Але є й ще одна прикмета, за якою дачу Овчиннікових не можна сплутати ні з чиєю іншою, – справжнє море квітів, які цвітуть з ранньої весни і до пізньої осені. Тендітні первоцвіти і тюльпани найрізноманітніших кольорів та відтінків, лілійні й троянди, півонії та червоні сальвії, жоржини і гладіолуси… Чого тільки не плекають на своїх клумбах Міра Максимівна із донькою Нелею! Справді, недарма говорять, що краса спонукає людину до творчості…
Як і в сімейному житті, так і на дачі, у подружжя Овчиннікових обов'язки розподілені. Вирощуванням городини опікується переважно Міра Максимівна, виноградом – Віктор Олександрович. Проте такий розподіл обов'язків у них доволі відносний, адже вони завжди допомагають один одному в усьому.
– А хіба може бути інакше, – дивується Міра Максимівна, – якщо ми більше п'ятдесяти років прожили разом?..
Вперше свого майбутнього чоловіка Міра Максимівна побачила у знайомої, в якої молодий Віктор жив на квартирі. Хлопець не сказав тоді дівчині ані слова, але, як потім з'ясувалося, з першого погляду закохався у її зелені очі й незвичне ім'я. Через деякий час розшукав її і запропонував руку й серце…
Віктор Овчинніков закінчив військове училище і тривалий час працював бортінженером на учбовому аеродромі у Лебедині Сумської області. Там і жили  вони з дружиною та маленькою донечкою. А після звільнення в запас подружжя вирішило оселитися в Полтаві, де мешкали батьки Міри Максимівни.
Віктор Овчинніков закоханий у музику, має хороший музичний слух. Свого часу працював настроювачем   на Полтавській фабриці музичних інструментів. А нині настроює телескопи у Полтавській гравіметричній обсерваторії – і в цивільному житті знадобилися знання оптики, набуті в авіації. Але тепер це не основне його заняття: найбільше часу він проводить на дачі в Новосанжарському районі. Земля його вабить. Віктор Олександрович має невеличку, але достойну колекцію сортів винограду. Господар їх вчасно обрізує, укриває на зиму хвоєю (добре, що поруч ліс), підживлює. Важко в складних умовах  нашого клімату успішно вирощувати південну культуру, але у Віктора Олександровича це виходить, бо  він у будь-яку справу, за яку б не взявся, вкладає душу.
У Міри Максимівни любов до землі – ще з дитинства, коли зовсім малим дівчам вона допомагала бабусі вибирати картоплю… Багато років спливло з тих пір, немало труднощів випало на долю цієї мудрої жінки. В неї були проблеми зі здоров'ям, тож ні про який город не йшла навіть мова. Мали тоді Овчиннікови дві сотки біля будинку, та з того й раділи. На клаптику землі Міра Максимівна умудрялася вирощувати і городину, і квіти. То було її невеличке царство.
Згодом у доньки на роботі з'явилася можливість отримати дачну ділянку в Новосанжарському районі.
– Спочатку на виділених нам шести сот
ках не було нічого, окрім бур'янів, – розповіла Міра Максимівна. – Грунт там не найкращий – супіщаний. Та й їздити далеко, тож спочатку хотіли відмовитися, але зрештою вирішили спробувати облаштувати ту "пустелю". Поступово провели воду, збудували літній будиночок, розбили грядки і клумби. Сили і натхнення взялися невідомо звідки.
Віднедавна Міра Овчиннікова всерйоз захопилася помідорами. Серед її найулюбленіших сортів – ранньостиглі Балада, Персей, Санька, середньостиглі Донецький виставковий, Рожевий велетень, Корніївський.
Розсаду вирощує тільки свою і з власного насіння, але через два-три роки оновлює його запаси для недопущення виродження сорту. Насіння висіває одразу в стаканчики або в обрізані пластикові пляшки. Після висіву ємності зверху прикриває газетою і знімає її тільки тоді, коли з-під землі з'яляються зелені паростки.
Помідорів Овчиннікови садять багато – по 250–300 кущів, здебільшого індетермінантних сортів.  На кожному листя обривають до першого грона, пасинкують, залишаючи одне стебло. – Роботи багато, але нам із чоловіком допомагають діти й онук, – говорить жінка. – У вихідні наша родина збирається на дачі. Перед початком роботи проводимо невеличку нараду – п'ятихвилинку, як її жартівливо називає чоловік. На ній вирішуємо, хто і чим займатиметься. Тому в нас ніколи не буває безладу – кожен робить свою справу, а всі разом працюємо на спільний результат, тобто щедрий урожай.
Вирощувати огірки на шпалері, на думку Міри Максимівни, – найкраще. Огірочки висять чистенькі, й збирати їх набагато простіше. Розсаду вирощують у невеличкій саморобній теплиці, а як потепліє, висаджують її у відкритий грунт. Бували роки, коли довго не було тепла,  і на розсаді встигали з'явитися квіти і навіть зав'язь, то доводилося висаджувати молоді рослини навіть із "урожаєм".
Картоплю Овчиннікови перед садінням розрізають і садять вічками не догори, як це робить більшість городників, а навпаки – донизу, ближче до вологи, що накопичилася в грунті протягом зими. Це сприяє інтенсивнішому проростанню бульб.
Садять господарі картоплю рядками, залишаючи між ними відстань 70 см. Загортають її двічі: спочатку присипають ямки лише на 10 см, а повністю загортають тоді, коли з-під землі з'являться зелені паростки.
На супіску в них навіть перець вдається відмінний. Хоча доводиться його рясно поливати, але виручає система поливу, яку змайстрував Віктор Олександрович. Щойно звільнені від урожаю ділянки засівають житом, яке потім прикопують, збагачуючи у такий спосіб грунт органікою. Підживлюють його і гноєм.
Особлива гордість матері й доньки – клумби тюльпанів. Щоб не допустити пересортиці, вони висадили квіти колами: кожне коло – окремий сорт. Коли тюльпани дружно починають цвісти, люди, які йдуть повз їхню ділянку на поїзд, мимоволі зупиняються, щоб помилуватися тим різнокольоровим дивом.  
…Дехто вважає, що для успіху в землеробській справі необхідно мати спеціальні знання. Безперечно, знання не завадять нікому, але городні успіхи подружжя Овчиннікових свідчать: є ще щось, без чого неможливо виростити хороший урожай. Це любов до землі й до того, хто поруч.