Тема цієї доповіді цілком відображала ту роль і місце, які відводилися газетам (чи то центральним, чи то місцевим) партійними та радянськими органами.
Газета, на думку засновників, повинна була не тільки нести у маси друковане слово, а й виховувати молодь, критикувати все те, що не вписувалося у витворені системою рамки, проводити діалоги з читачами, організовувати навчання робсількорів, читацькі конференції та ін. І щоб сучасний читач зрозумів, наскільки потужною та різнобічною у ті часи була діяльність редакції, наведемо основні статистичні дані роботи колективу за 1960–1970-ті роки.
У 1965 році (редактор – Іван Наливайко, заступники редактора – Володимир Мунтянов, Володимир Шевченко, відповідальний секретар – Любов Абросімова) вийшло 310 номерів, кількість постійних дописувачів становила 1800, одержано листів – 19810, використано листів – 6930, проведено семінарів і нарад робсількорів – 28, проведено читацьких конференцій – 16, працювало позаштатних відділів – 13, надруковано критичних матеріалів – 687, заслуховували в обкомі КП України – 2.
Майже через десять років ці показники мали такий вигляд: у 1974 році (редактор – Леонід Кізь, заступники редактора – Іван Кузьменко, Василь Усенко, відповідальний секретар – Любов Абросімова) вийшло 305 номерів, кількість дописувачів становила 834, одержано листів – 23161, використано листів – 9108, проведено робсількорівських рейдів – 256, проведено семінарів і нарад робсількорів – 1, проведено читацьких конференцій – 11, працювало позаштатних відділів – 11, опубліковано критичних матеріалів – 646, наклад газети становив 136800 примірників.
Вражає як діапазон виконаних робіт, так і періодичність та наклад газети, ті позиції, які сьогодні навіть для багатьох центральних періодичних видань є просто недосяжними. Тож можна лише уявити, скільки зусиль потрібно було докласти невеликому колективу, щоб газетний конвеєр працював злагоджено і без збоїв.
10 серпня 1965 року редактором газети було затверджено Івана Наливайка, людину ще порівняно молоду, але вже досвідчену і творчу. До свого призначення він працював відповідальним секретарем, редактором районних газет, власкором “Зорі Полтавщини”, тож журналістську кухню знав досконало.
На його долю припав непростий час редакторства: одна знаменна дата змінювала іншу, і для їх належного висвітлення журналістам доводилося докладати неабияких творчих зусиль і фантазії. Приміром, лише у тематичному плані газети на ІІІ квартал 1969 року до 100-річчя від дня народження В.І. Леніна передбачався випуск матеріалів під кількома рубриками: ленінські випуски, ленінські читання, по ленінських місцях, пропаганда ленінської теоретичної спадщини тощо. Що цікаво, на тлі всесоюзного ленінського ажіотажу це сприймалося радянськими людьми як належне. Іншої преси та іншого світу люди просто не уявляли.
Значними подіями у житті колективу ставало відзначення ювілейних дат газети (причому за точку відліку обов’язково брали 1917 рік, інші варіанти навіть не розглядалися), до яких готувалися заздалегідь: складалися відповідні плани, ретельно обговорювався спецвипуск газети, влаштовувалися урочисті збори, на яких керівні партійні та радянські органи відзначали найкращих журналістів. Приміром, 1967 року в зв’язку з 50-річчям газету було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, ряд працівників редакції відзначено грамотами обкому КП України та виконкому обласної Ради депутатів трудящих: Іван Наливайко (редактор), Леонід Мунтянов (заст. редактора), Володимир Шевченко (заст. редактора), Любов Абросімова (відп. секретар), Олексій Бандура (заввідділом парт. життя), Іван Кузьменко (заввідділом пропаганди), Леонід Кізь (заввідділом сільського господарства), Тимофій Пругло (заввідділом культури), Олександра Тарасенко (заст. відп. секретаря), Володимир Кравченко (заст. відп. секретаря), Наталія Яворська (заввідділом листів), Леонід Остапець (заввідділом промисловості), Борис Цвєтов (заввідділом радянського будівництва) та ін.
Через десять років у зв’язку з 60-річчям газети список нагороджених виглядав значно скромнішим, Грамотою виконкому обласної Ради депутатів трудящих було нагороджено Сергія Максименка (заст. редактора), Любов Абросімову (відп. секретар), Сергія Писаренка (заввідділом радянського будівництва), Леоніда Остапця (заввідділом промисловості, будівництва і транспорту), Наталію Яворську (заввідділом листів і робсількорів), Володимира Кравченка (заст. відп. секретаря), Нелю Назарову (телеграфістка).
Зрозуміло, що надмірна політизація та заідеологізованість не сприяли авторитетові газети. Не прикрашали редакцію і замовлені відповідними органами публікації, які час від часу все-таки з’являлися на шпальтах газети. Один із таких замовних матеріалів вийшов, приміром, у “Зорі Полтавщини” 16 січня 1970 року під назвою “Чортополох”. У центрі подій – літературознавець Петро Ротач, який у юнацькому віці, “опинившись 1942 року в Німеччині, злигався там з українськими націоналістами, співробітничав у жовтоблакитній пресі, прислужниці фашизму”. Автор статті начисто перекреслював увесь набутий творчий доробок талановитого літературознавця, до того ж висновок його був “по-партійному” принциповий і категоричний: художнім творам, літературознавчій прозі Петра Ротача, який “маскує своє національне обличчя”, “не місце в радянській пресі, покликаній нести в маси сяйво ленінських ідей”. І хоча були вже далеко не сталінські часи, після таких публікацій людина практично була приречена – як у кар’єрному, так і у творчому відношеннях. (Пізніше редакція зробила все можливе, щоб реабілітуватися перед П.Ротачем та його родиною. – Т.П.).
Зважаючи на ідеологічний статус газети, журналісти і самі нерідко перебували у підвішеному стані, адже вони чудово усвідомлювали, що слово не повинне мати ніякого подвійного тлумачення, кожний друкований рядок осмислюється відповідальними працівниками і найменша, навіть технічна, помилка може привести до оргвисновків. Незважаючи на всі старання, помилки все ж траплялися. Траплялися вони як у центральній, так і в місцевій пресі.
Приміром, у замітці “Літературний вечір на заводі”, що надрукувала газета 24 грудня 1970 року, вкралася груба помилка. У тому місці замітки, де мова йшла про загострення ідеологічної боротьби на сучасному етапі, замість вислову “між світом соціалізму й капіталізму” було надруковано – “між світом соціалізму й комунізму”. За цю ідеологічну помилку Івана Наливайка було суворо попереджено (на працівників редакції, винних у допущенні помилки, накладені стягнення), а через місяць колектив редакції очолив уже новий редактор.
Від 29 січня 1971 року до 9 лютого 1974 року редактором газети працював Іван Сподаренко. Попри те, що на цій посаді трудився недовго, проявив себе як талановитий організатор і журналіст. Син “ворога народу” (батька репресували в 1938 році), він не мав на кого покладатися у своїй кар’єрі, окрім себе. Тож ще у студентські роки, поки інші студенти вчилися, він одночасно вчився і працював. Багатьом партійним керівникам імпонували неординарне мислення, сміливість та відкритість цієї людини. Досить скоро його організаторські здібності помітили у Києві, й Сподаренка запросили очолити “Сільські вісті”. Через багато літ, наприкінці січня 2006 року, “за визначні особисті заслуги перед Українською державою у розвитку журналістики, послідовне відстоювання принципів свободи слова, багаторічну активну громадсько-політичну діяльність” Іванові Сподаренку було присвоєно звання Героя України.
9 лютого 1974 року бюро обкому партії редактором газети затвердило Леоніда Кізя. І в цьому ж місяці секретаріат обкому затвердив редакційну колегію газети у такому складі: Леонід Кізь (редактор), Іван Кузьменко (заст. редактора), Василь Усенко (заст. редактора), Любов Абросімова (відп. сек
ретар), Олексій Бандура (заввідділом партійного життя), Сергій Максименко (завідуючий сільськогосподарським відділом), Леонід Остапець (завідуючий промислово-транспортним відділом), Євген Архипов (ст. кореспондент).
Газета, на думку засновників, повинна була не тільки нести у маси друковане слово, а й виховувати молодь, критикувати все те, що не вписувалося у витворені системою рамки, проводити діалоги з читачами, організовувати навчання робсількорів, читацькі конференції та ін. І щоб сучасний читач зрозумів, наскільки потужною та різнобічною у ті часи була діяльність редакції, наведемо основні статистичні дані роботи колективу за 1960–1970-ті роки.
У 1965 році (редактор – Іван Наливайко, заступники редактора – Володимир Мунтянов, Володимир Шевченко, відповідальний секретар – Любов Абросімова) вийшло 310 номерів, кількість постійних дописувачів становила 1800, одержано листів – 19810, використано листів – 6930, проведено семінарів і нарад робсількорів – 28, проведено читацьких конференцій – 16, працювало позаштатних відділів – 13, надруковано критичних матеріалів – 687, заслуховували в обкомі КП України – 2.
Майже через десять років ці показники мали такий вигляд: у 1974 році (редактор – Леонід Кізь, заступники редактора – Іван Кузьменко, Василь Усенко, відповідальний секретар – Любов Абросімова) вийшло 305 номерів, кількість дописувачів становила 834, одержано листів – 23161, використано листів – 9108, проведено робсількорівських рейдів – 256, проведено семінарів і нарад робсількорів – 1, проведено читацьких конференцій – 11, працювало позаштатних відділів – 11, опубліковано критичних матеріалів – 646, наклад газети становив 136800 примірників.
Вражає як діапазон виконаних робіт, так і періодичність та наклад газети, ті позиції, які сьогодні навіть для багатьох центральних періодичних видань є просто недосяжними. Тож можна лише уявити, скільки зусиль потрібно було докласти невеликому колективу, щоб газетний конвеєр працював злагоджено і без збоїв.
10 серпня 1965 року редактором газети було затверджено Івана Наливайка, людину ще порівняно молоду, але вже досвідчену і творчу. До свого призначення він працював відповідальним секретарем, редактором районних газет, власкором “Зорі Полтавщини”, тож журналістську кухню знав досконало.
На його долю припав непростий час редакторства: одна знаменна дата змінювала іншу, і для їх належного висвітлення журналістам доводилося докладати неабияких творчих зусиль і фантазії. Приміром, лише у тематичному плані газети на ІІІ квартал 1969 року до 100-річчя від дня народження В.І. Леніна передбачався випуск матеріалів під кількома рубриками: ленінські випуски, ленінські читання, по ленінських місцях, пропаганда ленінської теоретичної спадщини тощо. Що цікаво, на тлі всесоюзного ленінського ажіотажу це сприймалося радянськими людьми як належне. Іншої преси та іншого світу люди просто не уявляли.
Значними подіями у житті колективу ставало відзначення ювілейних дат газети (причому за точку відліку обов’язково брали 1917 рік, інші варіанти навіть не розглядалися), до яких готувалися заздалегідь: складалися відповідні плани, ретельно обговорювався спецвипуск газети, влаштовувалися урочисті збори, на яких керівні партійні та радянські органи відзначали найкращих журналістів. Приміром, 1967 року в зв’язку з 50-річчям газету було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, ряд працівників редакції відзначено грамотами обкому КП України та виконкому обласної Ради депутатів трудящих: Іван Наливайко (редактор), Леонід Мунтянов (заст. редактора), Володимир Шевченко (заст. редактора), Любов Абросімова (відп. секретар), Олексій Бандура (заввідділом парт. життя), Іван Кузьменко (заввідділом пропаганди), Леонід Кізь (заввідділом сільського господарства), Тимофій Пругло (заввідділом культури), Олександра Тарасенко (заст. відп. секретаря), Володимир Кравченко (заст. відп. секретаря), Наталія Яворська (заввідділом листів), Леонід Остапець (заввідділом промисловості), Борис Цвєтов (заввідділом радянського будівництва) та ін.
Через десять років у зв’язку з 60-річчям газети список нагороджених виглядав значно скромнішим, Грамотою виконкому обласної Ради депутатів трудящих було нагороджено Сергія Максименка (заст. редактора), Любов Абросімову (відп. секретар), Сергія Писаренка (заввідділом радянського будівництва), Леоніда Остапця (заввідділом промисловості, будівництва і транспорту), Наталію Яворську (заввідділом листів і робсількорів), Володимира Кравченка (заст. відп. секретаря), Нелю Назарову (телеграфістка).
Зрозуміло, що надмірна політизація та заідеологізованість не сприяли авторитетові газети. Не прикрашали редакцію і замовлені відповідними органами публікації, які час від часу все-таки з’являлися на шпальтах газети. Один із таких замовних матеріалів вийшов, приміром, у “Зорі Полтавщини” 16 січня 1970 року під назвою “Чортополох”. У центрі подій – літературознавець Петро Ротач, який у юнацькому віці, “опинившись 1942 року в Німеччині, злигався там з українськими націоналістами, співробітничав у жовтоблакитній пресі, прислужниці фашизму”. Автор статті начисто перекреслював увесь набутий творчий доробок талановитого літературознавця, до того ж висновок його був “по-партійному” принциповий і категоричний: художнім творам, літературознавчій прозі Петра Ротача, який “маскує своє національне обличчя”, “не місце в радянській пресі, покликаній нести в маси сяйво ленінських ідей”. І хоча були вже далеко не сталінські часи, після таких публікацій людина практично була приречена – як у кар’єрному, так і у творчому відношеннях. (Пізніше редакція зробила все можливе, щоб реабілітуватися перед П.Ротачем та його родиною. – Т.П.).
Зважаючи на ідеологічний статус газети, журналісти і самі нерідко перебували у підвішеному стані, адже вони чудово усвідомлювали, що слово не повинне мати ніякого подвійного тлумачення, кожний друкований рядок осмислюється відповідальними працівниками і найменша, навіть технічна, помилка може привести до оргвисновків. Незважаючи на всі старання, помилки все ж траплялися. Траплялися вони як у центральній, так і в місцевій пресі.
Приміром, у замітці “Літературний вечір на заводі”, що надрукувала газета 24 грудня 1970 року, вкралася груба помилка. У тому місці замітки, де мова йшла про загострення ідеологічної боротьби на сучасному етапі, замість вислову “між світом соціалізму й капіталізму” було надруковано – “між світом соціалізму й комунізму”. За цю ідеологічну помилку Івана Наливайка було суворо попереджено (на працівників редакції, винних у допущенні помилки, накладені стягнення), а через місяць колектив редакції очолив уже новий редактор.
Від 29 січня 1971 року до 9 лютого 1974 року редактором газети працював Іван Сподаренко. Попри те, що на цій посаді трудився недовго, проявив себе як талановитий організатор і журналіст. Син “ворога народу” (батька репресували в 1938 році), він не мав на кого покладатися у своїй кар’єрі, окрім себе. Тож ще у студентські роки, поки інші студенти вчилися, він одночасно вчився і працював. Багатьом партійним керівникам імпонували неординарне мислення, сміливість та відкритість цієї людини. Досить скоро його організаторські здібності помітили у Києві, й Сподаренка запросили очолити “Сільські вісті”. Через багато літ, наприкінці січня 2006 року, “за визначні особисті заслуги перед Українською державою у розвитку журналістики, послідовне відстоювання принципів свободи слова, багаторічну активну громадсько-політичну діяльність” Іванові Сподаренку було присвоєно звання Героя України.
9 лютого 1974 року бюро обкому партії редактором газети затвердило Леоніда Кізя. І в цьому ж місяці секретаріат обкому затвердив редакційну колегію газети у такому складі: Леонід Кізь (редактор), Іван Кузьменко (заст. редактора), Василь Усенко (заст. редактора), Любов Абросімова (відп. сек
ретар), Олексій Бандура (заввідділом партійного життя), Сергій Максименко (завідуючий сільськогосподарським відділом), Леонід Остапець (завідуючий промислово-транспортним відділом), Євген Архипов (ст. кореспондент).