“Треба любити нашу професію, а не себе в ній”

Як у журналістській спільноті розпізнати справжніх лицарів свободи слова, професіоналів і самозакоханих графоманів, які впевнені, що «піпл схаває» їхній медіашлак? Шукати відповіді на ці, здавалося б, буденні запитання у переддень нашого професійного свята будемо разом із заслуженим журналістом України, лауреатом багатьох премій, головою ради редакторів міських і районних газет області, головним редактором Лохвицької районної газети «Зоря» Олександром Москаленком. Його журналістський досвід – майже 40 років.

– Олександре Володимировичу, на Ваш погляд, на яких китах тримається журналістика?
– Буду банальним, але в усі часи ці кити залишаються незмінними – професіоналізм, вміння подати інформацію так, щоб вона стимулювала людей до роздумів та конструктивних дій, і постійне самовдосконалення: пізнавати світ, жити в пошуках цікавих тем, не соромитися вчитися як у маститих колег, так і в молодих. Якщо зупинишся, думаючи, що вже всього досяг, – перетворишся на звичайного графомана. Врешті журналіст має сумніватися: що він робить? Чи правильно чинить? Як його сприймають? Тож постійно треба вчитися. Тоді читачам і автор буде цікавий, і видання, в якому він працює. Недарма зараз у світі Інтернету популярні ексклюзивні блогінги. Чому? Тому що автор блогу висловлює своє бачення подій, дійсності, ділиться власними враженнями і тими ж емоціями.
 – А чи завжди журналіст може відверто висловлювати власну думку, навіть тоді, коли вона «незручна» для когось?
– Думаю, як би ситуація не складалася, журналіст має дотримуватися журналістської етики, моральних канонів, правди. Трапляється, на жаль, що є речі, про які ти не зможеш висловитися об`єктивно через різні обставини, тоді – краще промовч. Зате ти не обманюватимеш ні аудиторію, ні себе.
Якось прикро, що нині нас чомусь обмежили лише інформативним фарватером. Висловлюю свою суб’єктивну думку, але сьогодні все збилося на якийсь схоластичний виклад подій, часто-густо без власного аналізу. Викладають їх наче в калейдоскопічному вимірі: сухо переповіли і все, а там – хай читач сам розбирається. Але ж не можна працювати вхолосту! Слово має пробуджувати, бути дієвим. Інакше взагалі втрачається сенс роботи журналіста. Він же працює на читача. А щоб його матеріали читали, має нестандартно мислити й оригінально писати, а також висловлювати свою оцінку, бо навіть невеличка інформація повинна привертати увагу.
 – Тобто сучасній журналістиці якраз і бракує дієвості?
– Можна по-різному оцінювати. Візьмемо для прикладу ті ж районні газети. На мою думку, на їхніх шпальтах значно поменшало нарисів, есе, новел, аналітичних матеріалів, фейлетонів, журналістських розвідок… Це все з часом якось згасає.
 – Хоча зараз тематичний спектр публікацій не обмежено…
– У цьому ж і парадокс! Навіть в умовах радянської цензури і в літературі, і в публіцистиці, і в кінематографі творилися такі шедеври, які, здавалося б, у вільні часи, коли можна говорити і писати про все, мають народжуватися постійно! Але сьогодні «на плаву» багато всілякої халтури.
– Які ще підводні камені шкодять медійному середовищу?
– Мене пригнічує, коли у журналістському середовищі починають «їсти» один одного! Такі собі графомани, які тупо, чи за гроші, чи за браком відповідного виховання і культури, виконують замовлення своїх власників. Як би це не звучало сумно, але суспільство стає все більш маргінальним, духовно убогим.
Та й медійники перестали бути взірцем. Раніше не було розборок між виданнями. Мають же існувати журналістське братство, взаємоповага, бо всі ми, журналісти, їмо хліб, який у більшості випадків доволі гіркий – чи в столичних, чи в районних редакціях. А ЗМІ – це ж четверта гілка влади.
– Чого ще бракує представникам пера і мікрофона?
– Журналісти мусять відображати не тільки позитив, а й проблемні моменти розвитку суспільства. Але, на мою думку, це завжди має бути конструктивно. Тобто, якщо журналіст просто критикує чи констатує якусь проблему, але не вказує шляхи її вирішення, то це, я вважаю, є холостим пострілом. Бо навіть, якщо видання працює на господаря, але зберігає об’єктивність у поданні матеріалів, показує проблеми не однобоко, то все це має право на життя.
– Як Ви вважаєте, низькопробного медіапродукту нині побільшало?
– На жаль, так. Його “творці” – звичайні графомани і виконують забаганки свого господаря, який їм платить гроші. Хто б що мені не говорив, а журналістика – це покликання. Це стан душі, це здатність помічати, розповідати про явища, події, які інші не помічають. Я завжди наголошую, що треба любити нашу професію, а не себе в ній! Втім, нікуди цього діти, є випадки, коли хизуються, які вони носії істини в останній інстанції. Саме в цьому й криється непрофесіоналізм.
– Олександре Володимировичу, протягом журналістської діяльності у Вас були публікації, за які сьогодні було б незручно?
– Відверто кажучи, ні. Я кожну свою статтю читаю очима стороннього читача, причому різного. І враховую, як та чи інша людина зреагує на написане. Без проколів у нашій професії, звичайно, не буває. Але завжди прагну обирати тему, яка, на мій погляд, цікава й актуальна для широкого загалу. Бо якщо це, скажімо, нарис про людину, то не обов’язково вона має бути дуже відомою. Хай про неї говорять її добрі справи, навіть маленькі. До речі, моя університетська дипломна робота називалася “Образ людини праці в журналістиці”. На жаль, образ простої людини в медіа зараз – поза увагою.
– А як залучати молодь до читання газет?
– Молодь засіла в Інтернеті. Це закономірно з точки зору прогресу. Думаю, треба спілкуватися з нею, робити публікації, які б стосувалися її інтересів, поширювати їх у мережі.
– На Вашу думку, скільки ще існуватимуть регіональні друковані видання?
– Я працюю головним редактором більше 20 років і все-таки переконаний, що регіональні газети існуватимуть і слугуватимуть людям ще довго. Бо жодне центральне чи обласне видання не знає так близько проблематики людей, з якими ти зустрічаєшся щодня, не розповість так детально про невеличку подію в якомусь селі чи школі. Це висвітлює саме регіональна преса. У лохвицької “Зорі”, яка є одним з найстаріших видань на теренах області, вже давно склався свій контингент читачів, яким вона дорожить.
– Поділіться секретом, як “Зоря” утримує свою читацьку аудиторію?
– Цей секрет досить простий, але випробуваний часом. Найголовніше, щоб читач виступав і автором, і порадником, і, вживу таке прозаїчне визначення, споживачем, бо продукт, який випускає редакційний колектив, має користуватися попитом. Отоді газета ще довго буде на плаву. Особливо це важливо зараз, коли іде процес реформування друкованих ЗМІ. Виживуть ті видання, які будуть цікаві читачу. Ця фраза неодноразово лунала і на XIV З’їзді журналістів України, делегатом якого я нещодавно був, і на засіданні Комітету з питань свободи слова та інформаційної політики Верховної Ради, де теж минулого тижня я побував.
За свій вік мені пощастило працювати з багатьма талановитими людьми, але зараз спостерігаю, як приходить молоде покоління журналістів, яке мислить оригінально, не зашорене якимись життєвими нашаруваннями. Це мені додає впевненості, що майбутнє української журналістики в надійних руках.
На закінчення хочу сказати, що “Зоря” залишається найпопулярнішим виданням на теренах Лохвицького району, хоча в нас видається не одна газета. Але розумна, виважена редакційна політика, яку сповідує колектив вже багато років, є одним із факторів, що гуртують навколо нас читачів. Звичайно, хотілося б, щоб коло наших шанувальників ставало ширшим. Над цим завданням ми й працюємо щоденно.

Ліна ЯКОВЕНКО
Журналіст

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.