“Камінчик з Ворскли крапкою кладу…”

…По рейці залізничної колії на крутому насипі йде, розкинувши руки, мов крила, жінка на високих підборах. Тримає рівновагу, йде, мов по лезу, а вітер розвіває її тонкий шалик і сукню. Довкола – ні душі, лише поле й стовпи внизу, мов хрести, мов і вони так само розкинули руки. Їм назустріч, спиною до читача, йде та жінка… Така картинка на обкладинці останньої прижиттєвої книги письменниці Людмили Овдієнко – “Життя вже майже зрозуміле…” (Вірші, проза. Полтава, ТОВ “АСМІ”, 2013). Вона любила такі значущі картинки і часто міняла їх одну за одною в останні роки, як свої основні світлини у “Фейсбуці”, наче без слів розповідала про свій настрій, про стан душі. Але ця, із обкладинки, пророчо символічна, як і загалом поезія Людмили Овдієнко. Вона так і йшла в житті, мов по лезу, відкривши світові свої довірливі обійми і чекаючи від нього тепла й розуміння.
Осінь – пора перелітна,
Я теж у тепло поспішаю…
Але її літо обірвалося рік тому на Маковія, на 68-му році життя, після важкої несподіваної хвороби. Поховали Людмилу Овдієнко на міському кладовищі в Кобеляках, де вона 38 років працювала в районній газеті “Колос”, а із 1991-го по 2006 рік була її головним редактором. Вона – член Національних спілок письменників і журналістів України, Міжнародної асоціації письменників та публіцистів, лауреат Всеукраїнської літературної премії Олександра Олеся, обласних – імені Петра Артеменка, Григорія Яценка та І.П.Котляревського (посмертно). У 2003 році Людмилі Овдієнко присвоєно звання “Почесний громадянин міста Кобеляки”. Нині в Кобеляках встановлено великий білборд із портретом землячки, із написом – “Наша Гордість Людмила Овдієнко. Українська поетеса, прозаїк” .
Прошу, запам’ятай мене такою,
Якою вже ніколи не побачиш, –
ці рядки, що мають конкретного адресата, сьогодні промовляються до усіх нас, хто її любив і шанував. Нам залишилися біль утрати і книги талановитої письменниці – поетичні збірки “Весняна повінь”, “Довіра”, “Зліва, де серце”, “Не прощаюся”, “Не вистачає тиші для молитви”, “Життя вже майже зрозуміле…”, прозові “Вибір”, “Дорога до себе”, “Ми більше не вороги”.
Для мене особисто Людмила була дуже рідною й близькою людиною, і я трепетно дорожу її останнім автографом у книзі “Життя вже майже зрозуміле…”, де вона написала, що дарує збірку “Без “майже” – лише в тій його частині, що пов’язана з Тобою: Ти мені – рідна!”…
Пом’янімо добрим словом і добрим спогадом добру людину, і в цьому допоможуть нам усім її вірші.

Лідія ВІЦЕНЯ
Журналіст

Людмила ОВДІЄНКО

“По сонячній вертикалі…”
* * *
Всього занадто в нашому житті:
банкетів, катастроф,
за славою гонитви.
Не вистачає тиші для молитви.
Кого, крім себе,
нам винити в тім?
Всього занадто в нашому житті.
Я прожила, здається, триста літ.
Була людиною, твариною, змією…
А птахою?
Либонь, також і нею, –
ще й зараз в снах триває мій політ.
Я прожила, здається, триста літ.
Що мало статись –
сталося колись.
Чому ж тоді,
сльозу зневіри стерши,
ще сподіваюсь – з’явиться
хтось перший,
хто б помовчав зі мною
й помоливсь?
ІВАНЦІ
Дерева – моя рідня,
така ж, як і птаство, кровна.
Гойдають високі крона
колиску нового дня.
Я знаю незриму путь,
якою в осінні далі
по сонячній вертикалі
колони тополь ідуть.
І серцем ловлю ту мить,
коли переможно, гінко
від кореня і до гілки
березою сік бринить.
А птаства веселий спів –
весни добровільний вісник –
озвучує царство лісу
на тисячі голосів.
Тож раптом якогось дня
зостанешся ти без мене –
пригріє тебе зелена
моя мовчазна рідня.

* * *
Торкнусь востаннє до щоки щокою,
легенько подихом пригладиш коси.
Ти пам’ятай, що я була такою
легкою, наче гілка абрикоси.

У спогадах твоїх, як у дзеркалах,
ще відіб’ються, хочеш чи не хочеш,
і сукні малахітової спалах,
і в колір їй травнево-світлі очі.

Не дотягнуся з відстані розлуки,
іду нечутно за кордони літа.
Але ж були, були у мене руки,
які уміли ласкою горіти…

Торкнись востаннє до щоки щокою,
очима дорікни: навіщо плачеш?
Прошу, запам’ятай мене такою,
якою вже ніколи не побачиш.

* * *
Земля суха.
А подивлюся вище –
пливуть по небу хмари, як прочани.
Давно вже не хоронять липівняни
нікого на старому кладовищі.
Он-о нове, вцяцьковане гранітом.
А тут поміж могил цвітуть суниці.
Клювати їх іще злетяться птиці, –
у них обіди поминальні літом.
Тут горбиків, полишених на милість,
вже більше, ніж позначених
хрестами.
Тут горе пересохлими устами
перепилося сліз і вгомонилось.

…Ой, мамо, мамочко, суничко з
кладовища,
розлука довшає, а шлях до тебе –
ближча.

* * *
Я не люблю сторінки, де – кінець,
де думка й слово раптом
обриваються.
Читач, мовляв, хай далі
здогадається…
Ось і моєї сповіді вінець.
Ти далі не домислюй, читачy,
бо я й сама у долі не випитую,
що буде за сторінкою закритою,
та навіть як дізнаюсь – промовчу.

Бо буде те, що в кого на роду.
Життя тектиме звичним своїм
трибом.
Ми ще колись зустрінемось.
Спасибі.
Камінчик з Ворскли крапкою кладу.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.