“Життя – це боротьба, а боротьба – це справжнє життя”

Народилась Олена в Іллінському під Москвою в інтелігентній, напівбілоруській-напівукраїнській родині.
1918 року сім’я з трьома дітьми (в Олени були старші брати Андрій та Сергій) переїздить до Києва, де в 1918 – 1920 роках батько Олени Іван Опанасович Шовгенов (Шовгенів) був професором Київського політехнічного інституту. 14 листопада 1920 року разом із старшим сином він був евакуйований як урядовець УНР до Польщі, згодом – до Чехословаччини.
У Києві Олена вчилася в Жіночій гімназії Олександри Дучинської, вивчала українську, російську, німецьку, французьку мови. Навесні 1922 року матері Олени разом із дочкою та сином Сергієм вдається вибратися з радянської України спочатку в Польщу, а в липні 1922 року оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині.
Там Олена спочатку отримує “матуру” – атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту імені М. Драгоманова в Празі. 1 серпня 1926 року обвінчалася у празькому храмі св. Миколая із Михайлом Телігою. Згодом вона разом зі своїм вірним другом піде й на розстріл.
На початку Другої світової війни вона перебувала в Польщі – ще з 1929 року жила там, коли у Варшаві померла її мати. Улітку 1932 і 1933 років Теліги мешкали поблизу Варшави – у с. Желязна Жондова.
У листах цього часу поетеса звіряється: “Вишиваю, шию, трохи читаю. Захоплююся стрільбою в ціль. З кожним днем стріляю все краще і краще” (О. Кобець “Олена Теліга: громадське і духовне покликання жінки”). Вона пише блискучі статті “Сліпа вулиця”, “Партачі життя”, “Якими нас прагнете?”, що й сьогодні не втратили своєї актуальності.
У грудні 1939-го сім’я Теліг переїхала до Кракова, де Олена зустріла свого знайомого, відомого діяча української емігрантської культури Олега Ольжича і вступила в Організацію українських націоналістів (ОУН).
Дослідники життя й творчості Олени Теліги пишуть про “феномен цивільної відваги”, притаманний письменниці як романтику націоналістичної ідеї і в цілому такій самій ідеалістці, яким був і фанатично відданий Україні Олег Ольжич.
У жовтні 1941 року Олена прибуває до окупованої німцями столиці України й очолює Спілку письменників. Стає членом Національної ради ОУН – з-поміж ста тридцяти обраних до неї була й сестра Лесі Українки Ізідора Косач-Борисова.
Недовгий час Теліга редагує літературно-мистецький додаток до газети “Українське слово” – журнал “Літаври”. Ілюзії щодо визвольної місії німецької армії швидко й трагічно розвіялися: гестапівці полювали на українських громадських діячів так само люто, як і на комуністів. Та вона не захотіла залишити Київ, незважаючи на розпорядження Проводу ОУН і попередження про арешт. Під час арешту 9 лютого її Михайло назвався письменником, щоб бути разом із нею. В київському гестапо у камері
№ 34 на сірому мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис: “Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга”.
22 лютого 1942 року на тридцять п’ятому році життя Олену Телігу фашисти розстріляли разом із її чоловіком Михайлом Телігою та їхніми побратимами – націонал-патріотами у Бабиному Яру. Може, тоді й збулося її кассандрівське передбачення:
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть, не зимне умирання…
У своїй “Розповіді про Лєну” Євген Маланюк писав, що особистість цієї жінки була більша за її літературну спадщину: “Вона вся як істота була якимось протестом проти сірости, безбарвности, нудоти життя… Це була людина, яка хотіла радости, і ще раз радости з королівськими значеннями цього слова!”
Відомий лише сорок один вірш із написаних Оленою Телігою. Твори її були видані по війні у збірці “Прапори духу” (1946) і ще двома збірками. Окремим виданням у Нью-Йорку 1992 року представлено епістолярну спадщину Олени Теліги. Та найповніше видання здійснило наприкінці століття видавництво імені О. Теліги в Києві 1999 року: “Олена Теліга: “О краю мій…”
На вшанування пам’яті видатної української поетеси, громадської діячки, борця за незалежність України Всеукраїнським жіночим товариством імені О. Теліги було засновано Міжнародну літературно-мистецьку премію її імені. Першим лауреатом 2000 року стала поетеса Ліна Костенко.

Підготувала Марія ВІТРИЧ.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.