“На поміч – трудно чекати”

Ставлю собі за завдання подати до прилюдного відома правдивий перебіг бою за ст. Крути. Обставини, що змусили нас до того бою, такі.
По оголошенні Українською Центральною Радою IV Універсалу Україна стала самостійною державою. Як така, вела мирові переговори з Центральними Державами в Бересті. Рівночасно вела мирові переговори з тими ж державами і Росія большевицька. Предсідник большевицької делєґації Троцький виступив із заступництвом Радянської України, запевняючи представників Центральних Держав, ніби Центральна Рада та її Уряд уже не існують. А в цей час Правительство України вживало нелюдських зусиль в подавлюванні анархії внутрі краю і до його оборони назовні.
Найкоротшою дорогою до Києва з півночі йдуть залізничні шляхи Гомель – Бахмач і Харків – Ворожба – Бахмач. На оборону цього надзвичай важного залізничного вузла командуючий військами отаман Капкан і вислав «1-шу імени гетьмана Богдана Хмельницького Юнацьку військову школу»…
Юнацька школа мала 2 курси; молодший, як менше вишколений, продовжував науку на місці, а старший 8.ХІІ. 1917 в команді ґен.штабу сотника… Носенко виїхав до Бахмача. Бахмач адміністраційно належав до Чернигівщини, де військово-адміністраційну справу провадив сотник (капітан) Тимченко…
22 грудня 1917 р. мене, як командира куреня Юнацької школи, покликав до себе командуючий військами отаман Капкан. Отаман Капкан наказав мені від’їхати негайно до Бахмача з наказами для обох згаданих вище начальників. По одержанні двох секретних пакетів я спитав командуючого військами, чи не міг би я вислати ці накази якимсь молодшим старшиною. На це дістав таку відповідь: «Ви призначаєтесь комендантом оборони Бахмача. Большевики наступають з Харкова і Полтави. Головні сили Муравйов провадить на Бахмач – Київ. Забирайте решту Юнацької школи. Потяг на ст. Київ-Товарний уже готовий. На поміч – трудно чекати». З цим я відійшов…
23 грудня увечері я вже був у Бахмачі. Начальник школи, сотник Носенко, від’їхав з Бахмача вдоволений… В цілі охорони нашого лівого крила в напрямі на Чернигів вислав я сотника Семирозума з четою юнаків.
На Святий вечір – 24 грудня 1917 р. – в напрямі на Гомель я вислав від школи передову заставу. Після незначної сутички ми зайняли ст.Доч, при тому 2 большевицьких вояків взяли до полону. У нас були легко ранені 2 юнаки і 1 старшина. Від полонених довідавсь я, куди і як наступають війська Муравйова…
Активність противника збільшувалася; під його натиском наші передні частини відступили…
Мені нічого не лишалося, як тільки приступити до оборони своїх позицій і приготовитись фортифікаційно до зустрічі з навалою большевиків. В тій цілі після рекоґносцировки й приступлено до праці. Роботу було виконано правильно й скоро.
25 січня 1918 р. дістав я повідомлення, що до мене вислано з Києва студентську сотню. Справа військової підготовки цієї сотні була мені добре знана, бо в ній був мій брат з  3-го курсу медицини Університету Св.Володимира. Від нього я довідався, що науку провадилось там 7 днів, уміють уже стріляти та що в Києві – ціле пекло. Повідомлення про приїзд студентської сотні розійшлося серед юнаків, як блискавка, а вражіння, її приїздом викликане, було таке, якби приїхала ціла дивізія.
Завдяки цьому, так високоцінному і завжди в бою рішаючому чинникові – піднесення духа, – і удалося задержати наступ Муравйова та змусити його до затяжної боротьби.
27 січня штаб сотника Тимченка від’їхав в напрямі на Ніжень, де стояв полк імени Шевченка, щоби з тим полком приїхати нам на поміч.
Студентська сотня в числі 115–130 людей прибула на ст.Крути о годині       4 ранку 27 січня 1918 р…
…Командирові студентської сотні дав я відтинок найменше загрожений зі сторони противника. Познайомив командира сотні з ситуацією, поінформував, звідки і як буде діставати набої, куди направляти ранених, з ким держати зв’язок, а на випадок відвороту – як вивести сотню з бою…
А ще в ніч з 26 на 27 січня я мав розмову по прямому дроту з Муравйовим. Його вимога в формі наказу звучала так: «Прігатовіться к встрєчє пабєданоснай краснай арміі, прігатовіть абєд. Заблуждєнія юнкєроф пращаю, а афіцероф всьо равно расстрєляю». Я відповів, що до зустрічі все готове.
Вчасним ранком червоні розпочали свій наступ в зімкнутих кольонах; виглядало так, якби йшли на параду, занедбуючи найпримітивніші засоби безпеки. Релієф місцевости маскував нас, і щойно зближення на віддаль стрілу могло нас уявнити. Передні частини червоних, йдучи в зімкнутих кольонах, очевидне, були певні нашої втечі, а зі станційної служби по апарату на їхні виклики ніхто їм не відповідав.
Тільки-но червоні зблизились на віддаль стрілу, ми їх привітали сильним огнем 4 сотень і 16 кулеметів. Щойно під прямими стрілами переходили вони до розстрілень, поносячи великі втрати в своїх рядах. Наступні відділи уже з потяга приймали бойовий порядок. Таким чином москалі зайняли по фронту лінію до 5 кільометрів, маючи за собою все надїзжаючі свіжі резерви…
Коло год. 10 рано приїхала на плятформі 1 гармата, коло неї сам один сотник Лощенко… Цей старшина з подиву гідною самопосвятою вносив велике замішання своїми влучними стрілами в запілля червоних, і це зупиняло побідний марш Муравйова. Отсю незабутню прислугу цього старшини вважаю за свій обов’язок тут підкреслити.
Коло год. 12-ї почали червоні наступати на студентську сотню, але, вступивши в зону перехресного вогню, мусили занехати свій замір, до цього їх змусила й поява на залізничнім торі Чернигів – Крути сотн. Семирозума, що прикривав наш лівий флянок. Але той большевицький наступ був лише маскуванням, бо справдішній наступ, як цього я й очікував, большевики спрямували на окруження нашого правого крила, що давало б їм в руки ст. Крути, відтинало би нас від нашої бази та уможливлювало їм цілковите окруження нас. Для цієї операції вони мали аж надто вистачаючі сили для маневрування. В цей момент я дістав повідомлення, що командир студентської сотні ранений. Цю страту болюче відчувалось, бо заступника його не вказалося на місці. Та про це я довідався дещо пізніше; вільних же старшин у мене вже не було, бо половина вибула зі строю. Тут був би дуже придався штаб сотника Тимченка, що мав тепер у себе активних старшин. По 2 годинах наше окруження розпочалося дуже солідно, з застосуванням всіх тактикою вказаних правил.
Наша гармата, уставлена на плятформі на лінії Крути–Бахмач, не могла під прямим кутом на схід протидіяти маневрові червоних. Тоді я вжив резерв. Введення в бій резерву, нашої останньої сотні, передрішало, як ще довго можна боронити наші позиції.
В багато разів перевищуюча нас сила противника прискорювала нам вирок, і тільки слабе темпо його наступу дало можливість дотягти бій до  9 год. вечора, коли-то настала темна, туманна ніч. В цім великім напруженні зв’язковий юнак Валентин Атамановський (студент Університету Св. Володимира) подав мені телеграму, з якої я довідався, що Шевченківський полк з Ніженя виступив на з’єднання з наступаючими на нас большевиками, себто наступає на нас з тилу… Атамановського послав я ще завидна до студентської сотні з наказом про відворот на вказане їй місце. Цей відворот студентська сотня мала розпочати першою.
Сотник Лощенко ще за дня мусив від’їхати. З від’їздом нашої гармати по цілому фронті усилився енерґійний наступ противника. Скрізь відчувався приплив нових сил.
Тут підкреслюю ту надзвичайну холоднокровність й уміння панувати над собою наших старшин і молодих вояків, якої не зауважував за час свого побуту на фронті під час світової війни серед старших добре вишколених жовнірів. По студентській сотні виводив я з бою сотні юнаків у такому порядку: 2, 3 й 4; 1 сотня, що була в резерві, а вступила в бій по годині другій, здержувала противника, що намагався нас окружити, аж до повної темноти, після чого рештки того резерву відступили цілком з поля бою і прилучилися до школи.
По перегляді після бою не було в студентській сотні мого брата, хоч під час бою раненим він не був, бо не було його і в шпитальному вагоні. При докладнім особистім перегляді довідався, що не сказалося й цілої чети студентської сотні до 30 людей, хоч командир сотні все завпевняв, що вони ось-ось надійдуть. Вислав я розвідку, затримав ешелон – та все було даремно. Про судьбу брата і його товаришів довідався я вже багато пізніше. Оказалося, що вони, відступаючи, очевидно для скорочення дороги, пішли на світло, на ст. Крути, а там зі сходу надійшли якраз большевики. Після того внедовзі й розігралася ще раз кривава драма… їх не розстрілювали, а кололи баґнетами, що я ствердив уже в Києві, при похороні, на своєму браті й його товаришах…
Тут мушу ствердити несовісність деяких авторів брошур на тему бою під Крутами, що в своїх публікаціях старалися вічною ганьбою покрити ім’я тої совісної старшини, що так віддано руководила боєм та чесно – під час бою – разом з молодими вояками вміла вмирати.
* Сотник Аверкій Гончаренко – командир куреня 1-ї імені гетьмана Богдана Хмельницького Юнацької військової школи і комендант оборони Бахмача в 1917 році, наш земляк – уродженець Лохвицького повіту.
(Друкується за виданням «Герої Крут. Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 р.». Упорядник Іван Ільєнко. Дрогобич. Видавнича фірма «Відродження». 1995).

 

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.