– Тетяно Михайлівно, Ви з тих людей, для кого село – не мала, а по-справжньому велика Батьківщина, наскільки воно різне – село Вашого дитинства й село нинішнє?
– Для мене воно, скажу відверто, хоч у той час, хоч у нинішній, однакове. Це найдорожчий край, з якого починається все. Є, звісно, й певні особисті згадки, адже усвідомила я, що віддаватиму життя саме праці на землі, напевно, ще відколи навчилася тримати лопату в руках. Тобто років з п'яти… Батько мій був інвалідом війни першої групи, повернувся з фронту без ноги, мати – також інвалід. Тож нелегко нашій сім'ї було й заробляти, й прогодуватись. Працювати на городі мені довелось ще задовго до того, як піти до школи. Але, знаєте, якби хтось запитав, чи уявляю я себе народженою десь у місті, в квартирі, на асфальті… Ясна річ, уявити нескладно, та переконана, що тоді я не відчувала б себе такою щасливою.
У юності фах агронома обрала саме тому, що люблю землю. Люблю розуміти її. Вона ж завжди справедлива й за сумлінну працю, за турботливе ставлення обов'язково віддячує людині. А коли ми не цінуємо те, що вона нам дає, тоді вже вона вчить нас по-іншому: забирає це. Ось, наприклад, цього року в деяких районах, областях надзвичайно посушлива погода не дозволила отримати той врожай, на який розраховували. І я думаю, що це, мабуть, своєрідне Боже регулювання наших цінностей. Адже далеко не всі сьогодні бережно ставляться до того шматка хліба, якого не може бути без землі.
– Те, що українські грунти – справжній скарб, давно сприймається як аксіома, але, на жаль, вона ще й ніби прикрий, позбавлений логіки виняток: родючу землю маємо, а живемо бідніше за багатьох у Європі…
– Так, земля в Україні – це рай, та ми тут ще ніхто не відчув, що саме вона нам і дає, і може дати. Якось я побувала в Ізраїлі, де значну територію займають незаліснені гори, земелька там – ніби невеличкі острівці. То я вам скажу, що там до землі ставляться зовсім по-іншому, ніж у нас, знають справжню ціну й тому зерну, й тому хлібу, й тваринницькій продукції і по-господарському стараються піклуватися про землю. А в Україні ставлення до землі часто вимірюється лише бізнесовими інтересами.
Якби ми склали державну програму, яка була б направлена на те, щоб кожен шматок землі був використаний ефективно, щоб із кожного її клаптика отримувати продукцію, це підняло б усю нашу країну на значно вищий рівень. Сьогодні, на жаль, ми цього ще не досягли, але я залишаюсь оптимістом, думаю, що ми оберемо вірний шлях, і переконана, що запорука цього – вже в перших кроках нинішньої влади: й Президента, й Прем'єра. Вони кожного разу наголошують, що нам доведеться ухвалювати й непопулярні рішення, які не всім будуть  до вподоби, але розбазарювання національних багатств, найцінніше з яких – земля, не буде.
– Тетяно Михайлівно, років п'ять тому Ви наголошували: якщо Україна, зокрема, в аграрному секторі йтиме правильним шляхом, то мине десятиліття, й на нас рівнятимуться і з зарубіжжя…
– Ми справді поки що лише обираємо такий шлях – шлях справедливості. Звісно, якби в попередній період у державі була стабільність, то віднайшли б його вже давно. Це має бути програма, вигідна не конкретним людям, а в масштабах усієї держави, всього українського народу. Нині вертикаль влади, де є порозуміння між її гілками, вже налагоджено. Тепер час за державною політикою, яка поведе країну шляхом, що буде авторитетним в усьому світі.
Сьогодні в оцінках міжнародних експертів часто можна почути, що в Україні “неправильно” впроваджуються реформи. І тут я, на жаль, на їхньому боці. Поїздила іншими державами, попридивлялася й зрозуміла, що яку вітчизняну галузь не візьми, всі новації в ній нав'язувалися “згори”. Вони не мають нічого спільного з визнанням необхідності тих чи інших змін та формуванням плану їх втілення “знизу”. Тому й залишаються такі реформи не-впровадженими. Звідси й наша ідея створення на рівні Котелевського району програми економічних реформ “знизу”. Ми хочемо винести її на розгляд Кабміну. Я впевнена, що підтримку з боку держави отримаємо обов'язково, адже сьогодні це якраз те, над чим треба працювати заради руху вперед всієї держави. Окрім того, такі проекти можна буде враховувати в межах тих реформ, які будуть розроблені в країні в цілому.
– Ви завжди багато уваги приділяєте підготовці молодих спеціалістів. Із часів Вашого навчання освіта змінилася кардинально, але чи стали випускники краще підготовленими?
– У роки мого студентства було лише державне
навчання, а це означає, що була державна відповідальність, сьогодні ж навчання переважно переведено на комерційну основу. І я вважаю, що саме тому, що студент навчається за приватні кошти, відбувалася навіть певна деградація самої системи його підготовки, адже, щоб там не говорили, до певної міри він тепер незалежний від вимог держави. Втім, варто зазначити, що головний важіль підготовленості фахівців – поза часом та його новаціями, бо ним є не що інше, як ставлення конкретної людини до навчання.
Інше питання, що, намагаючись рухатись у світовий простір, нам потрібно удосконалювати наші застарілі навчальні програми. Тож останнім часом ми особливо завзято черпаємо за кодоном різні болонські – не болонські процеси і, як не прикро, забуваємо, що перш ніж запозичувати чуже, треба досягти власного, внутрішнього стандарту. В нас усе навпаки: своє відкидаємо, закордонне освоюємо, а в результаті тоді – ні рідного, ні чужого.
Цього року я з власної ініціативи побувала у міністра освіти й науки України Дмитра Табачника. І приємно, що думки, які я йому висловила, сьогодні, можна сказати, вже реалізовані. Додам, що я сказала йому, що приїхала зовсім не для того, щоб щось там просити, моєю метою було висловити в столичному кабінеті думку “знизу” про те, якою б ми сьогодні хотіли бачити освіту – й дошкільну, й середню, й так далі. Я зупинилася на негативному ставленні пересічних людей і до 12-річного навчання в школах, запроваджуючи яке, попередня влада проігнорувала широке громадське обговорення. Міністр мене підтримав. На прикладі Котелевського району я звернулася також до дошкільного виховання, ми ж першими в області стовідсотково забезпечили дошкільною освітою п'ятилітніх діток. У селах, де дитячих садків не було, ми відкрили їх у школах і, до речі, таким чином зберегли ті, що стали малокомплектними.
– 1987-го Вас обрали головою правління колгоспу “Маяк”, і в наступні скрутні для всієї держави часи Ви змогли не тільки зберегти, а й примножити господарство. Що варто враховувати керівникам, які опиняються в несприятливих умовах?
– Вести підприємство вперед, правильно спрямовувати його діяльність ніколи не буває легко. Тим більше, коли йдеться про сільське господарство. Його специфіка в тому, що немає можливості розслаблятися, адже серед факторів, що регулюють цю діяльність, на важливому місці й природні, а вони ніколи нікого не чекають: можливості відкласти весняні чи літні роботи в полі немає.
Важливо не забувати також, що керівник мусить бути лідером. У мене це чи не на першому місці. Я завжди впевнена в собі, завжди знаю, що можу краще, ніж хтось. Я переконана, що зроблю для району більше, ніж мої попередники. Можливо, тут справа навіть у жіночих генах – боротися за своє місце під сонцем… Коли жінка стає керівником, вона в десять разів відчайдушніше бореться, щоб довести чоловікам, що жінка повинна мати рівні права з ними в усіх сферах життя.
– Тетяно Михайлівно, ринок сьогодні не просто потребує, а вимагає якісної сировини. Що в цьому напрямі робиться, зокрема й у Котелевському районі?
– Почну з масштабнішого розуміння цієї справи. Моя мета, як члена Координаційної ради Кабміну та члена колегії Міністерства аграрної політики України, разом із однодумцями домогтися того, щоб Україна визначилася зі своїм статусом у питанні виробництва продуктів харчування. Адже наші природні умови, тобт
о наш потенціал землі, дають можливість виробляти натуральну, екологічно чисту продукцію. Йдеться про таку, що вирощується без застосування всіляких хімікатів. У тваринницькому комплексі – винятково на натуральних кормах. Тому, думаю, саме на цьому повинна базуватися державна аграрна програма. Екологічно чисте виробництво має стати нашим стандартом у світі. Ми змогли б і внутрішній ринок забезпечити, і вийти на зовнішній із такою продукцією.
В області в нас налічується, здається, вісім господарств, які скористалися виданою 2006 року Кабміном постановою й отримали статус спеціальної сировинної зони. Серед них і ТОВ “Агрофірма “Маяк”. Цей статус засвідчує те, що агрофірма не застосовує при вирощенні кормових культур гербіцидів, а при виробництві комбікормів – преміксів, а також те, що поблизу угідь господарства відсутні об'єкти, які забруднюють навколишнє середовище. Такий висновок зроблено за підсумками експертизи, проведеної Інститутом агроекології УААН.
Наступний важливий момент – переробка. У господарства є власний м'ясокомбінат, на якому продукція виготовляється винятково за державними стандартами. Тобто у виробництві використовуються м'ясо та натуральні спеції, а не якісь комплексні добавки. Окрім того, господарство сьогодні працює над спорудженням цеху з виробництва соняшникової олії. Наступний крок – це будівництво молокозаводу. Нині агрофірма щоденно виробляє 42 тонни молока, у господарстві – дві тисячі корів. Але триває будівництво ще одного молочного комплексу на тисячу голів. До речі, завдання збільшувати кількість корів сьогодні поставлене й перед іншими господарствами району.
– А як бути з популярним гаслом: якісна продукція плюс доступна ціна?
– Про доступну ціну повинна дбати держава. В усьому світі така продукція дотується. У нас цієї підтримки поки що немає. Сподіваюся, що наступного року вже відбудуться зміни на краще. Але сьогодні, коли уряд отримав таку страшну боргову спадщину, це неможливо. Я впевнена, що спільно ми зможемо виробити таку державну політику, яка б врегульовувала всі ці моменти й дозволяла людям, незалежно від їхніх статків, мати однакові можливості споживати натуральні продукти.
– Втім, як говорять, не хлібом єдиним… Ви були ініціатором відкриття в Котельві Центру матері та дитини, чому так вболіваєте за цю справу?
– Я впевнена, що потрібно створити належні умови й там, де люди народжують, і там, де виховують, – і тоді не доведеться сушити голову, як же стимулювати народжуваність, вона стимулюватиметься сама. Тому мені ця справа й була близькою. Якщо про нас ніхто не дбає, то ми можемо подбати про себе самотужки. У цьому Центрі діють прекрасні жіноча та дитяча консультації.
– Тетяно Михайлівно, Ви неодноразово повторювали, що чекаєте наступного дня саме для того, щоб знову щось зробити. Де черпаєте наснагу?
– До певної міри я реалізувала себе в сільському господарстві, досягла відповідних результатів, вивела господарство на європейський рівень. Нині ТОВ “Агрофірма “Маяк” – самоокупне, працює без кредитів, розвивається економічно та соціально – у ньому дбають про захищеність і працівників, і ветеранів, і дітей, що надзвичайно важливо в наш час, коли найчастіше людина потрібна лише для того, щоб працювати. В господарстві, яким я керувала, все це досягнуто, тепер моє завдання – вивести на такий же рівень весь Котелевський район.
Сьогодні я працюю з керівниками, з громадськістю, щоб люди зрозуміли, що досягнення того, чого вони бажають, значною мірою залежить і від них самих. І скажу, що результат є. Ми об'єднуємо людей, хочемо, щоб вони були патріотами, любили рідний край, бережно ставилися до середовища, в якому живуть. Найголовніше для керівника, який хоче досягти успіху, на мою думку, – й самому стати до роботи поряд із людьми, про яких він дбає. Власний приклад – найвагоміший стимул. І, чесно кажучи, я вважаю, що мені ще багато потрібно відпрацювати, щоб виправдати ту високу оцінку, яку дала мені держава. Планів у мене вдосталь. Переконана, що й сил їх реалізувати вистачить.