Коли безправ’я стає законом, спротив перетворюється на обов’язок

Таким було життєве кредо Героя Небесної Сотні, фермера Віктора Чміленка

Час невпинний, і ось уже три роки минуло відтоді, як на охопленому вогнем Євромайдані пролилася кров борців за право українського народу бути вільним і мати гідне життя. Одним із тих, хто заплатив за це своїм життям, був фермер із Бобринця Кіровоградської області Віктор Чміленко.

На його малій батьківщині, на загубленому в луках хутірці Борисівці, побувала делегація полтавських фермерів на чолі з головою обласної асоціації фермерів та приватних землевласників Василем Бурлакою. “Ми вирішили поїхати на Кіровоградщину, щоб покласти квіти на могилу землероба Віктора Чміленка, познайомитися із його родиною, відчути ті імпульси, що спонукали його до боротьби, вшанувати світлу пам’ять Героя”, – окреслив мету поїздки Василь Бурлака.
У Бобринці делегацію полтавських фермерів зустрів побратим Віктора Чміленка, місцевий фермер Олексій Цокалов. Знайти у невеликому райцентрі будинок, де зі своєю родиною багато років мешкав Герой, неважко. “Дороговказом” слугує меморіальна дошка, з якої щиро посміхається чоловік із відкритим поглядом. Таким і був за життя Віктор Чміленко – фермер-першопроходець, невтомний борець із несправедливістю і байдужістю. Меморіальну дошку встановили майже одразу після його загибелі, й там завжди – живі квіти.
– Хуторянином Віктор став мимоволі, – зазначив Олексій Цокалов. – Коли наприкінці 1980-х почалися розмови про можливий вихід України зі складу Радянського Союзу, він підтримував цю ідею. Якось роздобув листівку, де йшлося про українську незалежність. Вже незабаром Віктора звільнили з роботи за антирадянську пропаганду… В грудні 1991 року відбувся референдум, на якому більшість українців проголосували за вихід із СРСР.
Турбота про родину й відсутність роботи спонукали Віктора Чміленка стати фермером. Цей неторований шлях він обрав першим у районі й загалом в Україні.
– Я тоді була в декреті – на руках троє малолітніх дітей, а єдиний наш годувальник залишився без роботи. Та Вітя завжди вмів заробити копійку – Господь наділив його світлим і підприємливим розумом. Сказав, що тепер працюватиме на себе. Землі тоді фермерам давали які? Найгірші, щоб узяли й покинули. Приїхали у Борисівку в 1992-му, а там – бур’яни, вищі за мене!.. Та ми від землі не відмовилися, оформили мільйонний кредит під урожай і взяли в обробіток свої перші 27 гектарів. Уявіть: діти наші, ще зовсім малі, сидять під причепом і кавунами смакують, я – на сівалці, а Вітя засіває озиму ниву й співає. Йому довелося самотужки опановувати сільгосптехніку, бо ж за фахом він був зоотехніком. Ми падали з ніг від утоми, бо доводилося зерно перевівати мало не вручну. Та Вітя був упевнений, що вистоїмо, адже цей хліб – наш. І справді, продали зерно, повернули кредит, почали будувати плани на майбутнє. То була наша перша велика перемога, – поділилася спогадами Людмила Чміленко, вдова Віктора Івановича.
Хутір Борисівка розташований від Бобринця недалеко, але добиратися туди грунтовими дорогами – майже з годину. Обійстя Чміленків примостилося на пагорбі, звідки відкривається запаморочливо мальовничий краєвид. З одного боку – поля й поля, оперезані курними дорогами, з іншого – перелісок, що спускається до річки Інгулець:
– Хатину мій чоловік збудував самотужки. Садок ось заклали, воду підвели, господарством обзавелися – свині, вівці, бджоли, навіть павичів купили, виноградник заклали. Для онуків Вітя онде бесідку збудував і гойдалку зробив, а ще – будиночок для апітерапії. Планував встановити сонячні батареї, придбати синові сучасного трактора й передати йому бізнес, а сам дуже хотів мандрувати, бо любив історію і захоплювався краєзнавством. Он скільки старожитностей зібрав – і глечики, й товкачі, й скриня із червоного дерева. Чоловік хотів реставрувати її та оздобити кімнату в старовинному українському стилі. Не встиг…
***
18 лютого 2014 року стало однією із найкривавіших сторінок в історії Євромайдану й новітній українській історії. Упродовж кількох днів загинули десятки людей. Серед безсмертної Небесної Сотні – і Віктор Чміленко.
Однією з найбільших його мрій була воля. Вірний друг і побратим Героя Олексій Цокалов згадує, як Віктор неодноразово казав: “Якщо беззаконня стає законом, супротив перетворюється на обов’язок”. Обидва хлібороби свого часу брали активну участь у Помаранчевій революції, боролися за права фермерів у себе в районі, перекриваючи тракторами дороги на знак протесту проти беззаконня місцевих можновладців. Разом і на Євромайдан поїхали.
– У Віктора був дар спілкуватися з людьми, він умів домовлятися й переконувати. Під час подій на Майдані йому неодноразово вдавалося проходити через “беркутівські” кордони там, де інших не пропускали навіть із депутатським посвідченням, – розповідає Олексій Цокалов.
У Київ, де повітря вже було до межі наелектризоване революційними настроями, Віктор Чміленко із Олексієм Цокаловим прибули 24 листопада 2013 року, за кілька днів до силового розгону студентського Майдану і майже весь час аж до Вікторової трагічної загибелі вони були в столиці. Їздили додому на день-два – обійняти рідних і завантажитися черговою партією соняшникових “козинаків”. За час Революції Гідності фермери з Бобринця відвезли їх у столицю майже тонну – підгодовували  майданівців.
– 18 лютого, коли снайпери почали розстрілювати людей на Майдані, Вітя був удома, – згадує Людмила. – Він наче прикипів до телевізора – дивився, як силовики зі зброєю в руках трощили Майдан й відстрілювали протестувальників. Я заходжу в кімнату, а чоловік уже стоїть одягнений, в руках – рюкзак. Спитала, куди він, і почула у відповідь: “Там, на Майдані, люди гинуть”. “А як тебе там уб’ють?” “Краще померти стоячи, аніж жити на колінах, – відповів і додав: – Я їду туди за тебе, за себе, за наших дітей і за Україну”.
Так само не зміг всидіти вдома й львів’янин Іван Раповий. Безмежне і безглузде насильство, що точилося на головній столичній площі, потрібно було зупинити, й він, колишній співробітник МВС, обійнявши дружину та дітей, відправився у Київ, на Майдан. Приїхавши туди, узявся допомагати виносити поранених із зони обстрілу снайперів. Одна з ворожих куль наздогнала і його самого, влучивши у груди. Він упав і почав молитися, уже прощаючись із життям, аж раптом побачив помаранчеві носилки, що їх хтось поставив біля його ніг. То був Віктор Чміленко. До того він уже виніс із зони обстрілу трьох поранених, Іван Раповий був четвертим, кого намагався врятувати, але зробити це судилося вже не йому. Наступна снайперська куля обірвала життя Віктора Чміленка…
Своїх дітей землероб із Бобринця учив жити по совісті, чесно трудитися і любити свою землю. Поради Віктора Івановича були мудрими й виваженими, а слова – щирими. Син Віктор унаслідував від батька не лише ім’я, а й любов до ниви, засіяної зерном. Він обрав можливість працювати на самого себе, бути вільним на своїй землі. Крок за кроком втілює в життя батькові мрії – придбав новітню техніку, збільшив орний клин до кількох сотень гектарів. Одним із найзаповітніших бажань Чміленка-старшого було створення в Україні гідного європейського рівня життя для кожної людини, і його здійснення – ще попереду…
***
Щороку напередодні чергової річниці загибелі Героїв Небесної Сотні по центральних телеканалах демонструють документальні стрічки, присвячені життю, боротьбі й героїчній загибелі Віктора Чміленка, у Кропивницькому одна з вулиць тепер носить його ім’я. Фермери приїздять на його малу батьківщину, щоб уклонитися пам’яті землероба із щирим серцем, а на могилі, що височіє над полями, й досі – простий металевий хрест. До неї в сльотавий дощовий сезон дістатися можна хіба що на позашляховику – ні в бобринецької, ні в кропивницької влади за три роки, що минули із його загибелі, не знайшлося ні грошей, ні бажання гідно впорядкувати могилу Героя й облаштувати під’їзд до неї…
У Борисівці вдова Героя України, кавалера ордена “Золота зірка” Віктора Чміленка живе тепер самотньо. Продукти мамі доставляє син, але восени, коли дощі розмивають дороги, дістатися на хутір не може навіть він, й залишається пані Людмила на самоті зі своїми думками та спогадами:
– Син уже давно наполягає, щоб перебиралася у райцентр, а я не можу покинути місце, де ми були з Віктором щасливими. Навесні тут справжній рай – усе цвіте, купається в зелені! Чоловік у хвилини відпочинку любив сидіти на пеньочку й, узявши до рук колоски чи польові квіти, про щось собі міркувати. Таким його й вирішили зобразити для пам’ятника…
– Шанувати героїв треба за життя, – вважає Олексій Цокалов. – Вони – поруч із нами, це звичайні люди, здатні витягти дитину з крижаної води, залишити мирне життя й піти добровольцем на Донбас, щоб захищати свою країну… Я таких двох хлопців знаю – їх виховала бабуся. Й обидва брати зараз на сході, в АТО. Таким був і Вітя Чміленко.
Він боронив волю України від байдужості, чиновницького свавілля. Учив своїх дітей, усіх, хто був із ним поруч, брати відповідальність за свою країну, змінювати світ навколо себе. І він продовжує це робити, споглядаючи на засіяну хлібом ниву з небес.

Юлія ДУМКА-КОНДРАТЬЄВА
“Зоря Полтавщини”

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.