Велична вартість, яку мусимо віднайти для себе

Майже століття відділяє нас від подій, що золотими літерами вписані до літопису нашої державності. 22 січня 1918 року Українська Центральна Рада (УЦР) в Києві ухвалила ІV Універсал, в якому проголосила Українську Народну Республіку “самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу”. А 22 січня 1919 року Директорія, продовжуючи державницькі традиції своїх попередників, ухвалила Акт Злуки Української Народної Республіки (УНР) та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Проголошення Акта Злуки українських земель, безперечно, доповнювало волевиявлення українського народу, що було визначено у ІV Універсалі. Тож ці події взаємопов’язані між собою, хоча й відбувалися у різних соціально-політичних умовах.
Осінь 1918 року, що принесла завершення Першої світової війни, не змогла зняти усієї сили соціальної напруги. Різка зміна балансу політичних і військових сил у Європі одразу ж позначилась і на ситуації в Україні. Гетьманський режим, опорою якого була німецька та австро-угорська військова присутність в Україні, втратив свою життєздатність. Слабкість режиму дозволила опозиційним українським силам спочатку підняти антигетьманське повстання, а потім – прийти до влади. Тож центральне місце у новій системі влади у грудні 1918 року посіла Директорія, яка по суті й стала титульною інституцією відновленої УНР.
Сьогодні ми можемо краще, ніж будь-коли, відчути ту епоху, зрозуміти особливості розбудови державності в умовах зовнішньої агресії: створення державних інституцій, запровадження власної грошової одиниці, формування українського війська, налагодження дипломатичних відносин з Європою, вирішення стратегічних завдань, пов’язаних із об’єднанням розшматованої протягом віків країни в одне ціле.
Як відомо, ініціативу щодо возз’єднання українських земель першими проявили західноукраїнські політичні кола. Розпочавши цей процес у жовтні-листопаді 1918 року, галицькі діячі відчули на своєму шляху нерозуміння й навіть ворожість з боку провідних європейських країн. Не отримали вони достатньої підтримки і від гетьмана Української держави П.Скоропадського. Тож, передбачаючи зміну політичної влади, галицькі посли розпочали вести переговори з представниками тогочасної опозиції – Директорією. Саме з цією політичною силою на початковому етапі завершилися переговори 1 грудня 1918 року у Фастові підписанням Передвступного договору, в якому представники ЗУНР заявили про намір у найближчому майбутньому об’єднатися в одну державу з УНР. З січня 1919 року в Станіславові (нині – Івано-Франківськ) Українська Національна Рада – вищий законодавчий орган ЗУНР – одноголосно проголосила про возз’єднання українських земель. Урочистості з цієї нагоди після проходження усіх погоджень було вирішено провести 22 січня 1919 року в Києві, у першу річницю незалежності УНР.
Становище, в якому перебувала тоді Директорія УНР, було надзвичайно тяжким. Україну з усіх боків оточили вороги-загарбники, всередині українського уряду не було єдності, не було її і в самому суспільстві. Ніхто не міг передбачити розвиток подальших подій, люди зі страхом дивилися на північ, де кривавий червоний привид час від часу з’являвся на обрії.
Документи періоду української революції свідчать, що почуття непевності постійно висіло над Києвом, остраху додавало й те, що 26 грудня 1918 року наркомат закордонних справ РСФРР повідомив у пресі, що у зв’язку з анулюванням Брестської мирної угоди радянська Росія більше не визнає Україну незалежною державою. Вже у січні 1919 року столицю заполонило 100 тисяч біженців з північних губерній, які опинилися під владою більшовиків.
Несприятлива суспільно-політична ситуація в країні, агресія північного сусіда позначилися на настроях багатьох людей, у тому числі й на тих, що перебували у керівництві державою. Красномовними у цій площині є рядки, взяті зі щоденника голови Директорії В. К. Винниченка 21 січня 1919 року, тобто напередодні очікуваної події: “Завтра має бути урочисте проголошення з’єднання Західньої і Східньої Українських Республік у єдину Українську Народню Республіку. Завтра ж роковини з дня проголошення самостійности України. А тим часом большевики взяли Харків, Чернігів і вчора зайняли Полтаву. Днів через сім – десять вони можуть бути в Києві. Бідні українці не можуть без жаху думати про цей час і зарані розбігаються, куди хто може. Особливо охоче біжать за кордон…
Завтра ж і Трудовий Конгрес. Боялися, що буде большевицький, а він, здається, буде правіший за Директорію. Але що з того, коли і Директорію, і його знесе дика люта хвиля варварів з півночі. Вони дужчі за нас. Вони мають такого великого і дужого товариша в боротьбі, як голод. Цей товариш знесе і нашу кволу національну свідомість, і бажання порядку в народі, і бідних екстатиків наших – січовиків. Голодний інтернаціональний китаєць з Совдепії, озброєний, вимуштруваний, – сила непереборима. І знову для всієї нації вигнання, пониження, глум, нищення. А скільки розстріляє лютий кацап у самому Києві. Нещасний українець-обиватепь! Він же тільки-тільки народився на світ, і тут його вбивається”.
Та, незважаючи на напругу в суспільстві, величне свято Соборності у золотоверхому Києві відбулося. Сучасники тих подій розповідають, що Акт Соборності України було проголошено на Софійській площі в дуже урочистій формі, у присутності очільників УНР, урядових делегацій (лише офіційна делегація з Галичини складала 36 чоловік), делегатів Трудового Конгресу, дипломатичного корпусу, генералітету армії УНР, Січових стрільців, великої кількості пересічного люду (будній день 22 січня було оголошено неробочим). Після виступів представників Галичини Левка Бачинського та Лонгина Цегельського текст самого Універсалу оприлюднив член Директорії УНР Федір Швець, який, крім могутньої статури, вирізнявся ще й гучним голосом. Особливо урочистими видалися сказані ним слова: “Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка…” Після цього відбувся урочистий молебень, завершував дійство парад українського війська.
Наступного дня Акт Злуки майже одноголосно (крім кількох голосів лівих есерів та представників компартії) затвердив Трудовий Конгрес, до складу якого увійшли делегати Національної Ради ЗУНР. Державним гербом Соборної України став тризуб, а голова Національної Ради ЗУНР Євген Петрушевич мав увійти до складу Директорії як шостий її член. Відповідно до ухвалених рішень ЗУНР перейменовувалася в Західну область УНР, але через військові дії злиття двох держав відкладалося до проведення Всеукраїнських установчих зборів.
Завдяки Соборності “дві України” побачили і “відкривали” одна одну. Пізніше галичани, повертаючись додому, оповідали про побачене. Зокрема відомий селянський діяч з Покуття пан Сандуляк згодом оповідав, як їм, галицьким депутатам, заімпонували великі простори української землі, коли вони переїхали через річку Збруч. За словами галичанина, їхали вони до Києва цілий день, і “що тут у Києві вони довідались, що до Харкова треба було б їхати ще один день”. “Велика наша Україна”, – з гордістю підсумовував він свою розповідь. Великі українські простори якось автоматично впливали на галицьких українців, поширюючи їх обрії і ліквідуючи в їхній психіці той комплекс меншовартості, до якого вони звикли протягом кількох віків національного і соціального гноблення в Австро-Угорській імперії.
На жаль, у цей час Полтава переживала увесь жах чергової більшовицької окупації. За свідченням відомого українського видавця Євгена Чикаленка, “в городі [Полтаві] страшенна паніка, кожний хоче кудись втекти, бо большевики, кажуть, дуже люті на українців за розстріли поодиноких большевиків, що роблять січовики. В селі [Кононівка Пирятинського повіту] тихо, селяни сидять собі смирно, стероризовані місцевими хуліганами, [котрі] … незабаром зватимуться большевиками; інертна селянська маса в руках отсих хуліганів, які самі себе і в конгрес вибирають, і взагалі розпоряджаються по селах, як хотять…”
І все ж документи, ухвалені 22 січня 1918 і 1919 років, мали величезне історичне значення задля остаточного здобуття Україною своєї незалежності. Ці акти залишилися нам не просто як пам’ятки тої героїчної доби. Протягом десятиліть на них покликалися учасники визвольної боротьби у 1920–1960-х роках, черпаючи собі моральну силу. Сьогодення ж дає нам реальну можливість віддати належну шану всім полеглим героям за незалежну і соборну Україну, осмислити уроки нашого минулого. Україна – це не тільки сьогодні, це – рівночасно і вчора, і завтра. Тисячолітня Україна – наша велика вартість, яку ми мусимо віднайти для себе в усій її величі та красі.

Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства “Просвіта” імені
Т. Г. Шевченка

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.