Він був запрограмований на боротьбу

Талановитий кінорежисер, кінооператор, сценарист, актор, продюсер, автор неперевершених кінострічок “Криниця для спраглих”, “Білий птах з чорною ознакою”, “Лебедине озеро. Зона”, “Молитва за гетьмана Мазепу”, народний артист України (1987), лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (1992), Державної премії імені Олександра Довженка за внесок у кіно (2005), академік Академії мистецтв України, єдиний з України академік Європейської кіноакадемії, кінопедагог Юрій Іллєнко був одним із творців нового напряму в кінематографі – українського поетичного кіно.
Народився Юрій Іллєнко 18 липня 1936 року в Черкасах. Батько Герасим Савелійович працював інженером на заводі у Дніпропетровську. Під час війни, у 1941 році, хлопчик із мамою та братами опинився в Сибіру, на Обі. У 1944-му вони повернулись у знекровлену Україну. В 1946-му родина Іллєнків переїздить до Москви: батько, демобілізований із фронту, завербувався на найшкідливіше виробництво скловати, аби мати змогу поставити дітей на ноги. Юрій мріяв стати архітектором, але вступити на архітектурний факультет не вдалося. У 19 років він став студентом Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), навчався на операторському факультеті, в майстерні Б.Волчека, як і брат Вадим. В інституті познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ларисою Кадочниковою, яка навчалася на акторському факультеті. Їхній шлюб тривав 18 років.
У 1960-му Іллєнко зняв дипломну роботу “Прощавайте, голуби” (перший в історії інституту повнометражний фільм) і отримав найвищі нагороди на світових кінофестивалях у Празі й Локарно за найкращу операторську роботу. Працював на Ялтинській кіностудії (1960–1963 роки). У 1962 році знявся у фільмі “Вулиця Ньютона, дім № 1”, де зіграв талановитого фізика. Завдяки творчим експериментам у фільмі “Десьє син” (1962) його роботою зацікавилися видатні режисери. Сергій Параджанов запросив Юрія працювати над фільмом “Тіні забутих предків”. Під час роботи над цією стрічкою склалася чудова мистецька тріада: режисер Сергій Параджанов, оператор Юрій Іллєнко і художник Георгій Якутович.
Після виходу в світ цей фільм за короткий час став лауреатом більше ста міжнародних кінофестивалів, але тим самим приніс його творцям чимало клопотів на батьківщині – їх звинуватили в українському буржуазному націоналізмі. В Україні лише через 25 років (у 1991-му) Параджанова, Кадочникову, Якутовича та Іллєнка було відзначено Шевченківською премією. Іллєнко тоді, єдиний з цієї групи, відмовився від неї, пояснивши, що йому не потрібна нагорода за фільм, який він робив 20 років тому. А тоді за кращу операторську роботу одержав нагороду в Аргентині, мав відзнаки на інших фестивалях. Це був тріумф, після якого талановитий творець вирішив стати кінорежисером і кінодраматургом. Дебют Юрія Іллєнка у режисурі – “Криниця для спраглих” за сценарієм Івана Драча про винищення українського села. Фільм був заборонений постановою ЦК КП України на довгих 22 роки…
Наступна стрічка “Вечір напередодні Івана Купала” – алегорична історія України – була знята з екрана рішенням міністра культури СРСР Романова і покладена на полицю на 18 років. Фільм реабілітовано в 1988-му. В 1967 році дирекція Венеційського кінофестивалю персонально запрошувала Юрія Іллєнка з цим фільмом на фестиваль з гарантією головного призу “Золотий Лев” Святого Марка, але міністр культури СРСР Романов стверджував, що такого фільму взагалі не існує.
Юрій Іллєнко поїхав до Москви, щоб на “Мосфільмі”, на експериментальній студії Григорія Чухрая, зняти фільм про Катерину Білокур “Очі землі”. Проект ліквідували на вимогу ЦК КПУ. В 1971 році на XXIV з’їзді КПУ було заборонено наступний, третій, фільм Іллєнка – “Білий птах з чорною ознакою” як “найбільш шкідливий фільм, що колись було зроблено в Україні, особливо шкідливий для молоді”. У фільмі вперше в історії було виведено як головного героя вояка УПА. Рятуючи себе, Петро Шелест, перший секретар ЦК КПУ, бо саме він дозволив показати фільм з’їздові, посилає “Білого птаха…” на Московський міжнародний кінофестиваль. Картина тріумфально виборює Гран-прі фестивалю завдяки півгодинній овації шести тисяч глядачів кремлівського палацу з’їздів, де проходив кінофестиваль. Шелеста після цього зняли, фільм не випустили в прокат. Але на зарубіжні екрани він просочився. Далі була дворічна еміграція в Югославію, де Юрій Іллєнко зняв фільм “Жівіо заінат”, що перекладається як “живу наперекір всьому”. Стрічка, в якій митець у поетичній формі оспівав боротьбу південних слов’ян проти турецьких загарбників, отримала “Срібну арену” на фестивалі в Пулі та приз за кращу чоловічу роль, але в Україні її так і не допустили на екрани. А сценарій фільму “На поклони” почали нищити ще під час його проходження через різні інстанції. Роботу над стрічкою зупиняли більше сорока разів. У процесі роботи першу назву фільму було змінено на “Мріяти і жити” (1974). Це була остання робота Юрія з дружиною Ларисою Кадочніковою. У 1975 році вони розлучилися. Невдовзі Іллєнко одружився з актрисою Людмилою Єфіменко, яку він також знімав у своїх фільмах. Разом вони прожили майже 35 щасливих років. Людмила народила йому двох синів – Пилипа та Андрія. У наступні роки Іллєнкові не дозволили реалізувати жодного проекту. Юрій Герасимович не припиняв знімати, але в часи застою за можливість працювати в кіно доводилося платити незалежним художнім мисленням. Вихід із цієї ситуації він побачив у спробі перенести на екран українську класику – драму-феєрію Лесі Українки “Лісова пісня”. Кінострічку “Лісова пісня. Мавка” (1980) було удостоєно спеціального призу “За послідовні пошуки зображальних засобів кіно” на XIV Всесоюзному кінофестивалі у Вільнюсі. Юрію Іллєнку не дали зняти стрічки “Князь Ігор”, “Володимир Красне Сонечко”, “Ярослав Мудрий”. З цієї серії глядач побачив лише фільм “Легенда про княгиню Ольгу” (1983), до якого Юрій Герасимович сам написав сценарій. Відображенням творчих пошуків Юрія Іллєнка став фільм, поставлений за оповіданнями Є. Гуцала “Солом’яні дзвони” (1988). Це – подорож “крізь час”, яка відбувається шляхом занурення у спогади героя, Яшки Чернеги, хлопчика з багатодітної сільської родини.
На початку 1990-х Іллєнко повернувся до образів художньої мови у фільмі “Лебедине озеро. Зона” (1990), у якому дав оцінку країні, що існувала під знаком серпа і молота. Сюжет стрічки був навіяний розповідями С.Параджанова про його перебування у в’язниці. На Каннському фестивалі фільм отримав два призи: від Міжнародної федерації кінопреси та незалежної молодої кінокритики. Однак в Україні стрічка у прокат так і не вийшла.  Після того творча пауза Юрія Іллєнка тривала понад десять років. Однак він і не думав здаватися: написав сценарій “Агасфер”, монографію “Парадигма кіно” – перший в Україні підручник із кінорежисури, писав статті для українських видань, викладав на кінофакультеті Київського національного університету театру, кіно і телебачення  ім. І.К.Карпенка-Карого, влаштовував виставки власних живописних і графічних творів. Можливість знімати кіно з’явилася тільки в 2000 році, коли було виділено кошти на фільм про гетьмана Мазепу. Іллєнко добре усвідомлював, що ця стрічка може стати для нього останньою. Тож вклав у неї все, до чого йшов упродовж свого життя, щоночі бачив уві сні епізоди, які прагнув втілити на екрані. Фільм “Молитва за гетьмана Мазепу” шокував усіх. Принципово важливою для режисера була назва стрічки. “Молитва…” – як протистояння анафемі, яку церква наклала на Івана Мазепу в 1709 році. Фільм був показаний в офіційній програмі Берлінського МКФ, отримав приз “Золота Рибка” за кращий іноземний фільм на XXIX МКФ “Інське кінолято” в Польщі. Для показу в Росії “Молитву…” заборонив тодішній міністр культури РФ Михайло Швидкой. В Україні стрічку зняли з кіноекранів, заборонили для показу на телебаченні, не випустили на відео.
Цей фільм став сьомим фільмом Юрія Іллєнка, який заборонила влада, не рахуючи заборонених сценаріїв (з 42 написаних сценаріїв лише 7 стали фільмами). Заборона “Молитви…” стала поштовхом до рішучого кроку Іллєнка – він пішов з кіно.
Юрій Іллєнко виявив себе як блискучий, оригінальний літератор. На сторінках тритомника “Доповідна Апостолові Петру” він відверто розповів про своє життя. Книга афоризмів Юрія Іллєнка “Криниця для спраглих” побачила світ уже по смерті великого майстра. За якимось містичним збігом Юрій Іллєнко відійшов у Вічність 15 червня – того ж дня, коли народився Іван Миколайчук, його великий друг, однодумець, побратим. Прах митця покоїться в капличці, яку Юрій Іллєнко збудував на власному подвір’ї в селі Прохорівка на Черкащині.

 Підготувала
 Марія ВІТРИЧ.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.