Мешканець Машівського району Микола Герасименко, якого мобілізували на війну в кінці квітня минулого року, вже вдома. Звикає, як говорить, до мирного життя. От тільки війна ще не зовсім відпускає, міцно тримає у лещатах недавніх подій. Говоримо з Миколою про все, що вдалося пережити за рік розлуки з рідною домівкою.

– Забувається потрішки війна? – ставлю запитання й сама розумію якусь його недоречність.
– Та поки що ні, – прозвучало у відповідь. – Ще дуже мало часу пройшло…
Чоловік начебто і не мовчазний, але кожна відповідь для нього дається спочатку якось через силу. До мобілізації працював у охоронній фірмі.
– Отримав повістку 28 квітня. Відтоді й почалася моя служба, – розповідає демобілізований солдат. – Із Карлівки нас відправили в Полтаву. Після розподілу там і залишився освоювати всі навички, що потім згодилися уже в зоні АТО. Після місяця підготовки направили на аеродром, потім перекинули на інший. Служив разом із земляками, хлопцями з Базилівщини, Машівки, Кустолово-Суходілки.
У зону АТО потрапили вже восени, десь у жовтні, пробули там півроку. В Щастя Луганської області приїхали увечері, а вже зранку заступили на службу. Стало ясно, що ми на війні й розслаблятися не можна. Спочатку облаштували житло, – розповів молодий чоловік. – Мешкали в підвалі старої школи. Зима була дуже холодна, тож доводилося нелегко. Рятували нас головним чином волонтери. Не раз приїжджали земляки: з Базилівщини, Машівки… Везли нам все, що люди передавали. А найбільше по-трібні були взимку теплі речі, продукти харчування. Обігрівалися буржуйками, за які волонтерам окреме спасибі. Дуже цінними для нас були дитячі листи і малюнки, що були з нами постійно.
Про перше бойове хрещення хлопець говорить неохоче:
– У перші хвилини було дуже страшно, та зрештою до всього звикаєш, особливо якщо стріляють цілодобово. Ми попали під обстріл одразу після приїзду. Посидів у окопі кілька хвилин і попустило… Де й подівся той страх.
Головним нашим завданням було чергування на блокпостах. Перевіряли всі машини, що проїжджали повз нас. Частенько доводилося й затримувати. А скільки негативу переслухали на свою адресу… І антихристи ми, і жити та працювати їм заважаємо, й багато іншого.
На одному з блокпостів літній водій запропонував хлопцям банку меду. Вони взяли: багато хто з місцевих допомагав військовим, тож нічого незвичайного не запідозрили. Відкрили банку – й пролунав вибух… Один із хлопців загинув, двоє отримали поранення. От вам і мед. Пізніше ми почули, що знайшли того чоловіка…
– А чим допомагали місцеві?
– Перш за все інвентарем. Приносили сокири, лопати, пилки. І дров підкидали, коли не вистачало, й продуктами ділилися.
– Хоч не голодували?..
– По-різному було, але, спасибі волонтерам, не голодували. Та й державне постачання згодом дещо налагодилось. З-поміж своїх вибрали кухаря. До речі, годував він нас смачно: супами, борщами, кашами…
– З обмундирування проблем не було?
– Ось цю форму, що на мені, – пояснює Коля, – купив сам за власні кошти, бо та, що видали, дуже швидко “згоріла”. Адже і на колінах повзали, й окопи копали… Вже пізніше нам пропонували нову. Але вже не брав, бо мав свою. Видали й бушлати, й берці. Зараз взагалі все налагодилося, не те, що попервах. Новачкам видають усе, що потрібно. Мені з командирами пощастило: і навчили нас багато чому, і дбали про людей. Траплялося, що в нас було те, чого інші й не бачили.
Про майбутнє говорить так:
– Далі буде видно.
– Яку страву скуштував першою, коли приїхав додому?
– Мамин борщ, – випередила чоловіка дружина Лєна.
– А що снилося першої ночі в рідній хаті?..
– Мабуть, нічого. Я майже тиждень не міг повірити, що вже вдома. Прокидався вночі, оглядався навколо і все одно не вірив, що вже не там… Ми й у демобілізацію не вірили, аж поки не приїхали в Полтаву.
Щасти тобі, юний земляче! Хай нарешті над нашою змученою землею запанує мир, за який ти рік стояв там, на Сході!

Людмила ТЮТЮННИК
Журналіст