Юрій ПЕТРЕНКО: “Воюємо, щоб своя хата ціла стояла та внуки щасливі були”

У  шістдесят років Юрій Данилович Петренко із села Дубина Новосанжарського району вийшов на пенсію. До заслуженого відпочинку 20 літ працював у дорожній службі. Рік пробув удома, на пенсії, й у 2015-му втік на війну. Саме втік, бо, каже, дружина не відпустила б. Тишком склав речмішок і, доки вона була на роботі, пішов добровольцем на схід України.
– Як тут не підеш, коли он яка дітвора воює, – киває на молодих сусідів по палаті у Полтавському обласному клінічному госпіталі ветеранів війни (саме там ми й поспілкувалися з Юрієм Даниловичем).
Нині йому 63 роки. Він воює в автороті 5-го окремого батальйону Української добровольчої армії.
– Моє діло – вчасно хлопців доставити до місця призначення й вивезти з-під обстрілу, – пояснює.
Українська добровольча армія утворилася у жовтні 2015 року. Відтоді Юрій Данилович – її боєць:
– Я спочатку пішов у “Правий сектор”, був у нашому 17-му полтавському батальйоні. Потім три батальйони зі складу ДУК “ПС” відділилися й реорганізувалися в Українську добровольчу армію, ініційовану Дмитром Ярошем…
Розповідає, що батальйон воює на передовій.
– І в Мар’їнку “кидали”, і в Авдіївці були. Допомагаємо повсюди. Нас перед Новим роком вивели з Авдіївки, а в кінці січня ми туди повернулися. Прикривали праве крило “промки”. Нині нас поміняли, – уточнює боєць. На час розмови підрозділ, в якому він воює, перебував на базі, очікуючи наказу.
Минулого року, розповідає Юрій Петренко, коли в Мар’їнку на допомогу українській армії відправили бійців УДА, то через дві години на іншому боці горлали: “Прийшли карателі. Фашисти!”. Просили перемир’я.
– ЗСУшникам і ящики часом із боєприпасами опечатують, щоб не стріляли. По них противники “садять” – будь здоров! А по нас хай тільки спробують. Відразу по ошийку так отримають, що через півгодини кричатимуть: “Перемир’я!” У нас хлопці шалені, – додає про побратимів Юрій Данилович. – Молодь, коли прибуває в підрозділ, проходить два місяці підготовку. Вишкіл серйозніший, ніж в армії, не кожен його витримує.
Окрім молоді, що складає переважну більшість підрозділу, там є бійці поважного віку.
– Одному киянину виповнилося 77 років. Я, щоправда, не бажав би жодному молодому йому під гарячу руку втрапити, – всміхається Юрій Петренко. – У нашій роті двоє – приблизно мого віку. Чимало таких, кому за 50.
У Полтавському обласному клінічному госпіталі ветеранів війни Юрій Данилович лікується після контузії, як сам говорить, хтозна вже якої за ліком, бо, пояснює, легких контузій ніхто навіть і не рахує. Потрапив у медичний заклад завдяки полтавським волонтерам, адже статусу учасника бойових дій (УБД) він не має, бо воює в добровольчому батальйоні.
– Оце, спасибі, довідки нам дають. Там зазначено, що такий-то боєць в такі-то терміни перебуває в зоні проведення АТО. Із такою довідкою хоч на деяких автостанціях пільговий проїзд можна взяти, але далеко не повсюди, бо вимагають посвідчення УБД, – розповідає боєць.
Пояснює: саме завдяки волонтерам і діє Українська добровольча армія:
– Якби вони не допомагали, то хтозна, як би ми тримались.
А “триматися” доводиться в найгарячіших точках східного фронту.
– У районі Авдіївки ми стоїмо буквально за сто метрів від противника, бачимо один одного. Сепаратистів по той бік уже одиниці залишилися. Ще минулого року їх порозганяли. Там – путінська регулярна армія, – інформує Юрій Петренко. – Ще минулоріч були випадки, коли сепаратисти бігали до нас здаватися в полон, аби тільки життя собі зберегти. За їхніми позиціями стоять загороджувальні загони, які не дають їм втекти. Тому сепари й здаються в полон: краще сісти в українську в’язницю, аніж намагатися вирватися з “руського міра”. Вони вже зрозуміли, що їм там ловити нічого.
Юрій Данилович розповів, що бійці 5-го батальйону УДА розбили підрозділ “Гіві” (Михайла Толстих, одного з ватажків так званої “ДНР”, який був убитий у своєму кабінеті 8 лютого).
– Це на дачах відбулося. Позиції так називаються. Шкода, що нам не схотіли допомогти, то ми б там всіх вичистили. Ото чому “Гіві” і вбили. Він же під час бою покинув своїх бійців. Вистрелив собі в ногу, щоб під приводом поранення втекти.
– А звідки ви знаєте такі подробиці? – допитуюся.
– Та ми ж по сусідству. Знаємо все, – відказує співрозмовник. – “Гіві” свої й “прибрали”. Захарченко, той кожен Божий день обіцяє, що вони (бойовики. – Ред.) через два дні в Києві будуть. Як його послухати, то він ту Авдіївку, мабуть, разів сто брав. По телевізору все б’є себе кулаками в груди й клянеться Путіну, що через два дні Авдіївка стане їхньою. Хай говорить. Уже наші хлопці за три роки навчилися воювати, то хай противники там хвоста не піднімають. Хоч проти нас, звісно, стоїть сила – регулярні російські війська. Їх тисяч 50. А бронетехніки скільки пригнали!
Має зуба Юрій Петренко на представників місії ОБСЄ. Каже, порозганяв би до одного.
– Хлопці під Богом ходять, під кулями й снарядами… Скільки я вже своїх друзів поховав, – перериває думку. – Ось відігнали ми противника на шість кілометрів вглиб, під сам Донецьк, аж тут телефонують із ОБСЄ: “Відійдіть на три кілометри, ви далеко зайшли”. Що це за війна така?! Представники місії приїдуть кілометрів за десять до передка, почують, що побамкало, розвернуться й поїдуть, а хлопцям під кулями й снарядами жити. У нас немає жодного, щоб не був поранений чи контужений. І все одно стоять, тримаються. От ми “нащупали”, де розташовуються ворожі підрозділи. Накрили мінами їхні позиції, то такий дебош піднімається, відразу ледь не з Америки телефонують, мовляв, чого ви населений пункт обстрілюєте. А ворожі казарми – на окраїні Ясинуватої, а не в місті. Якби нам “розв’язали руки”, дозволили діяти, йти в наступ, то ми б за 72 години були вже за Донецьком. Вичистили місто, не лишивши жодного окупанта. Руки зв’язані, ось у чому справа. Діяти не дозволяють, бо кому війна, а кому мати рідна. Вигідна вона комусь, на ній ще й як наживаються. Ми все бачимо і все розуміємо, а воюємо тому, щоб далі ворога не пустити, щоб своя хата ціла стояла та внуки щасливі були.
Під час бесіди Юрій Данилович порушує чимало складних питань, зокрема згадує й про чиновницьку моду на кшталт “засвітитися” у зоні бойових дій, відсидітися за кілька, а то й декілька, кілометрів від передової, повернутися додому й оформити статус учасника бойових дій.
– Ми ж усе бачимо. У центрі Авдіївки – готель. Приїхали, дві ночі переночували, повернулися додому – і вже учасники бойових дій. А хлопці наші що переживають на передовій!.. І не можуть отримати статус. Тільки й бачиш, як ті, хто має хоч найменший стосунок до АТО, в Києві собі кількаповерхові будинки побудували. А хлопці, які через цю війну без рук, без ніг лишилися, протеза собі добитися не можуть, – обурюється Юрій Данилович.
Щоб проілюструвати чиновницьку недбалість, розповідає історію свого сина:
– У 2014-му він добровольцем пішов у 93-тю бригаду. Півроку відвоював, приїхав додому – відпустку на 10 діб дали. На п’ятий день його здоров’я погіршилось – загострилися проблеми із серцем і виразка дванадцятипалої кишки. Ми його поклали в Полтаві в залізничну лікарню (нині – 3-тя міська клінічна лікарня Полтави. – Ред.). Він пролежав там 10 днів. Тим часом відпустка закінчилася. Я ж його провідував, привозив їсти. Якось приїжджаю, а сина немає. Питаю, де подівся? Мені кажуть: “Більше не маємо права тримати, відправили у військовий госпіталь”. Я – туди. І там нема. Думаю: це, мабуть, додому вертається. Рушив і я. Їду. Коли телефонують із незнайомого номера. Чую: “Тату, мене везуть у в’язницю в Харків”.
Я бігом у Харківську прокуратуру. Доки дізнався, хто там слідчий!.. Заходжу, а він мені каже: “Ваш син – дезертир”. Я йому на емоціях розповів усе, що думаю про цю ситуацію. Звернувся до прокурорів, а вони стинають плечима. Тоді вирішив поїхати в Міністерство оборони України. Там зі мною спілкувалася жіночка майже мого віку. Питає мене: “Ви хочете, щоб сина комісували?” Я відповідаю: “Ні. Я хочу, щоб його пролікували, а не у в’язницю саджали”. Не встиг я сісти на потяг назад додому, як телефонує син і каже, що вже лежить у Харкові в госпіталі. Пролікувався і знову пішов воювати.
Юрій Данилович наводить інший приклад:
– У фермера з Малого Кобелячка воювали племінники в АТО. Він заробив грошей, поїхав у Київ і купив три “броніки” 5-го класу захисту. Приїхав у наш районний військкомат, здав, записав, куди й кому надіслати. Через тиждень телефонує до хлопців спитати, чи прийшли. Вони кажуть, що ніхто не отримував. Ще через півтора тижня – знову ніхто. Подумав, що бронежилети просто в інший підрозділ відправили. Знову їде в Київ придбати нові. А “броніки” 5-го класу всі з номерами. Заходить у той же магазин, а ці самі бронежилети, що купував, там лежать…
Два тижні пролікувавшись у госпіталі, Юрій Данилович подумки вже із побратимами.
– Довго тут сидіти терпіння не вистачить. Втечу звідси, – усміхається. – Я можу поїхати з госпіталю додому й не повернутися в батальйон, і на мене ніхто не образиться. Просто совість є. Мені треба туди, до хлопців.
– А звикли вже до життя на війні? – питаю.
– Та що там звикати, – дивується Юрій Данилович. – Як ото в фільмі “Батько солдата”. Один герой питає іншого: “Діду, куди ж вам у регулярну армію, ви ж старий?” А той відказує: “А що тут воювати? Бий назад, коли вперед”. Так оце і я.

Анна ВАСЕЦЬКА
“Зоря Полтавщини”

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.