“Так хочеться, щоб війна ця скоріше закінчилася…”

Олександр Колісник із Машівського району обороняє українську землю вже майже рік. Отримав повістку, і пішли армійські будні: спочатку – навчальні, згодом – бойові. Тож побачив і пережив чимало такого, про що нині просто хочеться забути. Та, за його ж словами, це неможливо: пам’ять до подробиць береже “кадри” війни…
Повістка для Олександра та інших його односельців планувалася на 29 січня. Але до військового комісара хлопців викликали дещо раніше – потрібно було зібрати мобілізовану техніку. Вони й не перечили, відразу пішли на медкомісію. І навіть коли Сашко почув від лікарів про проблеми зі здоров’ям, відповів: “Та який там тиск. Швидше підписуйте документи. Здоровий я”.
На запитання, чи було страшно в очікуванні невідомого, Саша відповів:
– Страху не було ніякого. Скоріше якийсь азарт… Знаєте, нам навесні довелося добре попрацювати. Тоді про страх не думали, бо ніколи було.
Хоча тільки подумати – у кінці січня минулого року мобілізували, а навесні – вже на війні… Довелося хлопцям дуже швидко звикати до інших умов життя.
– Менше двох місяців пробули ми в Чугуєві, де пройшли підготовку з присвоєнням військових спеціальностей водія, старшого водія, – розповів молодий чоловік. – Їздили у відрядження, переганяли техніку. Потім опинилися у Черкаському, де одного дня вишикували нас усіх і запитали: “Хто хоче на передову?” Нас і вийшло десять чоловік, які вже встигли здружитися, в тім числі й ми із земляком Женею Клітним. Уже так набридли палатки, що ладні були хоч куди-небудь. Тим більше, що настали добрячі холоди. Очікування розтяглося на кілька днів, а потім виявилося, що потрібні не водії, а мінометники. “Якщо всіх десятьох заберете – поїдемо. Нам би швидше до чогось конкретного”. Так з водіїв стали мінометниками.
У другій половині квітня вирушили в зону АТО. Дорога прострілювалася, довелось екіпіруватися по повній, та все одно ще якось не усвідомлювали всього, що очікує попереду…
Стали обживатися на місці дислокації попередніх бійців – “Правого сектора”. Комбат попередив, що місцеве населення до українських солдатів налаштоване вороже. Якось поїхали в магазин по хліб. Попросили в продавця кілька буханок, нам же треба багато, а у відповідь: “Зачем сюда приехали?.. Фашисты…” Це були ще не найгірші слова. Вийшли ні з чим, хліба нам ніхто не продав. Далі по дорозі побачили невеликий сільський магазин. Зупинилися в надії: раптом пощастить, адже якраз під’їхала хлібовозка. Чоловік дістав з машини і віддав нам цілий лоток хліба. Просто так, від грошей категорично відмовився. Якось біля одного двору зупинилися набрати води з колодязя. У дворі – бабуся. То вона нам винесла ще й по банці томатного соку та помідорів. Брати було й страшнувато, бо вже всякого наслухалися, але ж бачили, що жінка ділиться всім тим від чистого серця. Різні люди є на Донбасі…
Перше бойове хрещення отримали з мінометів. Міна впала прямо у дворі, де ми дислокувалися. Коли прилетіла друга, комбат наказав ховатися. Добряче тоді гепало, нам у підвалі – нічого, а командира посікло осколками. Тож коли все стихло і ми вийшли надвір, його вже забрали медики. Відправили на Дніпропетровськ, де кілька разів прооперували. Отоді відчули, що ми – на справжній війні. Добре дісталося й нашій техніці: порізало гуму. Після того й попросили машівського волонтера Володимира Головашича, щоб підсобив шинами. Він добре нам поміг.
Дуже страшно, коли стріляють “Гради”. Під час першого такого обстрілу я прокинувся від неймовірного гулу. Спочатку подумав, що в сусідній кімнаті хлопці запалили газовий балон, щоб нагріти води. І сам себе запитав: “Так раніше ж так не гуло?!” Дякувати Богу, встиг швиденько сховатися. Від того обстрілу впала бетонна стіна.
– Тепер, мабуть, ви вже розрізняєте на слух, що летить і куди?
– Та вже запросто. Стоїш у караулі в темряві й лише по спалаху вирізняєш: о, це “саушки” з Карлівки…
Про побутові умови, харчування Саша розповідає так:
– То навесні й сухпайкам були раді. Зараз начебто все налагодилося, продуктів вистачає. Є в нас і кухар, якому ми охоче допомагаємо. А то, буває, що й самі собі готуємо. Наш Женя Клітний дуже смачно готує. Борщі в нього виходять – просто “пальчики оближеш”. Правда, для цього потрібні натхнення й відповідна ситуація. Не вдома ж сидимо.
Зайшла мова й про те, які спеціальності довелося освоїти за період служби.
– Готували, як вже сказав, на водія, а довелося бути й в “обслузі”. Зброя працює, а ми подаємо боєприпаси до неї. Працюємо в парі. Один заряджає, інший підносить, а потім навпаки, так фізично легше. А вночі – ще й з ліхтариками в зубах, щоб не зіштовхнутися. Коли доводилося бігати по грязюці, стелили під ноги все, що бачили навколо, щоб не так провалюватися в багно. Навіть килимові доріжки. А коли знову ставало грязько, лопатами згрібали багнюку і далі – за справу. В нас дуже міцна взаємовиручка, хто буває вільний, намагається хлопцям допомогти. Все робили разом. Поодинці на війні ти нічого не вартий.
Також довелося виконувати й обов’язки “зампотеха”. Їздив якось “вибивати” одну запчастину. Після того кличе мене командир:
– Нам відкрили посаду “зам по техзабезпеченню”.
– А я тут до чого? – питаю.
– Так я тебе вже записав…
Отак я опинився ще й на такій посаді. Думав, що моє завдання – запчастини. А виявилося, що на мені й “маєчки та трусики”. Тобто і форма, і продукти харчування, і ще багато чого.
…Під час нашої із Олександром розмови у небі щось наче загуло. На той звук молодий чоловік рвучко обернувся, уважно прислухався, а потім спокійно сказав:
– Та то кришу смолять…
– Оце в тебе реакція…
На мої слова молодий чоловік тільки посміхнувся:
– Колись ми з побратимами поїхали за посилками на мирну територію. Хлопці пішли, а нас двоє залишилося біля машини. Загуркотів грім, і ми в одну секунду аж до землі присіли. Перехожі, чоловік та жінка, озирнулися на нас із подивом. Та коли побачили посічену осколками кабіну автомобіля, обернулися ще раз – усе зрозуміли.
Дружина розповідала, що і вдома, коли перший раз приїжджав, спав дуже неспокійно – кричав, кидався. Війна дуже впливає на психіку. І хоча в мене з цим начебто все добре, але трапляється, що й накричу вдома ні за що. Через кілька хвилин сам розумію: був неправий. Але вже сталося… Тож хай вибачають рідні. Хлопці про подібні ситуації також розповідають.
А ще солдат розповів, що під час перемир’я стало значно тихіше, можна й передихнути. Як і кожен, хто був вирваний на війну з мирного життя, він мріє про повернення додому, до родини: “Так хочеться, щоб скоріше все те закінчилося. Мені дома є чим зайнятися. Стільки роботи стоїть, а ми воюємо…”

Людмила ТЮТЮННИК
Журналіст

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.