Кошовий отаман Іван Біленький

Повертаючи історії імена поборників незалежності України, життя яких пов’язане з Полтавщиною, варто згадати нашого земляка Івана Біленького. У кривавий час насаджування на наших теренах більшовизму він став одним із найвідчайдушніших борців проти “червоного режиму”.
Сміливого, ризикового, його не наздоганяли смертоносні ворожі кулі в боях, однак уникнути розправи Івану Біленькому не судилося. Про останні дні його життя невідомо нічого: висланий до Мордовії, він безслідно зник у другій половині 1930-х років у одному з таборів ГУЛАГу.
Народився Іван Біленький у Решетилівці, де й закінчив вище початкове училище. Разом із батьками вирощував хліб та займався чинбарством (обробка шкіри). Під час Першої світової війни був мобілізований до царської армії. Повернувшись додому, вступив до решетилівського осередку Української партії соціалістів-революціонерів. Під час Української революції приєднався до партизанів, які виступили проти гетьмана П. Скоропадського, Директорії УНР і денікінців. Після розгрому денікінщини деякий час очолював решетилівську міліцію.
На шлях боротьби з більшовицьким режимом Іван Біленький став навесні 1920 року. Поблизу Полтави, а саме у Буланівському лісі, зібралося, за дослідженнями історика Віктора Ревегука, від 1 до 3 тисяч повстанців. Переважно це були селяни, які виявили бажання захищати своє майно від грабежів російських продовольчих загонів, та юнаки, які уникали служби в Червоній армії. Поступово у Буланівському лісі склалося єдине командування, кошовим отаманом якого був Іван Біленький. Головною метою стало звільнення України від московсько-більшовицьких окупантів. “1920 рік – це час, коли вже втретє прийшли російські більшовики, окупували Україну, почали насильно хапати молодь і мобілізовувати до Червоної армії”, – зазначає Віктор Ревегук.
У повстанців було мало зброї, протягом тривалого часу вони не змінювали місця дислокації, що робило їх досить вразливими для викриття червоноармійцями. Та попри це вони ліквідували органи радянської влади у навколишніх селах, перериваючи зв’язок на залізницях Полтава–Київ та Полтава–Кременчук, підірвали залізничний міст у Абазівці, розгромили Абазівський та Байрацький волвиконкоми (волосні виконавчі комітети).
Такі дії паралізували діяльність місцевих органів більшовицького режиму, отож викликали широкомасштабну каральну операцію проти повстанців Івана Біленького. Зокрема в ніч на 11 червня відбувся чотиригодинний бій. Нескорених бунтівників намагалися знищити силами 220 вояків 49-ї бригади ВОХР, роти курсантів Полтавської школи червоних командирів (150 чоловік), 50 кавалеристів, 75 піших і 15 кінних міліціонерів. За повідомленнями радянського командування, як відзначає Віктор Ревегук, повстанці втратили майже 200 чоловік. Утім зовсім інші дані наводив учасник бою отаман “Чорнота”: 7 убитих повстанців і 3 вбитих та 4 поранених червоноармійці.
Після поразки у Буланівському лісі Іван Біленький разом із загоном з 35 чоловік вирушив до Кобеляцького повіту, де в Буняківці у штабі Скирди відбулася нарада отаманів. Її учасники запропонували Біленькому приєднатися до кобеляцьких повстанців, але він відмовився, аргументуючи тим, що, по-перше, в околицях Полтави легше роздобути зброю, по-друге, повстанці мають там підтримку селян і людей в органах радянської влади.
Незважаючи на поразку, повстанці Івана Біленького певний час іще не припиняли боротьбу. Зокрема провели кілька успішних операцій на залізниці. Та все ж із настанням осені повстанський рух почав затихати. Побратими Івана Біленького вийшли з лісу. Після цього почалися масові арешти усіх, хто був причетний до Руху опору проти більшовиків. 17 жовтня 1920 року колегія Полтавської губернської ЧК розглядала справи 93 повстанців із загонів Івана Біленького. Згідно з ухваленим рішенням 15 чоловік розстріляли, 6 – відправили до штрафної роти, решту – на 1–2 роки до концтабору. Побоюючись розправи, частина повстанців добровільно з’явилися до комітету по боротьбі з дезертирством, після чого їх відправили на службу до Червоної армії.
Однак Іван Біленький не приєднався до тих, хто відступився від боротьби. Пліч-о-пліч із ним залишилися найвідданіші товариші. Крім міліції і регулярних частин Червоної армії, радянська влада використовувала для боротьби з повстанцями свою найбільш надійну опору – курсантів Полтавських піхотних курсів, але й вони не могли справитися з масовим проявом народного спротиву.
20 грудня 1920 року озброєні вилами, кілками та дробовиками селяни з Михайлівки у кількості 150–200 чоловік на станції Руденківка напали на 44 курсантів, які силою забирали в селян хліб, і погнали їх у напрямку Малої Перещепини. Розлючене командування червоних послало проти них роту курсантів. Селяни відступили до Жирківських хуторів і оборонялися понад півтори години, а потім відійшли до Михайлівки й укріпилися. На допомогу їм підійшло підкріплення з сусідніх сіл і хуторів. Спроба вибити повстанців із села успіху не мала.
Оголошена в березні 1921 року амністія учасникам національно-визвольної боротьби і перехід до НЕПу для багатьох стали приводами до припинення збройного протистояння. Піддався на амністію й Іван Біленький. 8 квітня разом зі своїм штабом він з’явився до голови Полтавської губернської ЧК Рудакова та склав зброю. Однак поворот цієї історія виявився досить несподіваним. “Чекісти намагалися змусити його “спокутувати провину” перед радянською владою і включили до складу “ударної групи по боротьбі з бандитизмом”. Проте колишній отаман не хотів бути карателем і, прихопивши видану зброю, знову пішов до лісу”, – розповів Віктор Ревегук.
Затримали його в 1923 році після нападу повстанців Є.Фастівця на малоперещепинський паровий млин. Оскільки участь Біленького в нападі не була доведена, його відпустили. Залишивши Малу Перещепину, Іван Біленький спочатку жив у Решетилівці, потім – у Карлівці, де займався чинбарством і торгував рибою.
У кінці 1920-х років НЕП у країні був згорнутий, наближався рік “великого перелому” – насильницької колективізації селянства. У цей час карально-репресивні органи CPCP почали проводити превентивні арешти і виселяти з України колишніх повстанців та всіх, хто становив потенційну загрозу більшовицькому режиму.
Згідно з протокольним рішенням Особливої наради при колегії ОДПУ від 25 травня 1928 pоку Івана Біленького було відправлено на три роки до концтабору. Після закінчення терміну ув’язнення, в 1931 році, його вислали до Мордовії: спочатку – на три роки, а потім – безстроково. Разом із ним поїхала і дружина Марія з двома малолітніми дітьми – Петром та Наталкою (Нелею). У другій половині 1930-х років Іван Біленький нелегально провідав своїх рідних у Малій Перещепині. Це було останнє побачення з рідним краєм. Після цього він безслідно зник в одному з таборів сталінського ГУЛАГу.

Департамент інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОДА.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.