26 квітня – День Чорнобильської трагедії

Вони нічого цього не встигли зробити. Втім, мати їм обов’язково простить. І не тільки тому, що наполохані ранком, який за подіями нагадував початок війни, змушені були поспішати додому. Відбувати обряд за покійними належить саме на цьому світі. А їхню батьківщину після тієї аварії у свідомості багатьох із нашого світу вже майже викреслили. Тепер Дитятки – це перша зупинка на шляху тих, хто їде у заборонену зону. Саме тут контрольно-дозиметричний пункт…
Коли Раїса Григорівна Ященко, розбуркавши ще зовсім сонного сина Славка, квапилася збиратись додому в Чорнобиль, ніхто нічого у селі ще не вимірював. Розгублений, у сум’ятті, її чоловік заводив на подвір’ї автівку.
– Мій батько нам тоді говорив, – згадує Михайло Миколайович, – що на трасі такий рух, що земля аж стогне. І коли ми виїхали, то й справді зрозуміли: сталося щось неймовірне. Траса нагадувала конвеєр: бронетранспортери, інша військова техніка, автобуси – і все в одному напрямку, до Чорнобиля. Нам увесь час довелось їхати тільки узбіччям і також у суцільному потоці автівок. Постійно зупиняла міліція, але кому там було до якихось порушень! Все уточнювали, хто такі та куди прямуємо.
Вулиця Горіхівка, будинок на пагорбі. З літньої кухні можна закинути вудочку в самісіньку Прип’ять… Атомну станцію з їхнього двору було видно, як на долоні. Того дня вражала не стільки вона, як розстелений над нею густий туман. І чутки про аварію поширювалися швидше за нього. Проте вони зовсім не змінювали звичного ходу буденного дня: Раїсі Григорівні треба було швиденько збирати Славка до школи, та й самій поспішати на роботу – до санстанції. Михайло Миколайович тоді працював телемайстром.
– На роботі, – розповідає Раїса Григорівна, – трішки напружувало хіба те, що, як виявилось, у місті всюди відключили телефонний зв’язок. Наприклад, у нас залишився тільки прямий із обласною санстанцією. Але особливо замислюватися про це часу не було. До звичної роботи мені додалися ще й нові обов’язки: їздити по району і брати проби продуктів харчування та грунту.
 Ну і якою була та земля навесні? Та, як завжди, уже повною обіцянок тепла і щедрого врожаю. Іноді хотілося навіть просто набрати пригорщі й завмерти в очікуванні, що вона сама зараз обізветься. Може, від того легше б дихалося. Бо єдине, що турбувало, – це постійне відчуття першіння у горлі. Ковтала його і йшла собі далі, адже треба було взяти проби і он там, де люди якраз, як вчора і позавчора, винесли до траси продавати подорожнім молочні продукти, далі прямувала до осель інших господарів. Увечері, коли поверталася додому, перед очима продовжував розсипатися біло-жовтими цятками той домашній сир. І вона раптом згадувала, що ось незабаром, на травневі свята, з Полтави приїде додому і її студент – старший син Євгенко. Треба приготувати йому щось смачненьке. Отямлювалась жінка тільки тоді, коли мимохіть затримувала погляд на річному вокзалі: усвідомлювала, що після аварії він жив уже зовсім по-іншому.
– Звісно, я не стояла на вокзалі й не спостерігала за юрбами людей, які поспішали залишити місто. Але постійно, майже внутрішньо, відчувала цей стривожений рух. Чи спонукав він і мене до думок про від’їзд? Зовсім ні. Тоді ж ніхто не уявляв наслідків того, що сталося. А боятися наосліп я собі не дозволяла, у мене був професійний обов’язок, і я йшла на роботу.
Про евакуацію (але у місцевих масштабах – до Бородянки) у Чорнобилі оголосили 5 травня. Кому там було до того, щоб пройтися на прощання улюбленими вуличками міста? Тим більше, що людей запевняли, нібито восени вони обов’язково сюди повернуться. Втім, як інакше можна було пояснити їм вимогу брати з собою лише найнеобхідніші речі? Люди вірили, бо, звісно ж, хотіли вірити. І це було сильніше за будь-які передчуття чи недобрі знаки. А саме ж з ними у пам’яті Раїси Григорівни назавжди пов’язане і прощання з їхнім будинком на пагорбі.
– Я не знала, що робити, аби тільки того не бачити. Ледве автівка почала рушати, наш собака вибіг наперед неї і… ні, не гавкав, не стрибав, загородив дорогу і просто плакав. Так по-людському, ніби за нас усіх. Дивитися на таке не витримаєш і в кіно, що вже говорити, коли це відбувалося просто за лобовим склом нашого “Москвича”.
Жодному телемайстру не змінити було того зображення, не перемкнути на інший канал. Михайло Миколайович не витримав, тож евакуйовувались вони не в вчотирьох, а вп’ятьох.
Дітей відвезли до мами Раїси Григорівни в Полтаву. Сама ж жінка щодня вахтовим методом продовжувала вже з Бородянки їздити для забору проб у Чорнобильському районі. Після роботи поверталася у пристосоване для евакуйованих приміщення чи то школи, чи якогось іншого закладу, сьогодні добре вже й не пригадає. Там спеціально для них розмістили ліжка. Прокидалася і… намагалася прокинутись вдруге, вже щоб відігнати незрозумілий сон. Втім, марно. Доводилося змирятися з дійсністю та поспішати на автобус.
Головний лікар Чорнобильської районної санстанції Анатолій Миколаєнко тими днями (вірив сам чи не вірив) своїм співробітникам не втомлювався повторювати оту офіційну обіцянку про повернення додому восени. Вони так само не втомлювалися її слухати, аж доки не настав час визначатися з тим, кому куди брати направлення на отримання житла. Всі намагалися перебратися ближче до родичів. Ященки вирішили їхати до Полтави.
Восени вони таки повернулися до Чорнобиля. Втім, тільки для того, щоб втратити надії уже остаточно. Дітей із собою, звісно, не брали. Стояли перед своїм двором, наче вросли від побаченого у землю, і довго не наважувалися відчинити хвірточку. Там, за забором, де у вересні завжди пломеніли улюблені троянди Раїси Григорівни і майже на підході мали б бути й хризантеми, виріс неймовірної висоти бур’ян. За ним майже не видно навіть даху будинку, бур’ян ніби змагався у силі зі старими грушами та яблунями. А як щедро вродив садок! І знали, що не можна, все одно зривали плоди та їли. Ніби намагалися навіть так, відкушуючи ті підступно красиві яблука, порушити гнітючу навколишню тишу.
– Справа була навіть не в тому, що ми звикли тут до шуму катерів, буксирів, – розповідає Михайло Миколайович. – Звісно, без людей цього всього там і не могло бути. Але ж чайки! Та їхній крик ніколи на березі не змовкав. А тут раптом отака глуха тиша. Моторошно було. До будинку ми потрапили без ключів. У дверях мародери прорубали дірку – таку, щоб витягти всю побутову техніку.
Наступного разу до рідної хати Раїса Григорівна наважилась приїхати через рік. Уже зі Славком. Спочатку вони побували на кладовищі. Посумували за мертвими, наговорилися з живими: цвинтарі для чорнобильців – це ще й символічне місце зустрічі земляків. Раїсі Григорівні не хотілося й виходити за його межу. Проте Славку, звісно ж, більше кортіло побачитись із рідним дворищем. Для нього це лунало так природно радісно: “Ходімо, мамо, уже додому!” Пішли. Але виявилось, що вже не варто було. Ту частину вулиці, де стояли будинки з непарними номерами, знесли і зрівняли з землею. А їхній був №1, тож, мабуть, бульдозери й починали руйнування з нього. Малий не йняв віри і кинувся бігти. Помчав аж до самісінького кінця вулиці. Тільки ж хіба минуле можна догнати? Вже й сам той дитячий плач звучав над Прип’яттю, наче реквієм, із його неодмінним віщуванням кінця. І не мало вже значення те, що, витираючи мокре обличчя, малий обіцяв мамі, що тільки-но стане дорослим, відразу ж повернеться жити в Чорнобиль.
Із 1986 року вони всією сім’єю осіли в Полтаві. Тут Раїса Григорівна встигла попрацювати і в санстанції, і на “швидкій допомозі”, і в обласній інфекційній лікарні – легкого не шукала ніколи. Недаремно ж вона – випускниця саме Чорнобильського медичного училища. З тим містом для неї назавжди пов’язані не тільки сходинки професійного становлення та 15 років особистого життя, воно позначилось і на її вимушеному завершенні медсестринських буднів. Коли на роботі стала почуватис
я гірше за пацієнтів (втрачала свідомість), уже було не відмахнутися і самій від обстежень та лікування. З 1992 року жінка – інвалід, у причинах вказали зв’язок із Чорнобильською аварією. Біда зі здоров’ям у всіх її рідних. І дітям, і чоловікові (Михайло Миколайович працював радіомеханіком у “Полтавагазі”) також встановили групу інвалідності. Проте домогтися прив’язки до катастрофи у їхніх випадках так і не вдалося. Від держави вони всі сьогодні отримують по 139 гривень на харчування. Втім, чого ті гроші варті? Адже сприймати таку суму як компенсацію або допомогу – не інакше, як іронія. Та Бог з ним, якби ж тільки пенсія була гідна, бідкається Раїса Григорівна, а то – 820 гривень! Скаржитися на медичне обслуговування для неї, звісно ж, не прийнятно. Вона не з розповідей знає, у яких умовах змушена нині працювати галузь.
Та попри все життя триває, і ніхто не вигадав у ньому іншого ходу, як тільки вперед. І тут, у Полтаві, Ященки залишаються пліч-о-пліч із чорнобильцями та прип’ятцями. Адже 1986 року багатьох із них розселили якраз у двох сусідніх будинках у мікрорайоні Сади-2. Тож щодня зустрічаються, так один для одного і залишившись ліквідаторами, евакуйованими. Вони, як атоми окремої, занесеної сюди вибухом, частини світу.
– Ой, мамо моя рідна, як ми там жили! Я б і цієї хвилини усе тут покинув, щоб тільки оселитися знову на тому ж місці.
Що в цих словах Михайла Миколайовича? Ностальгія за батьківщиною… за містом, у якому вони прожили менше років, ніж виповнилося тепер вже й Славку. Час віддаляє від тих подій, а пам’ять, навпаки, ніби наближає той будинок на березі Прип’яті. І хто їх розсудить? Авжеж, не люди…
Шляхи до повернення у Чорнобиль давно вже відрізані. Понад 10 років у тих місцях не була і Раїса Григорівна. Та й не збирається більше: хворіє, ноги не слухаються. Що їм до людської душі? Ніби виправдовуючись, жінка згадує листа від колишньої сусідки (та зараз киянка): поїхала минулого року, але будинку свого просто не віднайшла. Може, й стоїть він де, та шляхи заросли вже такими кремезними деревами, що й натяку на людські прихистки не залишилось – боляче! І подібні пошуки для багатьох стали останніми.
Живуть у Чорнобилі, знову повернувшись після евакуації, інші сусіди Ященків, але вони нічого вже не шукають. Прислужують у місцевій церкві. Кожного поминального понеділка їх можна зустріти на цвинтарі, разом із батюшкою відспівують… може, навіть і саме місто, що за свою історію пережило багато – і татаро-монгольське нашестя, і польське поневолення, і фашистську окупацію. Вистояло так, ніби усі ті випробування випали на його долю тільки для того, щоб одного дня люди принесли його в жертву “мирному” атому…

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”
Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.