Чи можна сказати, що дитинство було щасливим, якщо спогади про нього вичерпуються картинами згарищ та закляклими на їх тлі закривавленими тілами? Куди враз все поділось – ошатні будинки, гамірні київські вулиці, веселі й доброзичливі люди – хлопчик не знав. Він тільки плакав.
От і зараз, згадуючи свої перші у цьому світі роки, чоловік не приховує душевного болю, і ніби разом із тим малим Володею плаче і тепер старий Володимир Іванович…
Найпронизливіший із дитинства спогад і досі постає у Володимира Івановича перед очима. Але… не човником на дніпровських хвилях, не повітряною кулькою в небі – людським тілом на шибениці. Батько раптом не витримав і замість того, щоб відвернути увагу малого від страшного видовища і йти собі своєю дорогою, зупинився і майже наказав: “Дивись, синку, що роблять окупанти! Колись розкажеш про звірів у людській подобі й власним дітям”.
А ще з тих років із Володимиром Івановичем на все життя залишилось ніби аж нав’язливе відчуття невідворотності обшуків: він пам’ятає, як німці нишпорили навіть по закутках будинку, щоб не залишити його господарям і крихти хліба, й надії вижити. Ще раніше, ніж вчити літери, йому, маленькому хлопчику, довелося вчитися бути гордим.
– Одного разу підходить до мене німець і подає шматок хліба, змащеного олією… Яким же майже запаморочливим запахом спокушав той соняшниковий окраєць! У мене навіть  підкосилися ноги, так я хотів їсти. І вже протягнув руку – аж майже обпікся об батьків погляд.
Голод вершив свою справу вправніше за кулі і шибениці. Від нього марно було ховатися. Куди зникла сестричка Люда? Малому Володі хотілось вірити, що це триває ще їхня дитяча забавка в піжмурки. Він шукав її та шукав. І не хотів, а неслухняні ноги самі несли братика до груші, під якою сестру вже було поховано.
Батько, Іван Прокопович, не полишав лікарської практики і в окупації, працював фельдшером. І вагань, що чинить правильно, не було. Адже те, що на фронтах точились криваві бої, зовсім не означало, що на людей припинили чатувати хвороби. Рятував і старих, і малих. Бачив, що потрібен їм, і не сумнівався, що робота в умовах окупації – не ганьба, а його обов’язок.
Невдовзі Івану Прокоповичу вдалось налагодити зв’язок із партизанами, і відтоді він рятував уже не тільки своїх пацієнтів.
Він добре знав німецьку мову, тож зрозумів із розмови фашистів, що вони збираються знищити котресь село неподалік від Києва. Передав інформацію партизанським розвідникам, і ті вчасно вивели жителів до лісу.
Спливає в пам’яті Володимира Охріменка і той час, коли батько за наказом партизанів влаштувався працювати у господарський двір (так окупанти називали сільгоспартілі). Усіх тих змін у їхньому житті літньому чоловікові за хронологією не вибудувати і зараз… Вони – як скалки від розстріляного війною його дитинства. То одна вколе серце, то інша. Але що саме входило в обов’язки “партизанського бухгалтера”, він знає: Іван Прокопович забраковував якісне зерно і рятував ним людей від голоду.
Від чого батько не зміг врятувати свою дитину, так це від поневірянь у партизанському загоні. Досі Володимир Охріменко пригадує ті, схожі на агонію, блукання в лісах: фашисти тримали слід як пси-шукачі. Годі було й думати виринути з лісу десь поблизу села, там спеціально в очікуванні таких гостей поліцаї отруювали в колодязях воду. Втім, спілкування із селянами не переривалося, бо їм також доводилось шукати прихистку в лісі: ховали там від рабства в Німеччині своїх дітей.
Перемога і завершення Великої Вітчизняної війни, звісно, не повернули малому ні родини, ні даху над головою. Довелось звикатися із сирітською долею у дитячому будинку. Але де там: після лісів та у чотирьох стінах? Тікав з дитбудинку Володимир Охріменко не раз. Не лякали ні незнайомі дороги, ні голод. Тим більше, що і казенні харчі були не густими. Шматочок хліба для сиріт здавався майже райським подарунком: налітали на нього, як мухи на мед. Не до дружби було, щоб ділити порівну, кожен намагався виявитися кмітливішим і хоч трішечки втамувати постійний голод. Бо ж якщо прогавив свої крихти – шукай щавель або калачики. Але трава виручала тільки у теплу пору року…
Втечі з дитбудинку були зовсім не заради прогулянок, Володя наймитував по селах: кому дров нарубає, кому наносить води, а кому й попасе худобу. Розраховувалися з ним, звісно, харчами. Найщедрішою, чи то найсердечнішою, була одна старенька, якій він випасав кіз: давала карбованець і пригощала смачнючим киселем із бузини.
Отак, як перекотиполе, Володимир Охріменко і шукав кращої долі від села до села, доки не настав час іти в армію. Потрапив у частину, що розташовувалась у Сталінграді, три роки служив радистом.
Дивно, але якраз війська зв’язку якимось чином змусили юнака шукати зв’язку і з рідним містом. Після служби повернувся до Києва. Але ціннішим, доленосним, виявилось те, що пізніше віднайшов у Полтаві, – споріднену душу. Дружина Володимира Івановича Ніна Іванівна – також вихованка дитячого будинку.
Нині роки вже співають своє надвечір’я, йому – за сімдесят. Але він такий же невгамовний, як і раніше. “Хата” Охріменка не скраю – йому є діло до будь-якої несправедливості. Якщо треба, відстоює свою правду й на мітингах, завжди готовий надати, так би мовити, “юридичну консультацію” тим дітям війни, які вже не сподівались оформити відповідне посвідчення, цікавиться справами ветеранської організації.
Особлива гордість Володимира Івановича Охріменка – орден “За мужність”… Таке дитинство випало на долю його ровесників, що пережити його було не інакше, як виявом мужності…