"Щебетала пташечка під віконечком,
Сподівалась пташечка весни
з сонечком…"
– Цю пісню я виконала вперше на сцені у Гребінківському будинку культури – мені тоді було років шість, і я вже навчалася в першому класі. Звітувала наша школа, і мене взяли. Співала акапельно, у вишитій прабабусею сорочці, у спідничці з плахточкою. У мене тоді тремтіли руки й ноги від хвилювання, і я намагалася стояти так, щоб цього не помітили у залі. А ще співала й думала, що не знаю, в який бік іти зі сцени, коли закінчиться виступ (сміється. – Авт.). А взагалі у нас дуже співуче село. І співуча родина. Мій дід, Григорій Андрійович Гаркавенко, співає з бабусею, Галиною Василівною, й досі.  І коли вони згадують свою молодість, як збиралися "на кладці", дідусь каже: "Я був парубком номер один у селі, бо грав на бубоні й на гармошці!" Бабуся додає: "А я? Я найкраще танцювала – чобітки мої горіли, аж іскри летіли, коли я танцювала!"
– Сподобалося співати зі сцени?
– Перші рази дуже хвилювалася, а потім усвідомила, ще малою, що це так класно! Коли тобі аплодують, підходять і хвалять, а потім і впізнають на вулиці чи в селі кажуть: "А ми тебе бачили на сцені!" Ті компліменти – як мед на душу…
– Що було в репертуарі юної виконавиці?
– Спочатку – народні, а потім – і пісні Софії Ротару, Таїсії Повалій, Надії Кадишевої, Надії Бабкіної. Дуже любила пісню "Одна калина за вікном". Але співачкою номер один для мене завжди була Раїса Кириченко.
– Коли почули її вперше?
– Вона приїжджала до нас у село, я ще мала була, але мама взяла мене на її концерт. Мене так зачарувала та жінка! А пісня "Я – козачка твоя" просто запала мені в душу. Думала про те, що колись і я її заспіваю. Мама розповіла мені згодом (я того зовсім не пам'ятаю!), що одного разу ввечері відбулося таке. Біля двору на стовпі горіла лампочка, і там під стовпом було освітлене місце. Довкола ж – темно. І я в колі того світла співала "Козачку", а в темряві зібралися рідні й сусіди – слухали. Маму найбільше здивувало те, що я запам'ятала слова пісні, яку чула лише один раз. Тепер я співаю її як солістка в Ансамблі  Збройних сил!
– Розкажіть про цей колектив.
– Йому нещодавно присвоїли звання академічного, але ми сподіваємося, що заслужимо й звання національного. Ансамбль  Збройних сил належить Міністерству оборони України, він працює на базі Київського військового округу. Художній керівник  – Дмитро Антонюк. Ми – як одна сім'я, одна команда. А раніше я працювала в хорі Верьовки, де закінчила студію.
– Що ж було між першим виступом першокласниці й нинішньою роботою в столиці?
– У Рудці я навчалася до дев'ятого класу, брала участь у різних вокальних конкурсах у Гребінці. Пам'ятаю, було боляче, коли в районному конкурсі "Зорепад", де я співала пісню "Гай, зелений гай", мені дали третє місце, хоч оплесків мала найбільше.
– Може, то був перший урок: конкурси – завжди конкуренція?
– І конкуренція, і часто й несправедливість… Але це лише додало мені сил. Навчання продовжувала в Гребінківській гімназії, займалася вокалом, грою на фортепіано. Поїхала на конкурс "Яблуневий цвіт" у Косів на Івано-Франківщину і зайняла там перше місце  – співала "Ой вербо, вербо" та "Скрипливії воріточка". Тамтешній співак і композитор Василь Звіздарик забрав мене у школу-інтернат, і ми поїхали у Снятинський район навчатися в разом із моєю молодшою сестричкою Ніною. Вона, до речі, вишиває мені всі мої сценічні костюми. Після одинадцятого класу вступила до студії хору Верьовки у Києві, а паралельно – в університет культури на заочну форму навчання. Згодом відчула, що хор – це не моє, мені хочеться співати сольно, як Раїса Кириченко співала. І я звернулася в  Ансамбль  Збройних сил – мене прослухали і взяли на роботу. Інститут закінчую цього року, але вступатиму в аспірантуру. Працюю над репертуаром, над своїм стилем, пісні у мене різні. Шукаю свій образ, але все це – в українському народному ключі.
– Гастролюєте?
– Наш ансамбль об'їздив півсвіту. Нещодавно виступали із зірками театру "Ла Скала", плануються спільні концерти й з іншими відомими колективами та артистами.
– Але Ваша мрія – ближче познайомитися із земляками, з полтавцями?
– Так! У Києві мене часто запитують: а з якої ти області? Кажу – з Полтавщини! І тоді чую компліменти про мою м'яку вимову… Вмію ліпити вареники й варити галушки, хоч загалом куховарити не люблю. І мрію виступити у Полтаві, щоб полтавці почули мій голос, дізналися, що є така Ярослава-полтавчанка. Я б заспівала на якомусь концерті разом із вашими артистами. Які пісні? У першу чергу – "Спасибі вам, мамо" Пашкевича. Я справді дуже вдячна своїй мамі, це сильна жінка, вона сама виростила двох доньок і ні в чому нас не обділила. Ми разом із нею садили великий город, тримали велике господарство, ще підлітком я працювала як доросла жінка. І співала, й уроки вчила, і череду пасла. А тепер живемо разом у Києві – мама, я і сестричка. Мама викладає українську мову й літературу в школі, а Ніна добре вчиться і має багато захоплень.
– Ярославо, які вже маєте здобутки як солістка?
– У мене є десять пісень. Підготую ще кілька – і планую випустити свій диск. А ще – зняти кліп. Пісня буде про маму, і мама там буде присутня, може, навіть у рідному селі відбудуться зйомки.
– Вам ще тільки 21 рік і приємно, що Ви вже визначили свій шлях. Цікаво, а Ваші друзі, просто молоді люди поділяють Ваші захоплення?
– Це болюча тема… Мені дуже прикро, що українську пісню молодь не цінує. За незначними винятками. Мене іноді питають: а для кого ти це робиш – для себе? Кажу: і для вас, бо це – наше, національне, воно в нас на генному рівні сидить і ще обов'язково проявиться! Я впевнена, що колись слухачі любитимуть мої пісні. Маю друзів-артистів, із якими їздила по селах, фольклор записувала.  А ще маю власну колекцію українських вишитих сорочок, зараз їх у мене сім: із Полтавської, Кіровоградської, Черкаської, Івано-Франківської, Чернівецької, Київської областей. Найдавніша і найулюбленіша – вишита на щастя прабабусею Агапією,  а моїй прабабусі вже 97 років!
– Яким бачите своє майбутнє?
– Я дуже спішу, хочу багато встигнути… Не мрію про багатство – хочу, щоб мене знали, щоб любили мої пісні так, як пісні Раїси Кириченко. Їх і досі люблять, і її пам'ятають.
– У своєму селі буваєте?
– Дуже люблю сільських людей і не соромлюся зізнаватися, що я народилася в селі. Мій художній керівник за-значає, що полтавські дівчата найщиріші, найгостинніші. А мені іноді навіть кажуть, що не можна бути настільки відкритою людиною, як я. Але я ось така, завжди говорю те, що думаю. Іноді це викликає обурення. Навіть буває, що хтось зі мною якийсь час не спілкується, образившись, але згодом зізнається: ти мала рацію! Тож ворогів у мене немає, а друзів багато. А на Полтавщину душа тягнеться – там кожна деревинка, кожна квіточка манить до себе. І поля, і річечка. І за дідусем, бабусею, прабабусею сумуємо, телефонуємо мільйон разів на день… Прабабуся мені ще й підспівує. А почує цікаву пісню по радіо – запам'ятає й продиктує мені, коли приїду. Або згадає щось із давніх пісень – таке, що всі мої колеги дивуються. Хочу виступити не лише у Полтаві, а й у селах області, бо сільські слухачі найбільш щирі й вдячні артистам.
Отож запам'ятаємо це ім'я: Ярослава Кривошеєва. І сподіватимемося, що не-вдовзі почуємо пісні землячки…