Вік і зрілість – то різні поняття

Знайомимося: отець Михайло – в миру Михайло Лівіцький. Священик із Ковалівки Полтавського району. Нещодавно повернувся із зони АТО, де місяць служив капеланом. Чесно кажучи, уявляла, що в кабінет редакції зайде чоловік десь середнього віку. А він – стрункий, високий, симпатичний і молодий: Михайлові Лівіцькому всього 25. Та вже у перші хвилини нашої розмови він наголосив, що вік і зрілість – то різні поняття. Надто ж у наш непростий час. Про себе розповів:
– Я із Кобеляцького району, із селища Білики. Вчився в Полтавському національному педагогічному університеті за спеціальністю “Вчитель історії і географії”, закінчив навчання у 2012-му і пішов у Київську духовну семінарію. Два роки стаціонарного навчання… Майдан…Зараз уже на заочному відділенні.

– Так несподівано: після педагогічного – відразу духовна семінарія.
– Для мене – ні. Вже після третього курсу я чітко знав, що так буде. Ще першокурсником став прихожанином Свято-Успенського собору, практикуючим християнином. Мене запросили прислуговувати в соборі, далі все пішло своїм шляхом. Я зрозумів, що хочу служити Богу, церкві.
– Але навчання все ж закінчили.
– Аякже – це ж вища освіта! Вважаю, що у радянський час влада зробила великий промах: стежачи, щоб священиків було якомога менше, в семінарію можна було вступити тільки після служби в армії чи закінчення вузу, де молодих людей добре “обробляли”. А вийшло так, що в семінарію приходили на сто відсотків ті люди, котрі знали, куди вони йдуть і чого хочуть. Ось і в мене так склалося.
– Мабуть, віра Ваша зародилася ще раніше, в дитинстві, як часто буває?
– Із дванадцяти років. Татусь віддав мене в “Пласт”, скаутську організацію, звідти все й починалося. А в студентські роки я працював із “пластунами” у Ковалівці Полтавського району, став керівником місцевого осередку, ми проводили багато різноманітних заходів із дітьми, з молоддю. Там і очолив церковну громаду. Служба відбувається поки що у пристосованому приміщенні, а церкву будуватимемо, вже закладено фундамент.
– Тепер – про найголовніше. Ви повернулися з АТО, де служили капеланом. Це свого роду відрядження було несподіваним для Вас?
– Ні, все закономірно, священики вже давно їздять у зону АТО в різних іпостасях – і як волонтери, які везуть воякам продукти, і виконуючи свої прямі обов’язки.
– Приклад того – наш Полтавський батальйон небайдужих, яким опікується владика Федір.
– Саме так. А згодом, виходячи з реалій, було зорганізоване Синодальне управління військового священства УПЦ Київського патріархату. Наша церква мобілізує своїх священиків для капеланства у підрозділах Збройних сил та Міністерства внутрішніх справ України. І за методом ротації із серпня священики їздять на Схід. У мене була друга ротація, другий призов – у вересні. У Києві для нас, капеланів, провели чотириденні заняття – із тактичної медицини, психології, ми одержали практичні рекомендації як священики. А 4-го вересня вже були в Костянтинівці на Донеччині. Я служив у зоні сектора “С” – це територія частково Донецької й Луганської областей. Там нас розподілили, хто в яку частину йтиме, – мені дісталася 57-ма бригада, 34-й батальйон. Там знаходяться села Зайцеве, Деміївка й інші. Але специфіка нашої роботи така, що на місці чи в штабі ми не сиділи – працювали з людьми і на передових позиціях, і в тилу. В першу чергу – на передовій, там ми були найпотрібніші, там бійці зі своїми проблемами, замкнуті по півроку в складних умовах.
– Які перші враження?
– Скажу вам – я був дуже вражений! Відразу зрозумів, що українці безумовно переможуть! На передовій дивлюся – окопи вже пообростали травою. Підійшов ближче, а то вояки їх цибулькою позасівали! Вони – господарі, вони нікому не віддадуть цю землю.
– Що Вам доводилося робити в першу чергу – сповідати, причащати вояків?
– Просто поговорити… У невимушеній обстановці. Місяць – не рік, я всього не міг відчути, що вони пережили. Священиків із розкритими обіймами ніхто там не жде, там війна. Але нам вдалося зробити те, що від нас вимагалося. У військових є довіра до священнослужителів, ми там потрібні, вони це відчувають. Ми, капелани, кожні три дні змінювали місце проживання. Перший день приїздиш, знайомишся з чоловіками, шукаєш взаєморозуміння. На другий день уже починається серйозна робота. Капелан не лише сповідає, причащає, освячує техніку, бліндажі – він працює більше як психолог, порадник – це якщо узагальнити. Уже в ході спілкування люди розповідають про свої проблеми й потреби. Відразу видно, хто хоче використати цей шанс – поспілкуватися із священиком, а для кого це – неважливо. Після таких розмов запрошую всіх до спільної молитви, проходжу по бліндажах, до техніки, окроплюю її святою водою. Наступного дня, якщо є така можливість, прошу керівника військового підрозділу зібрати всіх вояків, проводжу з ними бесіди на різні теми, в ході яких треба “розворушити” людей. А потім ці зустрічі найчастіше проходили у формі “запитання – відповідь”. Обов’язково – ранкові молитви, вечірні. У вихідні – і сповідь, і причастя. Але зібратися разом не завжди вдавалося, іноді це було навіть небезпечно, перемир’я, власне, де-юре – зі стрілкової зброї вогонь з ворожого боку вівся постійно.
– Які запитання були до Вас у вояків?
– “Чому Бог війну допустив?” “Я вбивав, як із цим жити в мирній зоні?” “Яка різниця між УПЦ КП і УПЦ МП?” Треба сказати, що не тільки наша церква працює з військовими – там і греко-католицька, автокефальна – менше, а ще протестанти, баптисти. Правду кажучи, військові їх частіше за все не сприймають. А коли бачать підрясник, хрест – все нормально… Адже дев’яносто відсотків українців – православні християни, навіть якщо й не практикуючі. І найбільша довіра, власне, стовідсоткова довіра, – саме до нашої церкви, української, Київського патріархату.
– Були індивідуальні бесіди з бійцями?
– Це вісімдесят відсотків нашої роботи.
– Мабуть, відчули вплив війни на цих людей, на їхню психіку, свідомість?..
– Однозначно. Ці люди – а я говорю в першу чергу про бійців із передової позиції – набагато чистіші, там немає лукавства, вони не підходять до тебе з “десятого боку”, не прагнуть “насолити”. Вони інколи можуть висловлюватися нецензурно, але все одно там – чистота й прозорість. На війні існують тільки два кольори – чорний і білий: добре або погано. І це відчуваєш відразу. Ці чоловіки на війні, а їхні сім’ї – десь окремо, тож у них багато проблем, зокрема зі здоров’ям. А ще так складалося, що куди б я не приїздив, мені хтось обов’язково казав щось на зразок: у мене через два дні дитина народиться! Щасливі, хлопці їхали у відпустку.
– Що іще викликало Ваш подив?
– Зустрічав декількох командирів, які були зовсім юні – дев’ятнадцяти, двадцятирічні. А вигляд мають солідний… Вік справді не визначає зрілість людини… Там швидше дорослішають. Вони приймають рішення й відповідають за їх виконання, на них усе тримається. Вони не мають статусу учасника бойових дій, максимального забезпечення, але знають, чому вони там. Вони захищають рідну землю. І в них загострене відчуття справедливості. Їм там комфортно, бо там справедливість на кожному кроці.
– Отче Михайле, знаю, що Ваш тато також воював. Розкажіть про нього.
– Лівіцький Михайло Ярославович. Його батько, мій дідусь, родом із Тернопільщини, бабуся – з Полтавщини. Татові 47 років, він працював (і працює) на газорозподільчій станції в Біликах. У нього є бронь – тобто він не мав іти у військо, але призвали – пішов. Служив рік. У тій же Костянтинівці, в тій же 57-й бригаді, куди й мене розподілили, у військах зв’язку. Але й на блокпостах доводилося стояти, і на передовій побував. Я дочекався його повернення, а через тиждень поїхав на Схід. У нас були довгі розмови три вечори підряд, я про все розпитував, він – розповідав. Але люди “обстріляні” багато не говорять. Батько у мене і був не дуже балакучий, такий спокійний. За освітою теж педагог, математик. Звідти повернувся – жорсткіший, ще більш небагатослівний. І зараз бачу – він ще там, ще вояка… Але психологічно стійкий. Перед тим, як його мобілізували, у нас був намір придбати, зареєструвати зброю, щоб була вдома. А коли батько приїхав, то сказав: ні, у нас зброї в хаті не буде! Війна з нього не зробила вбивцю, а – миротворця. Я дуже радий, що так. Розпитував тата про життя воїнів, щоб самому не стати тягарем для військових, коли приїду на Схід, у нас таке ж правило, як і в лікарів: головне – не зашкодь.
– Той місяць, проведений з бійцями, і на Вас якось вплинув, щось змінив у поглядах?
– Місяць – не рік, але там і за одну хвилину можна пережити такі моменти, що вистачить надовго… Раніше у мене були певні уявлення про те, як працювати з людьми, якими методами проповідувати. Зараз вони інші. Раніше моє коло спілкування складали люди церковної громади у Ковалівці, мої проповіді були їм потрібні, у мене не було жодних перепон. А там – неоране поле. Спершу лише одиниці йшли на контакт, згодом хлопці підходили частіше – поговорити. Ми разом читали Святе Письмо, іноді – я, іноді – по черзі. Через різні обставини довіра людей до церкви ще низька. В окремих випадках це пов’язано і з тим, як саме живе священик, які його цінності – маю на увазі пристрасть до дорогих автомобілів тощо. У нас на Полтавщині це не дуже поширено, але є. Тож хлопці питали про зарплати священиків, їхні статки – мовляв, ми ж усе бачимо. Тому дуже важливий момент спільного життя священика з воїнами, коли він відкритий для них як людина.
– Мабуть, Вам у цьому плані було легко – Ви молодий, бійці переважно молоді, а відтак простіше знайти спільну мову…
– Ми з хлопцями швидко переходили на “ти”, а ближче знайомство допомагало налагодити довірливе спілкування. Ми разом молилися – я ніколи не переживав таких відчуттів, такого піднесення, як там під час спільної молитви. Бо ми молилися однодушно. У нас була спільна тема – за збереження миру, за здоров’я їхніх рідних, за збереження життя їхніх побратимів, за те, щоб Бог дав їм сили вистояти і пройти цей шлях до кінця. Думаю, невдовзі постане питання про те, що капеланство має діяти на постійній основі, а не ротаційним методом. Зараз маємо одні проблеми, після війни будуть інші, дуже непрості. Там світ чорно-білий, а тут, у мирному житті, додаються кольори, їхні відтінки. Тут частина населення навіть не розуміє, що там – війна. А повинні розуміти всі. І – не бути байдужими. Ця війна – то випробування для нас усіх, бо ми давно відійшли від Бога. Звичайно, люди приходять у храм, свічки ставлять, сорокоусти замовляють. А потрібне живе спілкування з Богом. Він – не каратель, Він хоче добра для людей. А люди вільні у своєму виборі… Вірю, що вони це зрозуміють. Сподівався, що це станеться відразу після Майдану… Але – не сталося. Треба молитися – молитва багато питань вирішує… А війну не можна вважати закінченою, доки не відновимо Україну в тих кордонах, які вона мала до початку конфлікту. Всім хотів би побажати, щоб ми більше довірялися Богові, але і своїх рук не покладали, щоб кожен виконував свою роботу якнайліпше – і тут, і там.
– А там із місцевими жителями Вам доводилося спілкуватися?
– Аякже. Ходив у магазин, принципово ішов по селу в підряснику, з хрестом. Були розмови з людьми, різні думки вони висловлювали, по-різному сприймали наших військових. Церкви там належать переважно до Московського патріархату, всі вони не працювали. Дитинку в одному селі похрестив. Але й часу мало було на таке спілкування.
Отець Михайло зізнається, що полюбив Ковалівку як рідну, мріє там жити й працювати і в майбутньому. Тим паче, що роботи – непочатий край: треба будувати храм, розширювати громаду (при сільській раді одинадцять населених пунктів), працювати з дітьми в недільній школі і в “Пласті”, з молоддю. А поки що готується до чергової ротації на Схід, бо то – його обов’язок за цих реалій, і він готовий його виконувати, уже знає на власному досвіді, що і як, і запевняє: “Я знайшов себе там”. Побратими часто телефонують, питають: “Коли
назад?” Відповідає, що скоро. Знає, що військові там ще перебуватимуть довго, і він їм потрібен. А тут, звісно ж, чекатимуть батьки, сестричка, дідусь і бабуся. І вже рідна йому Ковалівка. Хай береже Господь таких, як він, – молодих і зрілих не за віком, за досвідом. Час такий – все у прискоренні.

Марія ВІТРИЧ
Журналіст

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.