“Був слову відданий, як сонце – літу…”

У  той день, коли в 2007-му відійшов у Вічність видатний полтавець, сивий 82-річний надзвичайно скромний чоловік – та риса, що зазвичай і притаманна мудрецям, – у Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського відбувся вечір пам’яті Петра Ротача “Не прощаюсь з тобою, моя Україно…” Він – відомий серед українства всього світу письменник, літературознавець, історик Полтавського краю, бібліограф, архівіст, музеєзнавець, енциклопедист.

Зранку в Свято-Успенському кафедральному соборі УПЦ КП відслужили панахиду, по тому рідні, друзі, представники творчих осередків вклонилися могилі Петра Ротача на міському цвинтарі. А вже на вечір пам’яті прийшли чи не всі полтавці, яким випало щастя знати особисто Петра Петровича, спілкуватися і співпрацювати із ним. Було враження і його присутності в урочистій залі – він дивився з портрета на гостей музею і промовляв із відеоекрана у фрагменті інтерв’ю поруч із побратимом Ігорем Качуровським, останнім із грона неокласиків митцем.
Гостей зустріли відразу троє найшанованіших у Полтаві ведучих подібних творчих імпрез – кандидат філологічних наук, доцент Ганна Радько (вона ж і автор ідеї щодо проведення цих заходів), кандидат наук із соціальних комунікацій, доцент Гліб Кудряшов – із Полтавського національного університету імені В. Г. Короленка, доцент кафедри педагогіки, культурології та історії Полтавського університету економіки і торгівлі Віта Сарапин. А ще в залі представлена меморіальна виставка, яку підготував заступник директора музею Володимир Мокляк. Вишита сорочка, фотоапарат, авторучки, окуляри – речі, такі впізнавані для багатьох присутніх…
Петро Петрович філософськи сприймав плин життя, розумів, що час прощання із цим світом, який він так любив, уже близько, і сам встиг сказати цьому світові й нам усім найголовніше:
Про мене різне можуть говорить…
Але коли земля придавить груди,
Чи скаже хто: ні, він не вмів любить
Вкраїну так, як люблять чесні люди?
Ні, такого не скаже ніхто, а ось говорити про цю жертовну любов можна безмежно. Про неї й намагалися розповісти учасники вечора, бо в ній – приклад служіння рідній Україні для цілих поколінь. А Петро Ротач дуже рано, зовсім юним, обрав свій шлях і не ходив манівцями, навіть тоді, коли його називали націоналістом (у контексті – ворогом радянського народу) і намагалися знищити, добираючи для того різні методи, тримаючи під невсипним контролем КДБ і його, і дружину – Аллу Олександрівну, яка не побоялася так само прямих загроз і ні в чому не зрадила, лише була опорою. Про все йшлося у спогадах, про це розповів і фільм із серії “Земляки”, створений письменницею, журналісткою телеканалу “Лтава” Інною Снарською, який переглянули присутні.
Десять років минуло і звідтоді, як вийшов у “Дивосвіті” перший том “Полтавської Шевченкіани”. Її вихід називали подією загальнонаціональної ваги. Для Петра Петровича то було справжнє щастя – потримати в руках книгу, яка йшла у світ уже без нього. Без нього вийшов згодом і другий том. Усе зроблене ним – то “праця, яка була під силу науковому інституту”, зазначає син дослідника, член Національної спілки архітекторів України Олександр Ротач. І саме йому Петро Петрович заповів завершити все, чого сам не встиг. Олександр Петрович узявся за роботу, під впливом батька з дитинства відчуваючи “прихильність до письмового столу, до книжки”, бо таким був для нього приклад батька. І роботи з архівами чимало, і потрібна підтримка, щоб видати спадщину невтомного дослідника. Вона буде надзвичайно корисною для тих, хто продовжує торувати цей шлях у літературі.
Вечір був цікаво доповнений музичними сторінками, зокрема вперше прозвучали у виконанні артистів Сергія Рубана і Маргарити Томм пісні на вірші у перекладах Петра Ротача – “Не жалею, не зову, не плачу” Сергія Єсеніна і “Біла акація” із художнього фільму “Дні Турбіних” (автор слів невідомий). Для Петра Петровича звучала й скрипка народного артиста України Юрія Кириченка.
Своє українство Петро Ротач наче трансформував у сучасну йому епоху із Шевченкових джерел, розпросторюючи його в майбутнє як найвищу цінність усіх, кому випало жити на цій землі. І надзвичайно могутньо прозвучали рядки Кобзаря із моновистави народного артиста України Василя Голуба під акомпанемент ліри полтавського бандуриста, заслуженого художника України Івана Новобранця.
Як наголосив голова обласної організації Національної спілки художників України Юрій Самойленко, Петро Петрович говорив про те, що сенс життя він бачив у служінні своїй Батьківщині. Так і жив. І мав право на автоепітафію:
Не прощаюсь з тобою,
моя Україно,
У непам’ять не йду, буду тут
повсякчас:
В твоїм слові, і в білому
цвіті калини,
І у вірі твоїй, що залишив Тарас.
Буду шумом колосся на ниві
дідизни,
Буду хмаркою, дощиком,
вітром в полях.
Буду духом твоїм, моя люба
Вітчизно,
Буду з тими людьми, хто торує
твій шлях!
Сподіваємося, нові зустрічі попереду – у ще не виданих книгах Петра Ротача, у піснях і вечорах, які мають і надалі розпросторювати любов до рідної землі й рідного слова.

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.