Наш Євген був парубок “крутого десятка”, тож і ходив на посиденьки у “круту хату”, яка звалася ну чисто по-американськи – “CLUB 2005”, що рідною мовою означало клуб гральних автоматів. Містилася ця хата-нечитальня, яку місцевий фольклорист Федір Безгрішний охрестив “хитрою гральнею”, у селі Селещині Машівського району на вулиці з найреволюційнішою назвою в честь пролетарських битв із світовою буржуазією – Жовтневій. На що Федір-фольклорист теж мав свою особливу думку: із чим боролись, на те й напоролись…
Так-от. Зайшов одного разу в ту хату-гральню-нечитальню Євген Окутін заморської розваги скуштувати – з палкою парубочою мрією у тих автоматах купу грошей понавигравати. Бо ж чув, та й сам у кіно бачив: закидаєш у них кілька монет, а вони тобі повні жмені насипають!
– Не пошкодую і цілої зарплати, щоб стати на халяву багатим! – сказав сам собі парубок і почав, значить, грати.
Не знаємо, як уже він у того “залізного дідька” свої кровні закидав, але, врешті-решт, той його обіграв. Схопився наш Євген шукати по кишенях хоч гривню, хоч дві, а там – лише одна зморщена і ображена дуля від його зарплати. І така злість охопила крутого парубка, що він увесь червоний, як рак, вибіг надвір заспокоїтись. Тут і друзяка його якраз підоспів.
– Пішли, загоїмо твоє горе, невдахо, – каже.
Пішли. У ще один місцевий осередок сільського дозвілля – в шинок тобто. Та ні, не подумайте нічого такого. Посиділи культурно – за пивом. По два літри на брата. Кажете, багато? Так і горе ж велике…
Але виявилось те пиво якесь скажене, не загоїло горя парубка, а ще більше оволоділа ним ненависть до тих гральних автоматів.
– Не прощу, щоб якась залізяка та отак нахабно народ дурила – гроші виманювала, – сказав із погрозою в голосі й рішуче попрямував знову до хати-гральні.
Тут би парубкові зупинитись та свій запал остудити, адже ніхто в нього силою зарплати не відбирав, сам же її і програв. Але хіба ж зупинишся, коли тебе жаба душить?
Неподалік побачив він перед собою криницю.
– Треба напитись води. Може, вона остудить, – промайнула думка.
Але й вода не остудила парубка.
– Ось зараз ми й поквитаємось, – підняв він із землі каменюку, що лежала біля дверей клубу, і з усієї сили шарпнув їх на себе…
Як ви гадаєте, що сталося потім? Цей “народний месник” перетворив гральні автомати в купу залізяччя? Повибивав вікна у клубі? Забрав з каси свою програну зарплату?
А нічого подібного!
Як тільки парубок опинився в приміщенні, він притих… Як ото робить кішка у чеканні мишки, котра має вилізти з нірки. Порівняння це тут зовсім не випадкове. Як і неспроста застиг Окутін. Він – чекав! Вигідної позиції. І дочекався.
Якраз у цей час із побутової кімнати вийшла оператор гральних автоматів. Крізь захмелілий розум парубок пригадав, що коли він першого разу зайшов до клубу, то запитав її, чи потрібно вкидати гроші в гральні автомати, чи вони запускаються оператором? І вона – саме вона! – відповіла, що потрібно вкидати гроші. А могла ж зупинити. Могла порадити добре подумати, перш ніж їх вкидати. Могла попередити, що хоч у клубі грають, та не завжди й виграють. Ні, не попередила, закипала злість в Окутіна. І як тільки оператор повернулася до нього спиною, парубок підскочив до неї ззаду, однією рукою затиснув їй рота, а другою почав гамселити жінку каменюкою по потилиці… А коли вона спробувала вибігти з приміщення, завдав ще удар по спині. Жінка вибігла з грального клубу і почала кликати на допомогу… Відважний месник від того крику одразу так протверезів, що його, переляканого до спідньої білизни, немов вітром здуло з тієї гральної хати, в якій він планував стати багатим.
… А згодом всю цю історію довелось Євгену Окутіну розповідати в залі суду, який і виніс йому вирок. Тож в результаті позбувся він не тільки зарплати, а ще й добрий штраф заплатив. Чи буде парубійко після цього на гральних автоматах грати? Хтозна. Але краще поблизу них каміння все-таки поприбирати. А ще краще у кожному селі й містечку замість отих потрошителів-автоматів справжні центри дозвілля і розваг для молоді будувати.
Зоря Полтавщини, 8 стор., 21_01_09