25  липня тридцять років тому в Полтаві зупинилося велике добре страдницьке серце письменника-гумориста Олександра Ковіньки. Багато полтавців досі пам’ятають його – чоловіка, якого впізнавали на вулицях міста й раділи зустрічі з ним. І порівнювали його із запорожцем – високого зросту, міцний, широкоплечий, представницький. Його ніколи не бачили в краватці – “тільки у вишиваній сорочці – в будь-яку пору року. Самі ж вишиванки були різні. Частіше – з голубеньким візерунком. Проте зодягав і білу сорочку з білою вишивкою… Полтавська (точніше – решетилівська) вишивка білим по білому зветься так поетично – сизий мороз. Або: вишивання сизим морозом. Сам Олександр Іванович у таких випадках казав: “Симпатично називається!” Це було чи не найуживаніше слівце народного гумориста: симпатичний, симпатично, симпатичненько… Це було в його устах чи не найвищою похвалою”, – писав у своїй книзі “Таємниця сміху” Валентин Чемерис.
Він любив Україну та все українське, скаже кожен, хто пам’ятає письменника, патріарха народного гумору.
Олександр Ковінька народився у Плоскому Решетилівського району в селянській сім’ї. Закінчив двокласне училище і з дванадцяти років пішов у найми. У 1917-му склав іспити (екстерном) за 4 класи гімназії. В період УНР і громадянської війни пережив чимало перипетій: був у повстанському загоні, бився з денікінцями і потрапив у їхній полон, вступив до Червоної армії (разом із Володимиром Сосюрою) і врешті опинився в українському війську Симона Петлюри. Після повернення в 1922 році додому працював секретарем сільради, пройшов курси інструкторів-лекторів Авіахіму, навчався (заочно) в Полтавському інституті народної освіти.
З 1928 року працював газетярем, став штатним фейлетоністом газети “Більшовик Полтавщини” (тодішня назва “Зорі Полтавщини”).
Перша гумореска “Містки та доріженьки” з’явилася під впливом Остапа Вишні 1926 року в газеті “Селянська правда”. З того часу друкувався в журналах “Червоний шлях”, “Всесвіт”, “Плуг” та інших. У 1929 році вийшла перша збірка гуморесок “Індивідуальна техніка”. Тоді ж опублікував сатиричні повісті “Гунни” та “Окупанти”. Друга збірка – “Колективом подолаємо” – вийшла 1930 року в Полтаві. Тут і було перервано його шлях у літературу…
6 жовтня 1934 року Олександра Ковіньку заарештували як “ворога народу”, котрий нібито ще з 1928-го перебував у антирадянській терористичній організації українських націоналістів-боротьбистів (раніше Ковінька справді належав до партії боротьбистів) і брав участь у терористичних замахах проти партійних вождів. У київській Лук’янівській в’язниці він зустрівся з полтавськими приятелями Майфетом і Ванченком… Вони були засуджені до 10 років виправно-трудових таборів. Після оголошення вироку 28 березня 1935 року Ковіньку повезли в Магаданську область, де й відбував свій строк. У 1947 році був звільнений, але без права повернення в Україну. Жив у Якутії. 1950 року його заарештовують знову і повертають у Нагаєво поблизу Магадана, де він працює економістом в автоколоні. 4 липня 1956 року його судово-слідчу справу було припинено за відсутністю складу злочину. Олександра Ковіньку реабілітували, і тоді ж він повернувся до Полтави. Був відновлений у рядах Спілки письменників, поринув у літературну роботу. Видрукував у журналі “Прапор” автобіографічну, написану з іронічним усміхом, повість “Як мене купали й сповивали”, а також збірки гумору та сатири “Кутя з медом”, “І не кажіть, і не говоріть”, “Директиви і корективи”, “Попав пальцем в небо”, “Чарівні місця на Ворсклі”, “Згадую й розгадую”, “Отак, прямо і прямо”, “Кислі яблука”, “На що ви натякаєте?..”, “Як воно засівалося”, “Гостріше гостріть пера” та інші. Його творчий доробок поповнився спогадами про Володимира Сосюру, Остапа Вишню, Мате Залку, Пилипа Капельгородського, сатирично-гумористичними повістями “Хрестоносці” та “Превелебні свистуни, або Смішні, чудні й сумні пригоди сільського хлоп’яка Василя Черпака”, автобіографічною оповіддю “Чому я не сокіл?..”, публіцистичними статтями з проблем розвитку української мови, збереження історико-культурної спадщини рідного народу.
На будинку по вулиці Зигіна, 4, де жив Олександр Ковінька, встановлено меморіальну дошку.

Підготувала Марія ВІТРИЧ.