З подвійним днем народження, Сашко!

Сталося це у передостанній день серпня в селі Веселий Поділ Семенівського району. Подружжя Світлани та Олександра Тхоренків разом із дітьми – дев’ятикласницею Танею і десятирічним Сашком – поралися на городі. Ця дружна родина завжди усе робить разом: косять траву, годують кролів та свиней, збирають яблука і навіть рибу ловлять із татом. Тож і того дня батьки копали, а діти вибирали картоплю. Всі раділи, що встигнуть упоратися до 1 вересня, бо в хаті вже чекали на дітей напрасовані обновки, в яких вони мали йти до школи. Тоді ще ніхто не мав і в гадці, що Сашко не сяде у перший навчальний день за парту, що над життям хлопчика нависне небезпека…
А сталося саме так.
Час уже хилився до обіду, і мама зі старшою Танею пішли спорядити їжу на стіл. Сашко скочив на спортивний велосипед, гукнувши їм, що зараз привезе карасиків, і поїхав до водойми. Він ще не встиг і розігнатися сільською вулицею, як раптом переднім колесом ускочив у виїмку. Залізне кермо велосипеда несподівано викрутилося металевим гостряком, і хлопчик з розмаху упав прямо на нього. Від різкого болю в животі у нього потемніло в очах. Сашко силкувався підвестись – і не міг. Навіть вдихати і видихати повітря було так боляче, що він втрачав свідомість.
Почувши стогін хлопчика, вибігла сусідська дівчина, десятикласниця Саша Сиротенко, почала кликати Сашкову маму. Якраз підоспів сусід Олег Даценко, взяв обережно ледь дихаючого хлопчика на руки і поніс додому. Зовні у нього ніякої рани не було, але почала різко підійматися температура.
– Треба везти в райлікарню!
Терміново подзвонили в Семенівку, до дядька, Юрія Тхоренка. Він миттєво приїхав своєю машиною. По дорозі в Сашка почалася блювота.
– Пече, пече, – стогнав він, тримаючись за живіт.
Лікарі райлікарні негайно обстежили хлопчика на апараті УЗД, зробили рентгенівський знімок. Але органи в черевній порожнині від травми переплелися так, що побачити повну картину не вдавалося.
– Тут підозра на пробитий кишечник, – сказав  головний лікар Анатолій Свиридович Назаренко. – Гаяти не можна ні хвилини.
Викликаний із Полтави лікар-хірург Євген Миколайович Гриценко, оглянувши Сашка, що втрачав свідомість, прийняв єдино правильне рішення: зняти больовий шок і терміново везти “швидкою” в Полтаву.
О першій годині ночі машина з Сашком під наглядом лікаря-хірурга та з його мамою Світланою вже була у Полтаві, у міській дитячій лікарні на Леваді. Хлопчика одразу повезли в реанімацію.
– Якби ви бачили, які були у нього очі… – крізь сльози згадує Світлана. – Як він, ледве ворушачи блідими губами, просив: “Мамочко, врятуй мене…” Я не стрималась і кажу: “Господи, краще б це було зі мною…” А він вхопив мене за руку: “Не треба, мамусю, я все витримаю, тільки ти будь…”
– Ой, тут рятувати довелося не тільки Сашка, а і його маму, – підключається до розмови найближча родичка Світлани, яка всі ці дні була поряд із ними, Любов Василівна Мотієнко. – Бо тільки зачинилися двері реанімації, так Світлана, яка трималася до останнього, і втратила свідомість. Спасибі лікарям і медсестричкам, відходили її. Почалася операція. Ми сидимо під дверима – годину, другу, третю, четверту… Лікарі заспокоюють, кажуть, що випадок дуже складний, але робиться все, щоб врятувати дитину. Просять нас піти в палату. Та як же ти підеш, коли за дверима – рідна кровиночка…
Нарешті виходить хірург, який робив операцію.
– Мій син живий? – кидається до нього мати.
– Так, – каже стомлений лікар. – Але вам туди не можна. Він підключений до апарата штучного дихання. Так буває. Не хвилюйтесь, ідіть відпочиньте. Потім йому стане легше. Організм молодий, повинен витримати.
Аж через день Саша відкрив очі.
– Випадок і справді виявився дуже складним, – розповідав згодом завідувач курсу дитячої хірургії, кандидат медичних наук, доцент Української медичної стоматологічної академії Ігор Володимирович Ксьонз, який робив операцію. – Ні УЗД, ні рентген не показали, що в дитини пробоїна всередині черевної порожнини. Ми бачили за станом хворого, що там катастрофа. Довелося поборотися за життя Сашка, бо почався перитоніт. Та він молодець, витримав усі три операції, які бувають потрібними у вкрай важких випадках. Тепер і я, і мій асистент Євген Миколайович Гриценко, котрий виходжував його, можемо з певністю сказати: “Сашко житиме”… Його юний організм переборов надзвичайно критичну ситуацію. Я був просто вражений мужністю цієї дитини, а ще тим, скільки людей, почувши про Сашкову біду, прийшли йому на допомогу.
Ось тут саме на часі сказати слово про тих, кому Сашко має завдячувати своїм другим народженням. Власне, саме з цим проханням завітали до редакції його мама, Світлана Тхоренко, та її тітка, Любов Мотієнко. Жінки, а вони майже одного віку, не можуть стримати сліз вдячності, яка переповнює їх.
– Розумієте, Сашко – дуже добра дитина. Його люблять і в школі, й у селі, особливо старенькі бабусі Євдокія, Настя, Марія, бо він у них, як тимурівець: купує їм замовлені продукти, розносить по домівках, води принесе, що попросять – зробить. І в класі він – душа колективу. Тож коли почули, що з ним сталася біда, всеньке село піднялося на допомогу.
– Я навіть не сподівалася такої доброти від людей, –  каже мама Сашка. – Розумієте, коли ти втрачаєш дитину – наче втрачаєш увесь світ. Тоді хапаєшся за найменшу соломинку. Пригадую, як Сашка везли на першу операцію. Сказали: потрібна кров його групи. Ми з Любою негайно телефонуємо моєму чоловікові, щоб запитав, може, хто здасть у селі. Господи, якби ви бачили, як відгукнулися мої односельці… Вони їхали сюди вдень і вночі, добиралися автобусами, машинами. Назвіть, будь ласка, цих добрих людей, яким я вклоняюсь доземно: односельці Володя Чернецький та Юра Аленін, хрещений батько Саші Юрій Михайлович Бахмут, його учитель фізкультури Микола Петрович Забара, працівник школи Євген Іванович Таран, учитель історії Володимир Миколайович Коваленко, ще один учитель фізкультури Василь Іванович Таран, продавець Ніна Олексіївна Зубань, друзі нашої сім’ї Василь Іванина, Вадим Дінець, Микола Михасько, Олександр Лагуновський, мій однокласник Вадим Довженко…
– А ще ж, Світлано, не забудь сказати про допомогу школи, Сашиних однокласників, – додає Люба Мотієнко.
– Та як же я можу таке забути, – продовжує Світлана. – Десь на другий чи третій день, як нас із Сашком привезли в лікарню, дзвонить його бабуся, моя мама, Галина Василівна Гергель, вона працює кухарем у шкільній їдальні. Каже крізь сльози: “Ой, донечко, як тільки від директора школи Наталі Сергіївни Іванини та завуча Лідії Іванівни Забари діти та вчителі дізналися про Сашкову біду, всі – і педколектив, і учні – почали питати: чим можуть допомогти, приносили хто гривню, хто дві, хто три. Потім почули про це в інших школах району – і теж здавали, хто скільки міг, знайомі і зовсім не знайомі люди…” Коли мені принесли ці гроші, а потреба була, бо, уявіть, один антибіотик коштував 120–130 гривень, і їх треба було по кілька на добу, я одразу побігла до церкви, що є тут при лікарні, впала на коліна і дякувала Господу за всіх цих добрих людей, які, навіть не знаючи нас, рятували мою дитину…
Світлана не може стримати вдячних сліз, і я розумію її материнські почуття. Та ще більше розумію з її розповіді, що, попри всі буденні негаразди і нестатки, наші люди – найбагатші у світі значно більшим скарбом, який не зміряти нічим, – людською добротою.
– Зовсім несподіванкою для мене було, – продовжує Сашкова мати, – коли провідати нас приїхав голова Семенівської районної ради Валерій Євгенович Книш. – Як він дізнався, я й не відаю, бо особисто з ним знайома не була. А тут заходить у палату, теж привіз допомогу. Дуже я була розчулена. Ви знаєте, він іще тричі приїзд
ив. Останнього разу розповів, що якраз у Семенівку навідався у справах депутат обласної ради, один з керівників “Полтаваобленерго” Олег Григорович Романчук. Він сказав йому про Сашкову біду. І Олег Григорович, низько кланяюсь і йому, і його матері за такого сина, перерахував нам тисячу гривень на лікування Саші… Скільки житиму, ставитиму свічки за здоров’я усіх цих добрих людей…
Коли ми приїхали у лікарню, де Сашко пробув більше місяця, його вже готували до виписки. Блідий і худенький після перенесених операцій, він просто вразив своєю щирою дитячою посмішкою, якою зустрічав усіх, хоч ми й бачили, як йому було ще важко тамувати поки що не загоєний біль.
– Ну що, Сашко, хочеться додому?
– Страшне, як скучив. Одразу побіжу, ні – піду, бо бігати не можна, до бабусі Галі. Вона все таке смачне пече і варить. Ой, знову забув, у мене ж тепер дієта… І ще дуже хочу побачити своїх друзів і однокласників. Особливо Сашу Коваля, нас із ним записали у справжню футбольну команду в Семенівці, і я мав у ній з 1 вересня грати… Тепер, – зітхає, – хоч розпитаю, як він забиває голи. Бо мені поки що не можна. Думаю, що за мною теж скучили собачка Дін та мої кошенята Барсик і Мишик. Я навіть просив тата, щоб вони мені в телефон нявкнули…
– А на велосипеді будеш тепер обережний?
– Та буду. І десятому закажу…
Якраз під час наших відвідин зайшли попрощатися із Сашком його рятівники-хірурги Ігор Володимирович Ксьонз та Євген Миколайович Гриценко. По-дорослому потисли йому руку і ще раз похвалили, що він мужньо переніс усі операції. З задоволенням погодилися сфотографуватися зі своїм пацієнтом, порадивши йому більше не потрапляти в лікарню.
Забігла також медсестричка з реанімації, простягла мамі Світлані якийсь складений аркуш:
– Оце візьміть, пам’ять буде… Добра дитина у вас росте. Сашко, коли опритомнів після першої операції, знаєте, що мене попрохав? Листок паперу і ручку. Я дала йому. Ще й думаю собі: що це змучене дитя буде писати? А він он що намалював.
Світлана розгорнула аркуш. На ньому дуже кволим почерком (бо ж тільки після операції) угорі було написано: “Моя родина”, далі намальоване родинне дерево, вгорі якого написано: “я і сестричка Таня”, трохи нижче – “мама Світлана і тато Саша”, за ними – “бабуся Галя і дідусь Юра, бабуся Валя і дідусь Володя, двоюрідна бабуся Люба, дві тьоті Тані, тьотя Наташа, дяді Юра, Василь, Костя, прабабуся і прадідусь…” А внизу – намальовані квіти…
– Ах ти ж моє золотко, – обняла сина мама.
А мені подумалось: навіть якщо Сашко і не стане льотчиком, про що йому мріялось, коли він фотографувався у льотній формі, ця дитина виросте доброю людиною. І зможе домалювати дерево своєї віднині дуже великої родини – усіх тих добрих і чуйних людей, які стали його рятівниками у найважчу годину, вкотре засвідчивши, що добро – категорія неперебутня, і воно таки рятує світ.
Зовсім скоро Сашко сяде за парту в класі, де його зачекалися шкільні друзі. А 30 жовтня він відзначатиме своє одинадцятиліття.
З подвійним днем народження тебе, Сашко! Нехай усіма кольорами райдуги заяскріють намальовані тобою квіти біля твого родинного дерева!
Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.