Людмила КАЛЮЖКА: “Перед кожною операцією потрібно хвилюватися, як уперше”

Операція в гінекологічному відділенні обласної клінічної лікарні імені Миколи Скіфосовського триває уже другу годину. Хвору оперує один із найдосвідченіших і найавторитетніших у цій галузі на Полтавщині фахівців – лікар вищої кваліфікаційної категорії Людмила Миколаївна Калюжка. Під дверима відділення – чималенька черга жінок, які чекають, щоб потрапити до неї на прийом. Зовсім молоденька дівчина приїхала з Харкова, інші – з різних куточків області. Час уже далеко післяобідній, і в черзі пошепки перемовляються, що, мабуть, Людмила Миколаївна виконує особливо складну операцію. Хтось уточнює, що сьогоднішній день у відділенні від самого ранку дуже напружений, хтось слушно додає, що тут кожен день такий.
За скляними дверима видно, як коридором потихеньку розходжується жінка – значить, їй уже краще. До вуха в жінки притиснений мобільний, на обличчі посмішка – з такою слухають тільки дитячий лепет. А з боку операційного блоку – ні звуку: там іще триває виснажлива боротьба за здоров’я чиєїсь найдорожчої в світі людини – мами, дружини, доньки. Для її рідні це час всепоглинаючих хвилювань. Час справжнього одкровення про те, наскільки зараз переплетено все, що у волі Божій і в руках хірурга…
Ясна річ, в інтерв’ю до професійного свята хочеться розговорити лікаря і на спогади, і на цікаві міркування, і на лірику, але поміж операціями й прийомом пацієнтів, які терпляче чекають на Людмилу Миколаївну, це здається таким неважливим і другорядним. Впевненість повертається завдяки реакції людей із багатогодинної черги: за поглядами на мій диктофон відчувається, що ми з ними – однодумці, що вони також хочуть, щоб у газеті були присвячені їхньому лікареві рядки.
Одна з жінок підходить згодом зі зворушливим проханням: “Напишіть, що Людмила Миколаївна найкраща!” І так приємно, що мені на її слова залишається тільки зізнатися: “Я знаю”.
“У мене д-у-у-же багато було чергувань”
У серпні мине 43 роки відтоді, як і будні, й свята Людмили Миколаївни пов’язані з Полтавою. У 1974-му вона приїхала сюди після закінчення Чернівецького медичного інституту. Власне, це було своєрідне повернення у рідний край найважливіших для неї людей – тата з мамою та взірця в обраній професії – Василя Івановича Гірмана, завдяки якому мріяла про медицину зі шкільної парти.
“Василь Іванович був другом моїх батьків. На Буковину приїхав працювати за направленням, пройшов шлях від простого лікаря до головного акушера-гінеколога Чернівецької області. Такої доброї душі людина була!  Висококласний спеціаліст. Живий взірець відданого своїй справі лікаря.
Я дуже люблю акушерство й сьогодні говорю своїм інтернам, що це передусім два життя: мама і дитина. І та мить, коли мама нарешті чує перший крик немовляти й посміхається, не співставна для лікаря за своїм значенням ні з чим. Коли я приїхала після інституту працювати до Полтави, робота в пологовому будинку стала для мене всім. І днювала, і ночувала там. У мене д-у-у-же багато було чергувань. Ніщо важливе, нове, цікаве для акушерства чи гінекології не могло опинитися поза моєю увагою”, – з неприхованою ностальгією згадує Людмила Миколаївна.

Першу свою операцію – кесарів розтин – вона провела ще в Чернівцях, в субординатурі, на шостому році навчання у виші, під керівництвом висококласного фахівця Романа Івановича Ніцовича. І досі вдячна йому за те професійне хрещення, за незабутню мить, коли мама й дитина стали двома окремими життями.
Не йде з пам’яті вже стільки десятиліть також перший украй критичний випадок, з яким зіткнулася ще молодим лікарем, тільки-но повернувшись до Полтави після закінчення спецклінординатури в Києві. За викликом по санавіації прибула до Гребінки, де після кримінального аборту, зробленого “на дому”, помирала молода жінка. “Важко було, страшно було. За таких обставин у жінки відмовляють нирки, печінка. Я більше доби від неї не відходила, по телефону мені допомагав порадами наш тодішній головний акушер-гінеколог Андрій Іванович Вельма. Унікальний фахівець, він 22 роки обіймав цю посаду, й дуже багато чого я навчилася в плані хірургічної майстерності саме в нього. У Гребінці все закінчилося добре. Я прооперувала жінку, потім ми перевезли її в Полтаву й тут уже поставили на ноги”, – далі Людмила Миколаївна лише трохи обмовилася, як відходила від фізичної і нервової перенапруги, повернувшись із того пам’ятного виклику додому. Але наполегливо зауважила, що для публікації ці деталі зайві.
Наскільки напруженими, настільки й улюбленими були роки роботи в дуже складному відділенні обласної лікарні – екстрагенітальної патології вагітних, у якому ставали реальністю мрії про материнство жінок, хворих на цукровий діабет, гіпертонію та інші тяжкі недуги. Відповідальність зашкалювала, стреси сприймалися вже за норму – з абсолютно керованою на них реакцією. Надійною опорою завідуючої відділенням Людмили Миколаївни був талановитий і надзвичайно організований колектив. Згодом упродовж кількох років вона працювала головним акушером-гінекологом області, а з 1995-го прийшла на роботу в гінекологічне відділення обласної лікарні.
Запитання про кількість проведених операцій, звісно, й не передбачало точної відповіді. Бувало і 350, і 400 хірургічних втручань за рік. А якщо взяти до уваги майже 43 роки лікарської праці, серед яких 22 минули в галузі акушерства, та додати всіх, кому Людмила Миколаївна допомогла консервативним лікуванням, вийде немаленьке уявне місто з десятками тисяч сімей, на долю яких вона в різний час вплинула. Чиїхось дітей врятувала від сирітства, комусь допомогла нарешті дочекатися омріяного “подарунка від лелек”. І населення цього незвичайного міста продовжує невпинно поповнюватися.
І неможливе буває можливим
Значний лікарський досвід дозволяє Людмилі Миколаївні вдаватися до різних цікавих порівнянь. Наприклад, щодо медичного оснащення, то за чотири десятиліття у роботі акушерів-гінекологів відбулися грандіозні зміни: “У 1974-му ми не мали ні УЗД-апаратури, ні токографів, які визначають серцебиття плоду. Весь наш арсенал складався з усім відомої трубки та рук. Але поряд були дуже хороші вчителі, зокрема незабутня Юлія Опанасівна Сидоренко. Коли я завідувала пологовим відділенням, ми дуже тісно співпрацювали із завідуючим гінекологічним відділенням Василем Івановичем Литвиненком – він був і колега, і друг. Сьогодні пліч-о-пліч із нами працює профільна кафедра медакадемії, якою керує професор Антоніна Макарівна Громова, також дуже авторитетний спеціаліст. У студентів зараз якраз іспит – тут його і складають”.
Молоді медики опановують професію уже за наявності високотехнологічної апаратури, яка є, зокрема, в перинатальному центрі. У гінекологічному відділенні обласної лікарні близько десяти років застосовується такий сучасний метод хірургії, як лапароскопія, проводиться гістероскопія. “Раніше об’єм операції залежав тільки від того, що можливо було зробити руками, тепер у лікарів більше можливостей, – продовжує Людмила Миколаївна. – У нашому відділенні значна увага приділяється сучасному лікуванню ендометріозів, це те, в чому ми випереджаємо багато інших клінік. Ми вигідно вирізняємося також кількістю проведених пластичних операцій – у межах 200–250 за рік. На високому рівні виконуються консервативні міомектомії, які не позбавляють жінку здатності виносити й народити в майбутньому дитину. Впроваджується новий метод – емболізація маткових судин”.
Щодо консервативної міомектомії, то багато жінок, які чують про результати проведених Людмилою Миколаївною операцій, спочатку й віри не ймуть. Їй вдавалося успішно видаляти не тільки 13, 15 і навіть 24 фіброматозних вузли – і це при тому, що пацієнток навіть із утричі меншою їх кількістю медики нерідко запевняють, що єдиний вихід – радикальна операція, що зберегти настільки хворий орган нереально. Людмила ж Миколаївна за найменшого шансу доводить в операційній протилежне й робить неможливе можливим.
“У нас у відділенні дуже хороший колектив: завідуючий Олександр Васильович Литвиненко, лікарі Лариса Леонідівна Надимкович, Олена Сергіївна Масальська. Старшим лікарям дуже приємно спостерігати, яка талановита й розумна в нас молодь, “з руками”, як кажуть у хірургічній галузі. Вони вже мають авторитет, їх цінують, поважають. Коли важко, ми завжди допомагаємо один одному і словом, і ділом.
Дуже надійний у нас і середній та молодший персонал. Їм украй нелегко, це надзвичайно емоційно виснажлива робота, але вони – молодчини. Усі ж ми розуміємо, як багато у видужанні хворих залежить і від якісно виконаних маніпуляцій, і від дбайливого догляду, і від приязного людського ставлення”, – говорить Людмила Миколаївна.
Тим же, хто робить у медицині лише перші кроки, вона не втомлюється повторювати такі, здавалося б, прописні, але надзвичайно нелегкі для втілення у конкретне людське життя істини – про любов до професії, про увагу й повагу до хворих, про наполегливу практичну роботу й невпинне накопичення нових теоретичних знань. “Ніхто не може знати всього, але хороший лікар зазирне в свій блокнот і зрозуміє, де шукати інформацію про той чи інший новий метод лікування, обміркує його і запропонує пацієнтові найефективніший”, – каже лікарка. Звісно, про роботу хірургів у Людмили Миколаївни роздуми окремі – вона достеменно знає, що жоден досвід нікому не дозволяє заходити до операційної з хизуванням: “Перед кожною операцією потрібно хвилюватися, як уперше. Це хвилювання – воно назавжди, але з роками його супутницею стає впевненість у тому, що ти все робиш правильно”.
Прикметно, що принцип, коли на розповіді про роботу вдома “табу”,  – точно не для Людмили Миколаївни. Їхні родинні розмови з чоловіком та сином нерідко перетворюються  у своєрідні колегіальні наради: чоловік, Сергій Іванович, – завідуючий торакальним (хірургія органів грудної клітки) відділенням, син, Андрій Сергійович, завідує хірургічним відділенням обласної лікарні. Династія. Тож заспокійливе відчуття ліктя незмінно присутнє.
“Нас із дитинства вчили всього добиватися самим”
Усі, хто чув захоплені розповіді про Людмилу Миколаївну від її колишніх пацієнток (якщо колишні в неї взагалі можуть бути, адже спостерігає, приймає жінок і через 5 та навіть 10 років після проведеного лікування), обов’язково запам’ятовують два моменти. По-перше, приємний – у лікарки надзвичайно м’які, лагідні руки. По-друге, той, що трохи бентежить: вона дуже любить в усьому дисципліну й порядок.
“Так, я справді строга, – посміхається Людмила Миколаївна. – Дуже вимоглива. Але в першу чергу до себе. Яка б я не була втомлена, та якщо до мене заходить жінка, забуваю про все і думаю тільки, як їй допомогти. Твердий характер – це заслуга моїх батьків, Ніни Володимирівни та Миколи Андрійовича. За освітою обоє – меліоратори і землевпорядники. Вони з дитинства привчили нас із сестрою Світланою усього добиватися своїми силами. Школу ми позакінчували із золотими медалями, самі вступили до медичного вишу й без будь-чийого протегування торували дорогу далі. Світлана сьогодні – головний лікар акушерського-гінекологічної клініки “ISIDA” в Києві.
Я і студенткою була дуже відповідальною, встигала скрізь: навчання, вечори, “капусники”, спорт. Жодної слабинки не дозволяла собі. Завжди мала бути організованою, пунктуальною. Уявіть собі: навіть на побачення до свого майбутнього чоловіка ніколи не запізнювалася, іноді навіть приходила перша. Що вже говорити про прихід на роботу.
Ну а про руки… то це, мабуть, тому, що я дуже люблю свою професію і дуже довго вже працюю”. Людмила Миколаївна ще трохи жартує, що випещеними ж її руки не назвеш – ось тільки вчора навідувалася у село, де в родини є 25 соток землі, й “насапалася” від душі –  насадила ж усього: картоплі, буряків, моркви, помідорів… Але все-таки село – це віддушина, де можна відпочити з онуками. Жодних далеких подорожей, на які за роботою зроду не було часу, з такою компанією їй і не треба. Син іноді жартує, що йому в дитинстві й близько не перепадало стільки її уваги, як тепер мають онуки Полінка, Ліза та найменший Іванко. “Я дуже мрію, щоб Лізуха пішла моїми стежками, вона й схожа на мене, але каже, що більше подобається педіатрія. Ну а з Іванка ми просто зобов’язані зробити хірурга”, – сміється Людмила Миколаївна й додає, що це, звісно, не більше, ніж мрії.
Що таке сім’я як незамінний тил, їй довелося свого часу спізнати й оцінити сповна. Вдячна й чоловікові, й синові за те, що розуміли, коли поверталася з роботи іноді й через добу. Жаліли втомлену, турбувалися, щоб хоча б прилягла відпочити. Не було зварено їсти, самі собі готували. Отож славнозвісна золота середина між роботою і сім’єю значною мірою трималася на їхніх плечах. Сьогодні з чоловіком, як і раніше, можна обговорити будь-які проблеми – завжди підтримає. Син, що особливо гріє душу, тепер вже й підказує, радить… На роботі ж незмінним залишається головне – потік пацієнтів, яким лікар Людмила Миколаївна Калюжка дуже потрібна.
***
Перед тим, як продовжити перерваний на 20 хвилин нашим святковим інтерв’ю прийом хворих, Людмила Миколаївна Калюжка привітала колег із Днем медичного працівника: “Лікарям, які тільки закінчують навчання, бажаю любити свою професію, бути порядними людьми й високими професіоналами своєї справи. Працюйте, щоб приносити людям користь, і тоді вони до вас ітимуть. Колегам, які працюють в обласній лікарні, і взагалі всім медикам бажаю передусім здоров’я, професійних досягнень та сімейного щастя, яке є запорукою і наснаги до роботи, і успіхів”.

Вікторія КОРНЄВА.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.