Джерела любові до рідної школи

У  кожного з нас є рідна школа, де разом із однокласниками зростали, мріяли, набиралися не тільки знань, але й духовних відчуттів, таких необхідних у дорослому житті, громадянському становленні. Отож і Великобудищанська школа Диканського району не тільки найулюбленіша для її випускників та педагогів, а й одна з найкращих на Полтавщині, бо недаремно має диплом лауреата Всеукраїнського конкурсу “100 кращих шкіл України”.
Переконатися в життєдайних джерелах любові рідної школи зможе кожний, хто прочитає книжку, що вийшла цьогоріч у полтавському видавництві “Дивосвіт”: Городницька Я.М., Калашнік С.В. “Великобудищанська школа: історія, сучасність”.
Її автори – заступник директора школи, заслужений учитель України Я.М. Городницька та вчитель історії С.В. Калашнік поставили за мету в розлогому краєзнавчому дослідженні розповісти про розвиток освіти на території Великих Будищ від часів Гетьманщини й до сьогодення.
Особливо цінними є найдавніші відомості про шкільну справу в рідному краї. Уже на початку 60-х років ХVІІ століття Великі Будища стають сотенним містечком Полтавського полку. Отож тут, ймовірно, діяли церковні, дяківські та козацькі школи. Саме після їх закінчення сини великобудищанського сотника Андрія Сулими – Павло та Григорій – у 1760-х роках навчалися в Харківському колегіумі, де викладав Григорій Сковорода. До речі, там видатний філософ і педагог запровадив авторську чотирнадцятибальну систему оцінювання знань із граматики й синтаксими, тобто третього й четвертого класів із восьми, де рівень знань наших земляків – “понят” –  відповідав, ймовірно, оцінці “десять”. Недаремно Павло Сулима невдовзі замінив батька й став останнім сотником Великих Будищ.
Із середини ХІХ століття автори подають досить повну й систематизовану картину розвитку освіти рідного краю. Основою для дослідження стали численні архівні матеріали, особливо різноманітні звіти про стан церковних і світських навчальних закладів, періодичні видання того часу, серед них – “Полтавські єпархіальні відомості”. Також особливий інтерес викликають розвиток освіти та становлення школи на ґрунті національних традицій у короткий часовий період УНР. Так, за часів Гетьманату комісаром освіти був призначений І.М. Стешенко, який впроваджував українізацію освіти. Із цією метою в червні 1918 року він читав лекції з українознавства для вчителів Зіньківського повіту на вчительських курсах, що діяли при Великобудищанській школі. Про нерозривний зв’язок історії і сучасності свідчить меморіальна дошка на споруді Великобудищанської школи першому міністрові освіти і культури УНР, письменникові, вченому
І.М. Стешенкові, що була відкрита 12 вересня 2008 року з ініціативи випускника школи, мецената
Г.В. Титаренка, а в 2013 році відбулася презентація книжки Івана Стешенка “Твори. Переклади. Вибране листування” (упорядник – Г.В. Титаренко).
З 1922 року в селі Великі Будища вже діяла семирічна школа, у 1937–38 навчальному році відбувся перехід до загальної середньої освіти, а в 1939-му – її перший випуск.
Найбільш трагічний рік в історії школи – 1933-й, коли насильницька смерть забрала більше трьохсот мешканців, а серед них – багато дітей. Нищив людські душі й духовний голодомор. Автори книжки наводять жахливі факти духовного й морального спустошення, коли діти на сторінках районної газети “Правда Диканьщини” зрікалися батьків “як зривників хлібозаготівель, не виконавших державних зобов’язань”.
Так в історії окремої школи знайшли своє відображення всенародні трагедії, суспільні катаклізми, протиріччя тоталітарного державного режиму. Майже чотириста мешканців села – випускники школи – загинули в Другій світовій війні. У роки німецької окупації у Великих Будищах працювали тільки дві початкові школи, з бібліотек вилучено радянські підручники, особливо з історії та літератури. Після визволення від ворога з 11 жовтня 1943 року в селі вже працювала початкова школа, із 10 січня 1944-го – семирічка, у 1955 році відбувся перший післявоєнний випуск середньої школи.
Друга половина двадцятого століття в житті школи стала своєрідною епохою видатних досягнень педагогічного колективу на основі всього найкращого, що було в радянській педагогіці та впровадженні духовних цінностей етнопедагогіки, які вдалося не тільки зберегти, але й перетворити на традицію.
Так, за рахунок годин варіативної складової протягом десяти років учні 1–11-х класів вивчали народознавство як окремий предмет, а в останні роки народознавство вибірково вивчають у 5–9-х класах. Учні разом із учителями й батьками проводять значну дослідницьку роботу, поповнюють музей історії школи, де зібрано родинні старожитності: рушники, сорочки, плахти, намисто, мисники, посуд, прядки, відтворено також українську піч. Музейна педагогіка застосовується на багатьох уроках, численних виховних заходах, що присвячені пам’ятним датам школи, села, рідного краю, України, а також для проведення зустрічей із митцями, краєзнавцями, випускниками школи. Постійно у Великих Будищах організовуються науково-теоретичні конференції, семінари районного й обласного рівнів, де головним фактором виступає родинне виховання як засіб формування національно свідомої, креативної особистості учня.
Визначальною в діяльності Великобудищанської школи завжди була і є особистість учителя, який здатний працювати професійно, злагоджено, творчо, навіть самовіддано. До того ж абсолютна більшість учителів – випускники цієї школи та ще й представники педагогічних династій. Для них духовні й матеріальні здобутки попередників і сучасників є справді рідними, знаними з дитинства, бо стали домінуючими складниками формування і розвитку світобачення, етики й естетики. Тому педагогічний потенціал краєзнавства як духовної константи в освітньому просторі постійно втілюється в навчально-виховний процес.
Зірками першої величини в історії школи стали заслужені вчителі: С.В. Романицький, заступник директора школи, учитель фізики, організатор культурно-просвітницької роботи (1957 р.);
Л.М. Парфенцова, учитель математики (1979 р.); Я.М. Городницька, заступник директора з навчально-виховної роботи, учитель математики (2007 р.). Із 1988 року колектив Великобудищанської загальноосвітньої школи очолює О.І. Калашнік, учитель історії та правознавства, відмінник освіти України.
У книжці постійно відчувається присутність ще багатьох авторів, адже спогадами охоче діляться вчителі й численні випускники. Справжній шедевр ораторської прози – так хочеться оцінити роздуми доктора філологічних наук, професора, ректора Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка, письменника Миколи Степаненка. Його педагогічний шлях теж розпочинався у Великих Будищах, адже з 1982-го по 1986 рік працював учителем української мови і літератури, тут вироблялося головне педагогічне кредо: навчити любові до рідної мови, саме в цій школі визрівав талант учителя-словесника, здатного захопити кожного міцними знаннями, глибоким відчуттям художнього слова, твердою позицією громадянина-патріота.
Освітяни Полтавщини розпочали роботу над реалізацією історико-краєзнавчого проекту “Історія освіти і науки Полтавщини” щодо підготовки матеріалів до шостого тому “ПОЛТАВІКИ” – Полтавської енциклопедії. Тому дослідження історії освіти у Великих Будищах можуть стати взірцевими для подібних краєзнавчих студій.

Олексій НЕЖИВИЙ
Кандидат педагогічних наук, доктор філологічних наук, професор кафедри філософії і економіки освіти Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти
ім. М.В. Остроградського

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.