таїнством.

Уперше твори майстрині було представлено на Всеукраїнській виставці дитячих іграшок у Києві (1949), де вони зайняли призові місця. Відтоді роботи Олександри Федорівни постійно експонувалися на обласних, республіканських, всесоюзних та міжнародних виставках. Їх бачили в Софії, Парижі, Брюсселі, Токіо, Нью-Йорку та в інших містах світу.

Протягом багатьох років Олександра Селюченко виборювала своє право на творчість, а відповідно – й на життя. Довгі роки змушена була переконувати, що вона здатна на більше, ніж щодня ліпити одні й ті ж вироби за усталеними взірцями, що вона не шукає легкого життя, а хоче творити красу і приносити людям радість. Майстриня неодноразово говорила: “Творчість для мене – найдорожче, бо це не просто праця – це створення краси, яка облагороджує людину і прилучає її до добра”.

І лише коли перебувала у Музеї народної архітектури і побуту України в Пироговому, Олександра Селюченко мала можливість творити в святковій піднесеності, в оточенні співробітників музею, які захоплювалися її творчістю. Однією із заслуг Олександри Селюченко як художниці є те, що вона опоетизувала сіру опішненську глину, примусивши її засвітитися сонячно, заговорити мовою почуттів. Гончарство для неї було не заробітком, не засобом для існування, а можливістю самовираження, основним джерелом радості та краси.

Майстриня померла 23 червня 1987 року в розквіті творчих сил. Її роботи – сонячний дар українському народові.