Не встиг навіть до ладу познайомитися з редакційними справами, як на прийом попросилась старенька самотня полтавка. Розмова з нею міцно закарбувалась у моїй пам’яті. Сівши на стілець, літня жінка оглянула кабінет, бідно обставлений старими, певне, довоєнними меблями, підвела голову і побачила, що на стелі вивалився шмат штукатурки, а навкруги розійшлися руді плями від води. Тяжко зітхнувши, промовила: “Даремно, бачу, синку, я прийшла до тебе, не допоможеш мені відремонтувати дах, бо й у самого дірявий”. Її правдиві слова, мов голкою, шпигонули мене. Як я не запевняв стареньку, що підсоблю в її біді, вона полишила кабінет безнадійно розчарованою. І хоч я переконував відвідувачку, що допоможу їй, але й сам сумнівався. Та все ж наступного дня я пішов до голови облвиконкому Степана  Бойка і розповів йому про прикру розмову з відвідувачкою. Треба віддати належне, він відразу викликав свого помічника і попросив, щоб той зв’язався з комунальною службою і передав вказівку: за тиждень дах в оселі літньої жінки відремонтувати і йому про це доповісти. “А тепер, – звернувся до мене, – підемо поглянемо, чи й справді редакційне приміщення в такому критичному стані, як ти розповів”. А потім додав: “За господарськими клопотами досі жодного разу не побував у редакції, хоч газета і є органом обласної ради”.
Те, що побачив Степан Карпович, його прикро вразило. Двоповерхова кам’яниця, зведена, мабуть, наприкінці ХІХ століття, стояла геть обшарпана  вітрами часу та буремними подіями. Заржавіла покрівля – мов решето. Цокольна частина розвалена, двері і віконні рами потрухли, а пічне опалення загрожувало пожежею. Оглянувши жалюгідне помешкання, Бойко тільки розвів руками. А потім розпорядився про негайний ремонт редакції.
Справді, через кілька днів з’явились будівельники, почали ремонтні роботи. І сьогодні не перестаю дивуватись, як ми змогли витримати ті два місяці, коли серед пилюки, грюкоту, скреготу і гамору готували матеріали, вичитували їх, випускаючи шість номерів газети на тиждень. Та ось, нарешті, закінчились наші страждання. Редакційний будинок – просто не впізнати: будівельники обклали фасад керамічною плиткою, встановили нові масивні двері й віконні рами, замінили дах, відремонтували підлогу, поштукатурили та побілили стіни і стелю, пічне опалення переобладнали на водяне.
Відтоді минуло майже сорок літ, а колишній редакційний будинок ще й досі слугує людям. Пригадую, як ми раділи, коли Бойко посприяв редакції з меблями, а потім допоміг придбати на Горьківському автозаводі кузов та мотор, і у виконкомівському гаражі склали автомобіль, що так був потрібний для оперативних газетярських справ.
Досі не забулася та ніби рядова і водночас приємна для колективу подія. У республіканській газеті “Правда Украины” з’явився огляд публікацій “Зорі Полтавщини”, підготовлений власкором Миколою Пономарьовим. У ті часи, здійснюючи партійне керівництво пресою, вищі рангом газети зобов’язані були оглядати нижчі, оцінюючи їх роботу. Редактори побоювалися тих оглядів, бо після них парткомітети всіх рівнів чинили справжні розправи, нерідко з оргвисновками. На наше щастя, огляд “Зорі Полтавщини” був позитивний.
Вже вкотре я переконувався, що словом можна вбити і словом можна воскресити. Вчасна підтримка зверху буває стократ ефективнішою, ніж найсуворіша критика. Зоряни після цього запрацювали ще дружніше, сумлінніше. З’явилось  чимало нових рубрик, добірок, читабельних матеріалів. Кожен намагався запропонувати щось свіже, оригінальне. Як сьогодні бачу, з якою вимогливістю готував кореспонденції про природу, порушуючи невідкладні проблеми охорони довкілля, Борис Левченко. А його нариси про полтавських лікарів здобували найвищу оцінку читачів. Визріла колективна думка про випуск недільної сторінки, в якій би подавались матеріали культурно-мистецького, етнографічного, історичного характеру. Яку ж їй дати назву? Оголосили внутріредакційний конкурс. Чимало було пропозицій, однак схвалили ту, яку запропонував завідуючий відділом Борис Цвєтов. Саме з його легкої руки з’явився “Полтавський рушничок”. А редакційний художник Василь Бакало створив вдалий клішований заголовок. Не можу не згадати щирим словом Василя Павловича, бо був він не тільки талановитим художником, а й надзвичайної душі людиною. Фронтовик, зразковий сім’янин, невтомний трудяга, незрадливий товариш. Як шкода, що рано пішов у інший світ. Тож хай йому буде пухом земля!
Що ж до “Полтавського рушничка”, то він швидко завоював широку читацьку аудиторію. Навіть колеги з інших обласних газет заздрили нашій удачі і започатковували у своїх виданнях подібні сторінки вихідного дня. Кожен з нас прагнув запропонувати до “Полтавського рушничка” щось цікаве. Та найбільший вклад у його підготовку робили Сергій Писаренко, Надія Турчина, Володимир Майорчик, Володимир Мартусь, Наталія Яворська, Надія Миколенко, Тимофій Пругло.
Заслуговує доброї згадки і невтомна літредакторська праця Олександри Тарасенко, яка з особливою ретельністю шліфувала кожне речення, навіть кожне слово. Олександра Антонівна була не тільки редакційною старожилкою (довелось з кількома редакторами трудитись), а й, без перебільшення скажу, взірцем, совістю журналістського колективу.
Про більшість тодішніх зорян міг би розповідати і розповідати. Бо кожен із них – це неповторний індивідуум, зі своїм характером, здібностями і, певна річ, із своїми  перевагами й недоліками…
Шість літ, упродовж яких я очолював редакцію, видались багатими, як тоді говорили й писали, на “епохальні події” – 50-річчя Жовтневої революції, ХХІІІ з’їзд КПРС, 100-річчя з дня народження В.І.Леніна. Серед цих дат не загубився й піввіковий ювілей “Зорі Полтавщини”. Марксистські ідеологи вважали, що свій відлік газета започаткувала від більшовицького “Молота”. Дореволюційні ж “Полтавские губернские ведомости” до уваги не брались. Твердили, що то було “не наше” видання.
На цей період припала ще одна визначна подія:  за рішенням ЮНЕСКО в 1969 році відзначалося    200-річчя основоположника нової української літератури Івана Петровича Котляревського…
Одним із важливих чинників діяльності преси тоді вважали критику і самокритику. Партійні комітети всіх рівнів настійно вимагали від своїх друкованих органів публікувати критичні виступи, добиватись дієвості газетних матеріалів. Під рубрикою “Слідами наших виступів” “Зоря Полтавщини” повідомляла читачів про те, що конкретно зроблено для усунення недоліків, які стягнення отримав той чи інший винуватець. Вважаю, що тодішня практика реагування на критику не зайвою була б і сьогодні. Бо сучасні чиновники і можновладці зовсім не звертають увагу на гострі, справедливі публікації.
Отож, тодішня “Зоря Полтавщини” майже в кожному номері друкувала повідомлення про реагування на критичні публікації. Окрім щотижневої сатиричної добірки “Гірчичник”, часто з’являлися в газеті фейлетони, критичні статті, кореспонденції. Вправними і дошкульними виходили матеріали з-під пера Тимофія Пругла, Олекси Бандури, Сергія Писаренка, Павла Клименка, Ельвіни Шестакової, власкорів Дмитра Бровара, Степана Михайленка, Василя Грузіна.
Коли вже мова зайшла про власкорів, то доречно згадати про заступника редактора Леоніда Мунтянова, котрий, згідно з розподілом обов’язків, керував власкорами. Був він доброю, чесною і дисциплінованою людиною. А ще додам – вимогливим як до себе, так і до підлеглих. Інколи доходило навіть до анекдотичних випадків. Одного разу, чергуючи по номеру, Леонід Пилипович у вільну хвилину вирішив зателефонувати у Хорол до кореспондента Степана Степановича Михайленка, щоб проконтролювати, як він виконує редакційний план. Пора була пізня. Газету тоді підписували до друку не раніше, як опівночі, коли переставав працювати телетайп. Запізнілий дзвінок із Полтави розбудив М
ихайленка. Коли Леонід Пилипович запитав кореспондента, над чим він працює, той, спросоння, не задумуючись, відповів: “Над дочкою”. “От і добре, тільки не барись”, – похвалив його заступник редактора, гадаючи, що той готує нарис під таким заголовком. Про цю нічну розмову зоряни довідались від власкора, коли він приїхав у редакцію. Всі ми знали, що в Михайленка є син і він дуже хотів  мати ще й доньку. Тож від душі сміялись. Сміявся і сам Леонід Пилипович. Вчорашній фронтовик, він був еталоном журналістського сумління для всього редакційного колективу. Після виходу Леоніда Пилиповича на пенсію довго відчувалася його відсутність.
Нагородження “Зорі Полтавщини” орденом Трудового Червоного Прапора зобов’язувало  колектив редакції працювати з потроєною енергією, високою творчою віддачею. І сьогодні, через багато літ, можу стверджувати, що так він і трудився. На сторінках видання з’явилось чимало цікавих починань. Велику допомогу нам надавали обласна письменницька організація, численний робсількорівський актив, широкий читацький загал. Часто з’являлись на сторінках газети твори Олександра Ковіньки, Леоніда Бразова, Олеся Юренка, Федора Гаріна, Андрія Страшка, Олександра Чучі, Андрія Пашка, Пилипа Бабанського, Миколи Стеценка, письменників-полтавців, які мешкали в Києві чи в інших областях. Пригадую, з якою любов’ю всі ми готували ювілейний номер, присвячений І.П.Котляревському. Він видався на славу. З багатьох кінців України до нас зверталися з проханням надіслати газету.
Вистачало в повсякденній газетярській роботі всього: і світлих, радісних, і прикрих, похмурих днів, коли траплялися помилки чи якісь інші недоречності. Часом клята помилка, народившись у відділі, машбюро чи при наборі, мов заворожена, проходила через усі перепони непоміченою. І лише наступного дня з газети показувала своє підле обличчя. Зізнаюсь, кожну помилку я важко переживав. Негативні емоції накопичувались, і всередині вересня 1969-го сягнули, як кажуть, критичної позначки. Із серцевим нападом мене поклали до лікарні, де пролежав півтора місяця та ще стільки оклигував удома.
Наступний рік для редакції, а найпаче для мене, був, образно кажучи, чорним. Тільки-но я став до роботи, як раптом помирає мій перший заступник Володимир Шевченко. Для мене він був не лише колегою, а й надійним товаришем. Ми разом вчилися чотири роки в Києві, та й працювали дружно, в злагоді. Шевченко був працелюбним, здібним журналістом, мав письменницький хист. Смерть Володі була страшним горем і для його сім’ї, яку він так гаряче любив, і для всіх, хто його знав, з ким він трудився.
Збігали останні дні того гіркого 1970 року. Певне, так доля забажала, щоб ще раз морально мене вдарити. В матеріалі письменника Леоніда Бразова, в лозунговому реченні стверджувалось, що радянський народ самовіддано будує комунізм. При передруку з’явилось протилежне слово – “капіталізм”. І цю крамолу виявили лише наступного ранку, коли тираж газети розійшовся. Редакторський телефон не стихав. Одні читачі співчували, інші, зокрема з партійної гвардії, – гнівно дорікали. Я усвідомлював, чим все це може для мене закінчитись. Лікарі й раніше не раз радили мені відмовитися від редакторської ноші. Тепер остаточно визріло рішення – покласти на стіл першому секретареві обкому партії заяву про звільнення. На засіданні бюро обкому, куди мене покликали, дехто з його членів наполягав за “ворожу помилку” виключити редактора з партії чи записати в облікову картку сувору догану… Та гнітюча картина і досі стоїть перед очима. Якусь хвильку Олександр Мужицький (перший секретар обкому КПУ. – Ред.) мовчав, а потім, невдоволено зиркнувши на своїх колег, твердо заявив: “Ні виключати, ні записувати нічого не будемо. Йому й так та помилка обійшлася дорого. Краще пошлемо його на роботу в облліт. Начальник щойно пішов на пенсію, от і нехай трудиться там, все ж з газетами матиме справу”. Пригадую, ніхто з членів бюро не заперечив першому. Думаю, Мужицький просто пожалів мене, як свого земляка із Слобожанщини.
А через два тижні я вже передавав редакторські справи Івану Васильовичу Сподаренку, котрого ЦК перевів у Полтаву із Волині. Я знав його і до цього і був упевнений, що “Зоря Полтавщини” – в надійних руках. А ще через кілька днів Київ затвердив мене обласним цензором.