«Хочу повернутися на фронт! – кричав мій чоловік, коли чиновники змушували його їхати в Київ за довідкою. – Там я був усім потрібен, а тут усім винен!»

У  Полтаві жінки ветеранів АТО об’єдналися в групу, щоб за допомогою психолога вчитися налагоджувати заново подружні стосунки зі своїми чоловіками.

– Я раділа, дізнавшись, що мій чоловік «тільки» контужений, – розповідає полтавка Юлія Федюк. – Думала, як добре – Коля не поранений, руки-ноги цілі. «Контузія –  гірше, ніж каліцтво, – розвіяв мій оптимізм один воїн-афганець. – Контузія «наздоганятиме» його кожен день». І він мав рацію. Микола живе з постійними виснажливими головними болями, які тільки трохи вщухають після стаціонарного лікування в госпіталі. Добре, що хоч у  волонтерській організації «Полтавський батальйон небайдужих» йому видають болеспинні препарати. Ліки надсилає українська діаспора з Італії. Зараз чоловік лікується в госпіталі.
«Раптом щось, шукай мене в Дебальцевому», – попрощався зі мною Коля по телефону»
Юля зізнається: найбільше боялася, що, повернувшись з фронту, Микола зап’є або стане, розлютившись, битися. На щастя, війна не змінила її чоловіка настільки. Його моральні підвалини виявилися міцнішими обставин, через які пройшов. Адже досить часті випадки, коли дружини не витримують нервових зривів своїх чоловіків, і сім’ї розпадаються.
– Микола, навпаки, став більше цінувати те, що має, – продовжує Юлія Федюк. – У нас немає свого житла – ми тулимося з донькою-дев’ятикласницею в орендованій однокімнатній квартирі без ремонту. Думаю, земельної ділянки, обіцяної кожному учаснику АТО, як і квартири, ми від держави не дочекаємося. Чоловікові довелося залишити роботу експедитора у фірмі, оскільки йому рекомендовано легку роботу. А інше місце він підшукати не може, тим більше, що не має вищої освіти. Нам обом по сорок років, хоч якоїсь нерухомої власності досі не маємо. Ну й що? Зате ми є одне в одного. Це – тепер точно знаємо – значно більше усіх матеріальних благ на землі!
Микола Федюк пішов на фронт у 2014 році за повісткою із військкомату. Йому якийсь час вдавалося приховувати від дружини, що його готують до відправки на Донбас. Вона навіть не знала, що чоловік проходить медичну комісію. Тому його слова: «Мені завтра треба бути з речами на пункті збору призовників», – застали жінку зненацька. Похапцем вона почала збирати чоловіка в дорогу – складати одяг і продукти в сумку. Дівчата з ринку, де її мама має торгову точку, допомогли грошима. Найнеобхіднішу річ на фронті – бронежилет – купив Миколі його начальник, директор товариства «Колос» Леонід Гонтар, який постійно допомагав і досі допомагає бійцям АТО.
– Мабуть, моя психіка відмовлялася тоді сприймати дійсність, – продовжує Юлія. – Усе сталося так несподівано, що я зосередилася на якихось другорядних речах, а усвідомлення того, що відправила чоловіка на війну і він може не повернутися, прийшло до мене пізніше.
Микола потрапив у спецвійська, звик усе тримати в таємниці. Про службу особливо не розповідав, та до пори до часу у мене складалося враження, що він перебуває далеко від гарячих точок. Наскільки я тепер розумію, чоловік не був офіційно прикріплений до якогось підрозділу, але виконував складні завдання, пов’язані з розвідкою, для всієї армії. Новини з фронту я дивилася по телевізору без дочки, щоб вона не хвилювалася. У телефонних розмовах намагалася Колю підбадьорювати, він теж намагався жартувати. Але про те, де знаходиться, ніколи не говорив. А одного разу подзвонив і сказав: «Ти, якщо раптом щось трапиться, шукай мене в Дебальцевому». Я цей «меседж» пропустила повз вуха і тішила себе думками: ось, мовляв, Порошенко пообіцяв кожному бійцеві платити по тисячі гривень у день та ще за кожний підбитий танк доплачувати чималі гроші, отож чоловік повернеться додому багатим…
«Юля, передай доньці, що я її дуже люблю, – перебив він мене. – І тебе теж люблю». На цьому розмова закінчилася. Ввечері розповіла про телефонний дзвінок чоловіка подрузі, а у неї, дивлюся, очі квадратні. «Ти що, – питає, – не зрозуміла, що він прощався з тобою?» Мене немов струмом ударило! Почала набирати Колін номер, але він відповів: «Мені ніколи!» Після цього телефон більше не озивався.
«Забравши зіжмакані документи із сміттєвого відра, я сама пішла з ними в райвиконком»
Зв’язок з Миколою Федюком перервався на три доби. Рівно стільки часу українські військові проривалися з оточення.
– У наших хлопців закінчилися їжа і боєприпаси, їх було  значно менше, ніж ворогів, але вони трималися, як кажуть, до останнього патрона, – розповідає дружина ветерана АТО. – Наші війська отримали наказ відступати. При відступі група, в якій був мій чоловік, потрапила на мінне поле. Коля отримав контузію, легкі осколкові поранення і був доставлений в дніпропетровський госпіталь. Він мені сам повідомив про це. Разом із ним було ще четверо бійців. Спасибі, друзі допомогли, їх згодом доправили в «домашні» госпіталі: трьох – у Харків, а двох – до Полтави.
На перших порах, згадує Юлія, Микола був замкнутий, не хотів розмовляти. Міг цілими днями лежати на дивані, обнявшись з котом. Масик – кіт породи сфінкс, здається, як ніхто інший, розумів солдата, що повернувся з війни. Перед приходом господаря він місця собі не знаходив – бігав по квартирі, безперестанку нявкав. А потім улягався в нього на грудях і не злазив годинами, неначе відігрівав душу бійця. Їм було добре мовчати вдвох…
– Я почала торсати Миколу, – продовжує Юлія. – Мені хотілося підлікувати його в санаторії, тому змусила збирати документи, необхідні для отримання безкоштовної путівки як учаснику бойових дій. Ішла вранці торгувати на ринок, а Коля, як на роботу, йшов то в поліклініку, то у виконком. Дільничний лікар не знала, що з ним робити, як лікувати. А в соціальній службі райвиконкому футболили з одного кабінету в інший. Бачте, довідка про те, що він отримав контузію при захисті Вітчизни, була не зовсім такого зразка, який потрібен. І за таким документом, пояснювали йому, необхідно їхати у військову частину, в якій служив, або в Київ. Нерви у Колі швидко здали. Схопивши в оберемок уже здобуті довідки, він викинув їх у відро для сміття. «Годі! Набридло! Хочу повернутися на фронт! Я там був всім потрібен, а тут усім винен!» – кричав чоловік.
Я не знала, що робити, як йому допомогти. Вирішила порадитися із Сашею Алієвим – нашим давнім знайомим, який воював у добровольчому батальйоні «Айдар», пережив полон. Він саме став головним спеціалістом сектора Державної служби у справах ветеранів та учасників АТО в Полтавській області, знайшов себе на цій роботі і, немов дитина, радів, коли вдавалося допомогти демобілізованим. Мене він звів із заступником голови обласної ради, а той проінструктував своїх підлеглих щодо поведінки з фронтовиками.
Добре, що я витягла зім’яті документи із відра для сміття. Пішла з ними в ті ж кабінети, в які ходив Микола. Я таки висловила чиновникам усе, що накипіло. Після цього вони самі погодилися зробити запит у Київ і дуже вибачалися за свою поведінку. Загалом я добилася того, що чоловіка поставили в чергу на отримання безоплатної путівки. І, мені здається, це завело його. Він вийшов з депресивного стану і почав сам допомагати іншим. Зараз Микола на добровільних засадах працює у волонтерському центрі соціально-психологічної адаптації для учасників АТО, створеного з ініціативи Олександра Алієва при Полтавському батальйоні небайдужих. Підказує тим, хто лишень повертається до мирного життя, як обійти підводні камені…
До речі, правом безкоштовного відпочинку в санаторії через соціальні служби Микола Федюк так і не скористався. Після оформлення інвалідності путівками на санаторно-курортне лікування його повинен забезпечувати військкомат.
«Поспілкувавшись з подружжям атошників, я зрозуміла, що у них теж є проблеми в сім’ї»
– Юлія діяла дуже правильно, підставивши плече чоловікові у складній для нього ситуації, – вважає ініціатор групи самодопомоги для жінок атошників при «Ветеранському центрі соціально-психологічної адаптації учасників АТО» Любов Алієва, дружина Олександра Алієва. – І почала підключати до вирішення проблеми інших людей. Бійця, який прийшов із війни, не можна залишати наодинці з тривогами і невдачами, а тим більше – дорікати йому з будь-яких причин.
– Люба, у вас із чоловіком, я знаю, теж були певні труднощі в сімейному житті після його повернення із зони бойових дій. На щастя, ви їх подолали. Може, тому й вирішили створити «жіночий клуб» для дружин атошників, щоб передати свій досвід?
– Та який там досвід? Ніхто не знає, як краще, як правильно. Добре, що чоловік був і залишився відкритою людиною – він пішов до психолога й досить швидко знайшов своє місце в мирному житті. Сашко – один із перших полтавців, які повернулися додому з важкими пораненнями, після полону. Я пережила все це разом із ним – і війну, і полон, і депресію. Мені тоді дуже не вистачало можливості виговоритися, вилити комусь свій біль і відчути співчуття. Поспілкувавшись з іншими дружинами атошників, я зрозуміла, що в них теж є потреба обговорювати проблеми, які виникають у сім’ї. Тому в травні цього року ми об’єдналися в групу самодопомоги, яку відвідує і Юлія Федюк. Пізніше кілька людей захотіли, щоб і з ними працював психолог, і вони створили при ветеранському центрі окрему групу.
– Про що говорите, коли збираєтесь?
– Кожен про своє, наболіле. Це відверті жіночі бесіди, під час яких можна поплакатися в комірець. Один одному в душу не ліземо, нікого не критикуємо, просто обговорюємо ситуації, які виникли, і висловлюємо свою думку з цього приводу. До речі, дуже згуртовують близьких людей спільні справи, інтереси. Одним із таких спільних занять для нас є безкоштовне вивчення англійської мови, яке наші сім’ї незабаром відновлять у ветеранському центрі.
Зараз і воїнам АТО, і їхнім дружинам стало легше в тому плані, що вже є куди звернутися за підтримкою і є люди, готові допомогти слушною порадою. У Полтаві, наприклад, крім ветеранського центру, діє також реабілітаційний центр для ветеранів та інвалідів АТО. Я запрошую в нашу жіночу групу всіх, хто потребує моральної підтримки, мій номер телефона (096) 19-04-784.
***
Полтавський психолог Тетяна Кукуєва, яка працює з групою жінок демобілізованих, зауважує, що рідні бійця повинні бути готові до того, що після його повернення додому можлива втрата колишньої довіри і взаєморозуміння. Найчастіше це тимчасові явища, вони поступово зникнуть. Тільки не треба змушувати солдата говорити про війну, якщо для нього така розмова неприємна. І, навпаки, якщо він відчуває потребу висловитися, не варто перебивати. Важливо не давати оцінок того, через що він пройшов, типу: «Те, що тобі доводилося робити, це жахливо», «Нехай цей жах залишиться в минулому». Бійцеві треба чути інше: про те, що його готові підтримувати, що у важку хвилину з ним будуть поруч. І це повинно підтверджуватися відповідними діями, вчинками.
Але якщо у бійця, який повернувся з фронту, розладнався сон, якщо він проявляє агресію, висловлює суїцидальні думки, йде в запій, тоді без допомоги фахівця не обійтися. Такій людині справді важко фізично, їй треба полегшити страждання. Вибравши слушний момент, скажіть йому: «Мені не байдуже твоє майбутнє, я хочу тобі допомогти». Можна залучити до вирішення проблеми друзів або людей, яким атошник довіряє. Важливо бути готовим допомогти, заздалегідь зібрати інформацію про можливі варіанти допомоги (телефони й адреси лікувальних закладів, фахівців, до яких можна звернутися). Головне – не залишати вчорашнього воїна наодинці з його тривогами, болями й переживаннями.

Ганна ВОЛКОВА
Журналіст

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.