“Весілля зіграєш до снігу…”

Відтоді, як подруга повела мене до місцевої ворожки і та напророчила зустріч із судженим у транспорті, я стала боятися їздити в автобусаїх і поїздах.
Того дня теж нікуди не збиралася. Однак захворіла бабуся, і довелося терміново вирушати у віддалений районний центр. Якби мені сказали, що в міжміському автобусі познайомлюся з хлопцем, який стане моїм чоловіком, не повірила б і розсміялася жартівнику в обличчя. Але саме такі події побачила в розкинутих картах ворожка.
Скажу чесно – до оголошень про послуги ясновидців, екстрасенсів, магів і гадалок ставлюся скептично. Дівочі захоплення ворожінням “на жениха” вважала дурницями. Хоча у 25 була незаміжньою і часто чула натяки на цю тему від своїх вже “окільцьованих” подруг.
– Заміж іще не вийшла? – це було перше запитання знайомих при зустрічі.
– Куди мені поспішати? – відповідала безтурботно.
Зосередилась на роботі й вирішила чекати свого принца. Той, однак, не поспішав з’являтися на моєму горизонті. А вже чверть століття відзначила!
– Янка, пішли зі мною до бабки-ворожки, бо сама боюся, – причепилася якось подружка Маринка. – Дівчата знайомі ходили, кажуть, гадання справдилися.
– І що ж у них здійснилося? – не повірила я.
– Ну… одній дівчині нагадали весілля, і вона заміж вийшла!
Я подумала, що це простий збіг, але таки пішла. Поки господиня – висока худорлява чорнява жінка в довгій сукні (я б не назвала її “бабкою”) – розкладала віялом на столі карти подрузі, я нудилася, шкодуючи згаяного часу. Дарма сюди прийшла.
І тут відчула на собі зацікавлений погляд ворожки. Одразу стало якось ніяково, наче холодно. Жінка уважно придивлялася до мене.
– Підійди, – покликала вона.
Я хотіла сказати, що перебуваю тут тільки для моральної підтримки подруги і ворожити не збираюся, але ноги наче мимоволі понесли мене до столу.
– У цьому році вийдеш заміж, – промовила “чаклунка”.
Наче зачарована я розглядала картонні прямокутники з малюнками. Що ж там можна побачити?
– Нареченого знайдеш у дорозі. В автобусі, – після паузи уточнила вона. – Це станеться скоро. Перед тим захворіє близька людина, але видужає. Весілля зіграєш до снігу. Першого народиш хлопчика…
Вилетіла я з того будинку наче навіжена. Почуте просто приголомшило. Я не повірила тоді ворожці. Яке весілля до снігу, якщо вже середина року, а у мене нікого немає?
Сама себе не впізнавала: заходячи по дорозі на роботу в маршрутку, крутила головою – де ж майбутній наречений? Якийсь хлопець всміхнувся, а мене заціпило з переляку.
”Треба викинути дурниці з голови!” – наказала собі.
Дурниці дурницями, але я стала більше ходити пішки, менше їздити. І на дачу теж, хоча батьки розсердилися на мене за це. Боялася невідомо чого. З дому зайвий раз не виходила. Та ж Маринка, якій, до речі, ніякого заміжжя найближчим часом не світило, намагалася витягти мене в місто погуляти. Я не погоджувалась.
Одного дня, в п’ятницю, перед обідньою перервою  раптом подзвонила мама. Захворіла бабуся в Гадячі, й мені належало їхати туди і бути три дні, поки не змінять.
– Може, в суботу зранку? Тато машиною одвезе, – забурмотіла я.
– Ні, він не може, а я тобі забронювала квиток на автобус, – заявила матінка. – Швидше відпрошуйся з роботи!
– Автобус? – перелякалася я. Та відмовитись не було ніякої можливості.
На платформі я сторонилася людей, чекала посадки в дальньому кутку. Коли в автобус заходили нові люди – втискалася в крісло й хотіла стати невидимкою.
У центрі Зінькова дідусь, що сидів біля мене, зійшов. А на автостанції в салон піднявся молодий хлопець і сів на єдине вільне місце – біля мене. Я втупилася в книжку – детектив, який тримала на колінах. Та від страху не могла прочитати ні рядка.
– Захоплюєтесь? Я теж цього автора читаю, – спокійно сказав мій новий сусід.
І мій страх почав поступово танути.
Ми познайомились і проговорили всю дорогу. Я не трусилася, не відверталася. Сприймала все наче так і треба. Мов кіно про себе дивилась. Сергій їхав до свого друга…
Через три дні, коли моя “зміна” закінчилася – бабусі покращало, та й мама примчала, він чекав мене на автовокзалі, щоб разом повернутися в Полтаву.
Все це трапилося в червні, а у вересні ми зіграли весілля. Справді “до снігу”, як сказала ворожка. Зима в той рік прийшла рано, перший сніг випав у жовтні.
Перший у нас народився хлопчик. Другий – теж.
Пройшло багато літ. Тепер ми з Сергієм на порозі порцелянового весілля – 20 років, як одружилися. Думаю, вищі сили, які ведуть нас по життю, все ж таки є.
Чоловіку я згодом зізналася в тому, що наша з ним зустріч була напророчена. Він посміявся, а потім, дещо пригадавши, сказав:
– А ти знаєш, я теж не збирався їхати саме в той день у Гадяч. Планував раніше, та не вийшло. Мій друг мав повернутися з армії, а його затримали на кілька днів. Перенеслася моя поїздка, і я опинився в тому автобусі зовсім неочікувано.
От і не вір після цього в долю!

Анна ДОРОШЕНКО
Журналіст

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.