Вона розвиває швидкість до 100 кілометрів на годину, споживаючи при цьому менше п’яти літрів бензину А-76. До того ж їй не страшні дороги підвищеної складності, оскільки задні колеса запозичені у позашляховика. Передня балка – з мотоколяски, решту деталей та агрегатів, включаючи кермо, робив своїми руками. Щоправда, панель управління з мореного дуба допомагав виготовити син Євген, який працює на меблевій фірмі “Олбіс”. “Мерік”, вантажопідйомністю 400 кілограмів (є причіпний пристрій), обладнаний ще й CD-магнітолою та двома акустичними системами.
Над своїм “Меріком” Володимир працював майже два роки, і весь цей час поряд із ним був його вірний друг Бос (пес породи боксер), який і на хвилинку не залишав господаря, навіть довгими зимовими вечорами та ночами. Адже Бос і сам полюбляє з вітерцем покататися на автомобілі. Морально підтримувала Володимира і вся сім’я.
* * *
Родом Володимир Ребро з села Велика Рудка Диканського району. Любов до техніки йому з раннього дитинства прищепив батько Іван Никифорович. По закінченні Хорольського технікуму механізації сільського господарства він все своє життя пропрацював у місцевому колгоспі імені Карла Маркса: спочатку – трактористом, потім – бригадиром тракторної бригади, яка збирала найвищі у районі врожаї зернових. Мати Любов Петрівна більше 25 років викладала українську мову та літературу й німецьку мову в Великорудківській середній школі. Зараз батьки на пенсії, та намагаються всіляко допомагати дітям і онукам.
* * *
Вперше за кермо батькової “Волинянки” (ЛуАЗ) Володимир сів у десятирічному віці й з того часу назавжди полюбив техніку. Тож відразу по закінченні Великорудківської середньої школи пішов у колгосп – на трактор. Сезон працював на Т-70, жаткою на жнивах косив зернові. А після строкової служби в армії, зустрівши своє золотокосе яснооке кохання – Жанну, переїхав до обласного центру. Влаштувався водієм автобуса на Полтавський домобудівельний комбінат, де працює понад двадцять років. Ну а у вихідні всією сім’єю (має двох дітей) – у Велику Рудку, там є до чого рук докласти. Саме там, у родинному гнізді, Володимир і сотворив свого “Меріка”.
* * *
Варто зазначити, що Володимир – взагалі людина неспокійної вдачі, йому все хочеться зробити своїми руками, всьому дати лад. Так, придбавши в 90-х роках дачну ділянку, він з батьком спорудив на ній добротний будинок. Поряд самотужки викопали ставок, на якому нинішньою зимою змайстрували альтанку.
– У лютому ми рубали ополонки, в які забивали труби, зварювали каркас, встановлювали столик із лавочками, накривали дах. Усе це треба було зробити під час морозів, поки лід на ставку не розтанув, адже сама альтанка – на воді, серед ставка, – розповідає Володимир Іванович. – Тепер маємо де відпочити, поспілкуватися, порибалити (у ставок запустили мальків коропа й товстолоба), попити пива. А заодно – й подумати над новими технічними ідеями…
Щоправда, часу для цього поки що обмаль, бо ж саме сезон сільськогосподарських робіт. А на присадибній ділянці у добрих господарів є всіляка городина. Навіть 30 соток пшениці було, яку вчасно зібрали, отримавши хороший урожай. Адже на цей урожай чекає чимало їдоків – гуси й кури, індики, качки, поросята й корівка. Усьому цьому добру встигає дати лад дружна сім’я Ребрів із Великої Рудки.
* * *
Насамкінець я не втрималась, щоб не запитати: як же реагують на “Меріка” працівники ДАІ?
– Поки що за межі Диканського району я не виїздив. Ну а “вдома” співробітники ДАІ – звичайні нормальні люди. Їм теж цікаво, тому зупиняють, аби подивитися, поговорити, посидіти в салоні. Щоб поставити на облік у державтоінспекції мою машину, її спершу потрібно зареєструвати через Київський інститут безпеки руху. А це коштує чималі гроші. Тож щойно наскладаю копійчину, відразу документально оформлю “Меріка” і гайнемо разом із дружиною Жанною Миколаївною в подорож по Україні, – каже Володимир.
До речі, на думку фахівців-автомобілістів, у “Меріка”, порівняно з іншими машинами, вдало продуманий доступ до всіх вузлів і агрегатів, стопи-повороти, аварійна сигналізація та освітлення відповідають технічним вимогам.
Продавати свого “Меріка” Володимир не хоче ні за які гроші, адже вклав у нього, окрім чотирьох тисяч гривень, ще й душу. Сміючись, говорить: “Як піду на пенсію, буду на ньому в район за хлібом їздити”.
Над своїм “Меріком” Володимир працював майже два роки, і весь цей час поряд із ним був його вірний друг Бос (пес породи боксер), який і на хвилинку не залишав господаря, навіть довгими зимовими вечорами та ночами. Адже Бос і сам полюбляє з вітерцем покататися на автомобілі. Морально підтримувала Володимира і вся сім’я.
* * *
Родом Володимир Ребро з села Велика Рудка Диканського району. Любов до техніки йому з раннього дитинства прищепив батько Іван Никифорович. По закінченні Хорольського технікуму механізації сільського господарства він все своє життя пропрацював у місцевому колгоспі імені Карла Маркса: спочатку – трактористом, потім – бригадиром тракторної бригади, яка збирала найвищі у районі врожаї зернових. Мати Любов Петрівна більше 25 років викладала українську мову та літературу й німецьку мову в Великорудківській середній школі. Зараз батьки на пенсії, та намагаються всіляко допомагати дітям і онукам.
* * *
Вперше за кермо батькової “Волинянки” (ЛуАЗ) Володимир сів у десятирічному віці й з того часу назавжди полюбив техніку. Тож відразу по закінченні Великорудківської середньої школи пішов у колгосп – на трактор. Сезон працював на Т-70, жаткою на жнивах косив зернові. А після строкової служби в армії, зустрівши своє золотокосе яснооке кохання – Жанну, переїхав до обласного центру. Влаштувався водієм автобуса на Полтавський домобудівельний комбінат, де працює понад двадцять років. Ну а у вихідні всією сім’єю (має двох дітей) – у Велику Рудку, там є до чого рук докласти. Саме там, у родинному гнізді, Володимир і сотворив свого “Меріка”.
* * *
Варто зазначити, що Володимир – взагалі людина неспокійної вдачі, йому все хочеться зробити своїми руками, всьому дати лад. Так, придбавши в 90-х роках дачну ділянку, він з батьком спорудив на ній добротний будинок. Поряд самотужки викопали ставок, на якому нинішньою зимою змайстрували альтанку.
– У лютому ми рубали ополонки, в які забивали труби, зварювали каркас, встановлювали столик із лавочками, накривали дах. Усе це треба було зробити під час морозів, поки лід на ставку не розтанув, адже сама альтанка – на воді, серед ставка, – розповідає Володимир Іванович. – Тепер маємо де відпочити, поспілкуватися, порибалити (у ставок запустили мальків коропа й товстолоба), попити пива. А заодно – й подумати над новими технічними ідеями…
Щоправда, часу для цього поки що обмаль, бо ж саме сезон сільськогосподарських робіт. А на присадибній ділянці у добрих господарів є всіляка городина. Навіть 30 соток пшениці було, яку вчасно зібрали, отримавши хороший урожай. Адже на цей урожай чекає чимало їдоків – гуси й кури, індики, качки, поросята й корівка. Усьому цьому добру встигає дати лад дружна сім’я Ребрів із Великої Рудки.
* * *
Насамкінець я не втрималась, щоб не запитати: як же реагують на “Меріка” працівники ДАІ?
– Поки що за межі Диканського району я не виїздив. Ну а “вдома” співробітники ДАІ – звичайні нормальні люди. Їм теж цікаво, тому зупиняють, аби подивитися, поговорити, посидіти в салоні. Щоб поставити на облік у державтоінспекції мою машину, її спершу потрібно зареєструвати через Київський інститут безпеки руху. А це коштує чималі гроші. Тож щойно наскладаю копійчину, відразу документально оформлю “Меріка” і гайнемо разом із дружиною Жанною Миколаївною в подорож по Україні, – каже Володимир.
До речі, на думку фахівців-автомобілістів, у “Меріка”, порівняно з іншими машинами, вдало продуманий доступ до всіх вузлів і агрегатів, стопи-повороти, аварійна сигналізація та освітлення відповідають технічним вимогам.
Продавати свого “Меріка” Володимир не хоче ні за які гроші, адже вклав у нього, окрім чотирьох тисяч гривень, ще й душу. Сміючись, говорить: “Як піду на пенсію, буду на ньому в район за хлібом їздити”.
Рубрика: 
