Олесь Гончар: “Високих літ високий лет…”

Сьогодні минає 20 років від дня смерті письменника, першого лауреата Національної премії України імені Т.Г. Шевченка, Героя України, академіка, видатного громадського діяча Олеся Терентійовича Гончара.
Полтавці пам’ятають і глибоко шанують свого незабутнього земляка. В селі Суха Кобеляцького району працює меморіальний музей-заповідник його імені. З 2006 року в день Святої Трійці там проводиться “Зелене свято Гончарового дитинства”. Полтавська обласна бібліотека для юнацтва носить ім’я письменника. Обласною організацією Національної спілки письменників України за фінансової підтримки управління культури ОДА проводиться щорічний літературний конкурс “Собори душ своїх бережіть”, що присвячений пам’яті Олеся Гончара.
Сьогодні пропонуємо нашим читачам перше знайомство із цікавим дослідженням письменника, доктора філологічних наук, професора, академіка, ректора Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка Миколи Степаненка про історію спілкування, листування, публікацій листів і творів Олеся Гончара і про Олеся Гончара у “Зорі Полтавщини”.

З історії “Зорі Полтавщини”: письменник Олесь Гончар і газета

У  родинному архіві Олеся Гончара вдалося відшукати лист, датований 27 березня 1987 року, від Сергія Григоровича Писаренка з Полтави. У ньому повідомляється, що обласній газеті “Зоря Полтавщини” в жовтні того ж 1987 року виповнюється сімдесят літ. Редакційна колегія, партбюро і профком вирішили створити до поважного ювілею музей історії газети. Журналіст Сергій Писаренко, на котрого покладено обов’язки завідувача цього музею, звернувся з великим проханням до “земляка, яким пишаються всі полтавці”, щоб той надіслав “своє фото з автографом, 2–3 книжки з автографом, а також поздоровлення і побажання колективу редакції у зв’язку із сімдесятиліттям”.
Олесь Терентійович виконав це прохання, що засвідчує напис його дружини Валентини Данилівни на листі від Сергія Григоровича – “Послано 19.05.87 р.”. Відповідь (чернетка її збереглася в архіві) надійшла із запізненням, тому що Олесь Гончар на початку квітня “опинився в кремлівській лікарні” [2, т. 3, с. 139]. Як занотовано в “Щоденниках”, він перебував на той час “у Москві на Лен. комітеті”, на “літературній секції” якого “доповідав про висунутий на [Ленінську. – М. С.] премію роман Ю. Давидова “Соломенная сторожка” (про Германа Лопатіна та інших діячів ХІХ ст. )”. Здоров’я, на превеликий жаль, підвело письменника, і він потрапив “в одиночну камеру” [07.04.1987]. Там хворий “нестерпно скучав за домом”, цілий день ждав, “щоб почути увечері голос Валі в телефонній трубці”, зізнавався, що всі його рідні – “і Валя, і Ліля, і Леся, і Юрко, і Валя-маленька” – звідти поставали якось інакше [17.04.1987]. Трохи розвеселяв Олеся Терентійовича секретар Полтавського обкому Комуністичної партії України Федір Моргун, який також проходив у тодішній союзній столиці курс лікування [07.04.1987]. Вечорами вони студіювали “книжку, видану в Петербурзі 1917 р., про маєтки та парки Харківської губернії”, ніби “поринали в античний світ”, де “білі палаци з колонами, альтанки, парки, геніальної архітектури церковки” [16.04.1987]. Додому Олесь Гончар повернувся аж через три тижні, відразу ж почав розбирати “гори пошти” [01.05.1987] і відчув, “що потрібен, що треба жити” [Там само]. Серед кореспонденції він знайшов послання від земляка-журналіста, з яким був знайомий раніше. У бібліотеці Сергія Григоровича, свідчить його донька-журналіст Ніна Кондратюк (Писаренко), найпочесніше місце займали книги Гончара, передусім перекладені російською мовою романи “Таврія” і “Перекоп” (М.: Известия, 1963) та повість “Земля гуде” (К.: Веселка, 1966) з такими теплими надписами: “Сергію Писаренку від душі. Олесь Гончар. 16/VI-68”, “Землякові-полтавцеві Сергієві Григоровичу Писаренку з привітом. Ол. Гончар. 1966”. Нині ці твори зберігаються в музеї газети “Зоря Полтавщини”. Не зайвим буде нагадати, що саме журналіст Писаренко ініціював створення цього музею й передав йому понад 20 тисяч різних експонатів, з-поміж яких дореволюційні видання, підшивки військових газет, листівки підпільників, книги, брошури. Він повідомив читачам, що до благородної справи зорян, про яку йдеться, безпосередньо причетний відомий майстер слова, дописувач газети Олесь Гончар, і звернувся до всіх, хто колись працював у “Зорі Полтавщини”, до їхніх родичів, щоб ті подарували майбутньому храмові духовності цікаві фото, різні документи, газети перших років Радянської влади, довоєнні номери “Більшовика Полтавщини”, які зберігаються в їхніх архівах [1987, 17 червня], а також до активних дописувачів, які брали участь у робсількорівських з’їздах і конференціях, щоб поділилися вирізками надрукованих матеріалів, запрошеннями на конференції, листуваннями з редакцією тощо. Полтавці активно відгукнулися на цю пропозицію, і в місті з’явився ще один невеликий, але багатий на цінні матеріали музей. Добрий почин Сергія Писаренка продовжили його колеги – Ніна Кондратюк, донька, та Наталія Яворська. І сьогодні відвідувачі музею газети “Зоря Полтавщини” з великим інтересом слухають історію, яку випало пережити цьому періодичному виданню, захоплюються професійним подвигом тих, хто творив його, намагався доносити простим людям правду, не піддався тенденційності, чиї публікації були “добрим голосом часу, свідченням нових можливостей” [29.03.1987].
У листі, адресованому Сергієві Писаренку, Олесь Гончар повідомляє, що надіслав власні книжки з нагоди ювілею “Зорі Полтавщини”. Він тепло, від душі привітав усіх працівників газети, побажав колективові редакції та читачам усього найкращого – наснаги, нових творчих звершень. Письменник зізнався, як це робив уже не раз, у своїй незрадливій любові до отчої землі. “Для кожного, хто володіє пером, мені здається дуже важливим, крім усього іншого (доброго), прищеплювати людям любов до рідного краю. А йдеться ж про Полтавщину! Авторові цих рядків, Ви знаєте, доводилося бувати в різних місцях планети, але без перебільшення скажу: ніде води смачнішої не пив, як із полтавських наших колодязів, ніде таким живлющим повітрям не дихав, як повітря рідного краю”. Процитований епістолярний витяг перегукується з діарійними записами Олеся Терентійовича різних літ про вітцівщину, як, наприклад, ось ці: “Оті Опришки, Шингурі, Ярові, Кишки, Масичі – де вони, чи хоч що-небудь від них зосталося?” [11.08.1971]; “Ідемо на Полтаву… Дишу вже полтавським повітрям! Який цілющий напій” [08.09.1981]; “Полтава, Миргород… і Говтва, й Кобеляки, й Сокілка… мовби історія України в мініатюрі” [22.09.1981]. “Мабуть, таки треба подумати написати й мені про Суху, Кобеляки, Стрижку, Ворсклу – про рідний край. Хто ж напише, розкаже? Суха наша у вінку хуторів (була)”. Гончара завжди переймало дивне почуття, “снагою наливалася душа” [17.05.1980], коли наближався до рідних місць – “…інше тут ніби й повітря, і зелень, і балки, і дороги… Прагне цього всього душа, і все її торкає, збуджує, бентежить, підносить… Повітря рідного краю – має воно в собі щось цілюще, якісь прани індійські” [12.08.1966]. Його і в юності, й на схилі літ вабило до “чарівних полтавських місць” [31.10.1982], великою втіхою для митця було “дихнути рідним повітрям” [28.10.1982]. Полтава, не раз повторював він услід за Анною Ключко, Франковою дочкою, – “мати співучої, милозвучної української мови, родомісто красунь-українок” [02.07.1967].
(Далі буде).

Микола СТЕПАНЕНКО
Доктор філологічних наук, професор, академік,
член Національних спілок письменників і журналістів України

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.