Історична пам’ятка української революції Її зміст не втратив актуальності й через століття

Опрацьовуючи документи української революції 1917–1921 років, мимоволі ловиш себе на думці, що сьогодні місцевим громадам доводиться вирішувати частину тих же проблем, що виникали й 100 років тому. Це, зокрема, – вшанування давніх традицій і звичаїв, формування національної свідомості у пересічних громадян на теренах Полтавщини.
Як відомо, з початком української революції 1917 року гласні Полтавської міської думи неодноразово виносили на порядок денний питання про українізацію державних установ, навчальних закладів, перейменування вулиць з імперськими назвами… Зусиллями місцевої громади тоді вдалося зробити чимало: у Полтаві, приміром, священики стали відправляти службу Божу українською мовою, постали нові громадські національні інституції (“Просвіта”), почала виходити тисячними накладами україномовна преса, нарешті з’явилися вулиці з українськими назвами: Пилипа Орлика, Івана Мазепи, Костя Гордієнка, Євгена Гребінки, Лесі Українки, Козацька, Гайдамацька…
Проте далеко не все проходило без проблем. Оскільки Українська Народна Республіка (Українська Держава, Директорія) перебувала у стані війни, передовсім із більшовицькою Росією, обиватель здебільшого вичікував. Виховані в імперському дусі деякі чиновники продовжували оглядатися на північ. Не поспішали змінювати старі вивіски і керівники деяких установ та окремі підприємці. Зрозуміло, що все це певною мірою не могло мобілізувати пересічних громадян на розбудову вільної і соборної Української держави. Тож зрештою ситуація змушувала українську владу бути більш наполегливою у гуманітарній площині. Тож з приходом Директорії українські наголоси повсюдно стали звучати досить потужно.
Пропонуємо увазі читачів “Зорі Полтавщини” один із наказів військового коменданта Полтави та Полтавського повіту Лихнякевича від 20 грудня 1918 року про широке запровадження на підвладній йому території української мови. Документ друкується мовою оригіналу зі збереженням тогочасного правопису.
“Українська мова, мова нашого селянина і робітника, досі в загоні і неповазі. Ті, хто живе серед народу Українського і користується його добром, повинні б давно зрозуміти, що треба з повагою відноситься до всього, що є дороге у народу, і перш за все до його мови. На превеликий жаль, цього не видно. Серце Лівобережної України, м. Полтава, до цього часу не має вигляду українського міста.
Отже по згоді з цивільною владою НАКАЗУЮ: написи на навісках (вивісках), де б вони не були, назв вулиць, написи на дверях, воротях і
т.и. громадських і приватних установ змінити на написи українські.
Наказ сей торкається і всіх населених пунктів Полтавського повіту. Догляд за виконанням цього покладаю на осавулів дорученого мені Управління, а також прошу начальників місцевої повітової поліції звернути особливу увагу на сей наказ з приводу його виконання.
Наказ входить в силу зі дня його підпису і остаточний строк його виконання 7 січня 1919 року нового стилю.
Оригінал підписав Комендант м. Полтави та повіту Лихнякевич”.
У День української писемності та мови хотілося б нагадати слова нашої геніальної поетеси Ліни Костенко: “Нації вмирають не від інфаркту. Спершу їм відбирає мову”. Для того, щоб наша рідна Полтава стала українською, молоде покоління необхідно виховувати лише на україномовних традиціях нашого народу. Тож плекаймо рідну мову, змінюймо скоріше старі імперські та комуністично-ідеологічні назви на наших вулицях і зупинках громадського транспорту й усі разом робімо Полтаву, область справді українською.

Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.