Дмитро ЛУЦЕНКО: «Мрію провести фестиваль бандуристів – акустика в церкві особлива»

Моя перша зустріч з настоятелем храму Різдва Іоана Хрестителя Української православної церкви Київського патріархату, ієреєм Дмитром Луценком відбулась на початку вересня 2014 року. Він тільки­но розпочав служити в Марківському храмі Кобеляцького району й розповів, що шлях у житті знайшов не відразу. Закінчив професійно­технічне училище, працював автослюсарем, але душевного спокою не мав. Відчув його тільки тоді, коли став допомагати в ремонті храму. Тоді Дмитро зрозумів, що його покликання на землі – служити Богу. Закінчив семінарію при Києво­Печерській лаврі.

Служив на Луганщині, де народився і виріс. З початком збройного конфлікту на сході України перейшов з Московського патріархату в Київський і отримав благословення від патріарха Філарета служити на Полтавщині – тут корені його роду.
На Луганщині буває зрідка.
–  Останній раз їздив у лютому: в доньки Ксенії був день народження. Був і минулого першого вересня: не міг пропустити важливої події в житті дитини: вона стала першокласницею, – говорить отець Дмитро.
Двічі Дмитро Луценко їздив на схід України в статусі військового капелана. Планує поїхати знову, тим більше, що нещодавно архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір благословив отця Дмитра на посаду головного капелана Полтавської області.
Уперше капеланську службу ніс у грудні 2015 року під Маріуполем разом із військовими 21-го батальйону 56­ї бригади.
–  Служба дуже різнилась. Якщо в церкву прихожани самі йдуть, то військові налаштовані по­іншому: священику треба йти до них, бо вони соромляться, не привчені до слова Божого… Обов’язок священика – духовна підтримка солдатів: вислухати їхні сповіді, помолитися за них, налаштувати на позитив… З кожним днем зникала недовіра, військові відчували, що вони не забуті Богом, приходили на літургії, молебні в тимчасово облаштовану капличку.
Дмитро Луценко намагався морально підтримати хлопців, розділити з ними тягар щоденних проблем.
– Із “замполітом” їздив на нульові позиції, вручав учасникам АТО нагороди від патріарха. Познайомився там з військовим, мама якого родом з Гадяцького району, звідки й мій дід. Випадковість? Думаю, що ні.
Вдруге в статусі капелана отець Дмитро був у вересні 2016 року в 54­й бригаді, 2­й окремий танковий батальйон. У першій ротації не знадобилися каремат та спальний мішок, тому в другій вирішив їх не брати. І навіть запасну форму віддав військовому, який втратив обмундирування.
– Та цього разу перебував між Часовим Яром і Бахмутом. Жити довелось у бліндажі, де особливо дошкуляли… миші. На відміну від 2015 року, коли більшість військових були із західних та південних областей, цього разу зустрів земляків – із Донеччини і Луганщини. Облаштував капличку. Служив літургію, молебні. Та більше часу приділяв спілкуванню на різні теми, роздавав іконки, хрестики. До сьогодні підтримую зв’язок по телефону з Богданом із Західної України, Олександром з Кременчука. Олександр обіцяв приїхати в Марківку повінчатися з дружиною.
Обов’язків у отця Дмитра побільшало: 9 серпня 2016 року  архієпископ благословив його настоятелем храму святого великомученика Пантелеймона у Бутенках.
–  Місцева влада й прихожани хочуть збудувати храм. Господь Бог неодмінно їм допоможе.
У Марківському храмі жертводавці замінили електропроводку, священик відреставрував церковне начиння, купив чашу для хрещення, службову літературу і нову катапетасму (завіса за Царськими воротами, що підкреслює таїнство служби). Деякі ікони взяв у рамки, передав на реставрацію. Планує зібрати гроші й замінити хоча б чотири найбільших вікна та розпочати облаштовувати будинок.
– Шкода, що миряни приходять в основному на великі християнські свята, а на недільні служби збирається їх дуже мало.
Пам’ятна не лише для храму подія відбулась у 2015 році: Марківку відвідав Юліан Китастий – відомий американський композитор, співак, диригент, кобзар з українськими коренями, якого називають бандуристом номер один у світі. Юліан – двоюрідний онук іконописця Андрія Китастого, який загинув у Першу світову. Дві ікони майстра, ймовірно, є і в храмі Різдва Іоана Хрестителя. Має він родинні зв’язки з Григорієм Китастим, який керував Українською державною капелою бандуристів, а іммігрувавши після війни в США, очолив перший ансамбль бандуристів, виступав з концертами і навчав вихідців з України та їх нащадків кобзарської майстерності.
– Коли Юліан Китастий заграв на бандурі, це було дивовижно. Акустика в церкві особлива, бандура й голос звучать неймовірно! – не стримує емоцій отець Дмитро.
Відтоді в нього зародилась думка провести фестиваль бандуристів.
– Думаю, що з Божою поміччю і підтримкою небайдужих людей ми це зробимо, – говорить священик.
А ще в нього є мрія створити музей історії сільської церкви і села.
Вважається, що церкву збудовано в 1814 році. Ознайомившись із матеріалами історичних нарисів владики Миколи (Пирського) за 1910 рік, тодішнього настоятеля Хрестовоздвиженського собору Кобеляк, знайшов таку інформацію: описуючи історію Кобеляцького благочиння (управління), він вказав с. Марківку як частину цього ж управління на 1814 рік.
Микола Пирський був першим та єдиним вікарним владикою Кобеляк, а пізніше – першим архієпископом Полтавським і Кременчуцьким. Народився у Кобеляцькому повіті, довгий час був настоятелем Хрестовоздвиженського собору (Миколаївської церкви) Кобеляк.
– Про Івана Васильовича Маркова, який збудував церкву, даних майже не збереглося. Все ж відомо, що він був харківським дворянином. Мав три наділи землі в Полтавському, Глобинському, Кобеляцькому повітах та більше 600 кріпаків… Потроху відкриваю цікаві сторінки, – говорить співрозмовник.
Коли отець Дмитро їздив у Козельщинський район, йому запропонували побувати у Бригадирівці, де біля каплиці є три надгробні плити. На одній надпис – Ігнатій Судаков. На іншій – Дмитро Судаков. Саме він був священиком Марківської церкви у 1892–1903 роках. Крім того – першим завідувачем місцевої школи, яка відкрилася в селі в 1893 році. У 1903-му Дмитра Судакова було переведено в Полтаву. В 1908 році завершився його земний шлях.
– Де саме він похований, відомостей не було, і я вже думав, що в Полтаві…
Про священика Митрофана Срібного, 1868 року народження, який служив у Марківці з 1909 по 1948 рік (враховуючи майже 10 років заслання на Урал до сталінських таборів у віці 60 років), дізнавався від місцевих жителів лише уривками, а потім – з матеріалів архівів СБУ.
Після ув’язнення повернувся в Марківку близько 1938 року. Наймався обрізати садки за шмат хліба… Похований на території церкви. Реабілітований у 1994 році.
У 1931 році настоятелем Марківської церкви був Яків Тихоненко. У 1935-му церкву було закрито, але священик продовжив служити літургії і молебні по хатах. Голова сільради написала донос на ієрея, старосту й дяка. Їх засудили й заслали на Урал, звідки вони не повернулися.
…Це лише кілька матеріалів, які неодмінно стануть частиною музею або книги з історії Марківки.
– Якщо не я, то хтось інший повинен увіковічити події й імена, – впевнений отець Дмитро Луценко.

Наталя ПУЗИНА.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.