Так уже випадає у нашій новітній історії, що листопад для України та українців стає символом революцій. 22 числа нинішнього місяця Україна відзначатиме 10-ліття відтоді, як у Києві стався соціальний вибух, що ввійшов у історію під назвою Помаранчева революція. А 21 листопада виповнюється річниця початку вже іншої української революції, що отримала назву Революції Гідності. На думку науковців, попри дев’ятирічну різницю у часі, ці революції тісно пов’язані між собою, тому й розглядати їх треба в одному історичному контексті.

Переважна більшість громадян України були свідками тих доленосних подій, сотні тисяч (якщо не мільйони) брали у них безпосередню участь. Події мали багато спільного: епіцентр революцій, як в одному, так і в іншому випадках, містився у самому серці столиці – на Майдані Незалежності, громадяни масово вийшли на площі та вулиці, бо їх «дістала» брехня політиків і влади, і нарешті головною постаттю, що спричинила обидва соціальних вибухи, став Віктор Янукович.
Зрозуміло, що такі знакові події, як революції, потребують глибокого наукового осмислення істориків та політологів. Ми ж у даній публікації лише нагадаємо про перебіг подій останнього десятиріччя, із позицій сьогодення зробимо деякі порівняння та висновки.
Якщо характеризувати суспільно-політичну ситуацію, що складалася в Україні на початку ХХІ століття, то коротко її можна визначити як період перших серйозних розчарувань: зміни, на які так очікували пересічні громадяни, у країні не відбулися. Незважаючи на підтримку опозиційних сил більшістю населення, на керівні посади в органи виконавчої влади всіх рівнів, як і раніше, запрошувалися лише представники «старої», відданої режиму номенклатури, здебільшого члени Партії регіонів, СДПУ(о); представники останньої партії особливо стали домінувати в органах виконавчої влади після призначення Главою Адміністрації Президента України Віктора Медведчука.
Тож не випадково вже восени 2002 року в Україні почали відбуватися акції протесту проти чинної влади. Зокрема 16 вересня 2002 року, в день трагічної загибелі головного редактор інтернет-проекту «Українська правда» Георгія Гонгадзе, опозиційні політичні сили різного ідеологічного спрямування – блок Віктора Ющенка «Наша Україна», блок Юлії Тимошенко, Соціалістична партія – провели у Києві Всеукраїнські протестні акції «Повстань, Україно!» за участю сотень тисяч громадян. Багатотисячні маніфестації тоді відбулися в усіх регіонах країни, в тому числі й на Полтавщині.
Про те, що у суспільстві визрівала вибухова ситуація, зізнавався навіть перший Президент України Леонід Кравчук, який, зокрема, зазначав: «Майже в усіх напрямках наша людина відчувала незадоволення. Проблеми були скрізь – у економіці, у соціальній і духовній сферах, у міжнародних відносинах. Незадоволеність своїм особистим статусом і статусом країни наростала щодня і вилилася у відторгнення діючої влади. А потім стався великий обман… На жаль, за всі роки незалежності влада так і не змогла піднятися на таку висоту, щоб змусити себе поважати. Усе це мало рано чи пізно прорвати. Людина не може завжди жити на колінах. І цей прорив стався під час президентських виборів 2004 року».

Те, що протестний потенціал у суспільстві сягнув своєї критичної маси ще до завершення президентства Леоніда Кучми і не вихлюпнувся повною мірою раніше, можна пояснити лише надіями людей на вибори, надіями на те, що вони дадуть змогу мирно і в законному руслі змінити існуючу владу. А з нею – ситуацію та порядок у країні, які не влаштовували дедалі більше громадян. Проте людей у черговий раз обдурили. І відбулося це у найпринизливішій і брутальній формі.
Масові порушення та фальсифікації відбувалися восени 2004 року під час виборів Президента України, коли запекла боротьба за найвищу в країні посаду точилася між двома Вікторами – Ющенком та Януковичем. Перший – лідер опозиційних сил, інший – ставленик старого режиму, який підтримувала могутня промислова група Донецького регіону.
Ще під час проведення виборчої кампанії, саме за вказівкою представників виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, в нашій області відбувалося багатомісячне інформаційне зомбування електорату, готувалися і публікувалися різні звернення до полтавців із закликом проголосувати тільки за Віктора Януковича (наприклад, звернення представників трудових колективів, громадськості Полтави та Полтавського району до виборців; звернення загальних зборів асоціації керівників закладів освіти Полтави; звернення педагогічних працівників Полтави; звернення керівників промислових підприємств Полтави; масово знімалися із занять студенти і виводилися на мітинги на підтримку провладного кандидата (зокрема 21 вересня,
15 жовтня 2004 року).
На шляхах і вулицях обласного центру височіли бігборди тільки провладного кандидата, скрізь були однакові гасла на кшталт: “Полтава за Януковича!”, “Лікарі за Януковича!”, “Освітяни за Януковича!”, з кожної вітрини магазину (чи навіть державної установи, навчального закладу) проглядався його портрет. Спецвипуск інформаційного бюлетеня “Полтава-рухінформ” про зловживання чиновників у ході виборчої агітації писав так: “А зверніться до органів місцевого самоврядування, керівників установ, власників магазинів, кав’ярень – що почуєте? Одні просять вибачення, бо влада змушує, а в них же бізнес… Керівники тільки руками розводять, мовляв, ви ж самі все розумієте. Тисячі медиків, вчителів, держслужбовців змушують збирати підписи за Януковича. Частіше збирають просто на підприємствах, установах, аніж ходять по квартирах, по хатах, і скрізь сіють страх позбавити людей роботи, якщо хтось у чомусь не послухається”.
Фальсифікації в області були зафіксовані як під час проведення першого, так і під час другого турів голосування. Тоді ніхто так і не був притягнутий до кримінальної відповідальності. А у масштабах країни це мало справді серйозні наслідки, що безпосереднім чином вплинули на кінцевий результат при визначенні переможця. Та, незважаючи на численні повідомлення, які надходили від спостерігачів, про масові порушення та масштабну фальсифікацію у ході голосування, 24 листопада ЦВК прийняла постанову “Про результати виборів Президента України”, у якій переможцем оголошувався Віктор Янукович. Результати настільки суперечили проведеним у день голосування екзит-полам, що опозиція не дала опублікувати цю постанову і заявила про свій намір оскаржити її в суді. Представники урядів Канади, Німеччини, Польщі, США, Великої Британії підтримали вимоги опозиції і заявили про невизнання результатів другого туру виборів.
Та найвагоміше своє слово тоді сказав народ. Люди не захотіли більше терпіти брехню і приниження від дискредитованої влади і вийшли на вулиці. Відтак 22 листопада 2004 року розпочалася Помаранчева революція,
Майже водночас із головною площею Києва розпочалися протестні акції проти брехні й фальсифікацій на Полтавщині: в Полтаві, Кременчуці, Кобеляках, Карлівці, Гадячі, Шишаках та в інших містах, селищах, районах. Відповідальність за захист демократії в Україні тоді взяв на себе Комітет національного порятунку (КНП), який було створено коаліцією “Сила народу”. Полтавський обласний КНП очолив тоді перший секретар обкому СПУ, народний депутат України Степан Бульба. Від 22 листопада у Полтаві на майдані перед приміщенням обласної ради та обласної держадміністрації почали відбуватися багатолюдні мітинги на підтримку Віктора Ющенка, учасники яких протестували проти викривлення результатів голосування, закликали місцеву владу та правоохоронців захистити вибір народу, вимагали скликання позачергових сесій обласної ради та Полтавської міськради.
Тисячі людей вимагали від сесії обласної ради лише одного – ухвалення рішення про підтримку правдивих результатів голосування. Однак ні депутати Полтавської обласної ради, ні депутати Полтавської міської ради не виявилися спроможними тоді адекватно оцінити політичну ситуацію. На позачерговій сесії Полтавської обласної ради, яка відбулася 25 листопада 2004 року, більшістю голосів депутати прийняли звернення до Верховної Ради та жителів області, у яких фактично визнали перемогу Віктора Януковича, підтримавши тим самим оголошені ЦВК результати виборів.
А депутати Полтавської міської ради не спромоглися навіть зібратися, щоб висловити свою позицію. Така зневага до більш ніж півмільйона виборців Полтавщини спричинила радикалізацію акцій. Спочатку тисячі людей, перекривши рух транспорту в центральній частині Полтави, рушили до міськвиконкому. Вони домагалися від позачергової сесії міської ради виконати припис обласної прокуратури про призначення позачергових виборів міського голови. Не виявивши посадовців на своїх робочих місцях, багатотисячна колона рушила до обласної державної телерадіокомпанії “Лтава”, де її представникам вдалося добитися виступу учасників акції громадянської непокори в прямому ефірі.
Солідаризувалися з народом і депутати деяких місцевих рад. Так, Кобеляцька міська рада на позачерговій, вісімнадцятій сесії, ухвалила політичну резолюцію, в якій депутати підтвердили факт безперечної перемоги Віктора Ющенка у їхньому місті. Подібні рішення ухвалили і позачергові сесії Машівської, Великобагачанської, Решетилівської, Білицької Кобеляцького району селищних, Гадяцьких міської та районної, Пирятинської міської, Великобагачанської, Лохвицької і Решетилівської районних рад. Усього ж протягом 23–24 листопада 2004 року в області відбулося 49 сесій місцевих рад, на яких були прийняті відповідні рішення та звернення. Втім, як справедливо відзначали місцеві засоби масової інформації, сесії деяких місцевих рад були не такі категоричні у своїх рішеннях, а більшість із них просто вичікувала.
У напруженій політичній ситуації, яка виникла в країні у листопаді-грудні 2004 року, слід відзначити розважливу і стабілізуючу роль Верховної Ради України та Судової палати у цивільних справах Верховного Суду. Вони переконливо показали, що в Україні залишилися владні структури, які шанували Закон і прагнули неухильно дотримуватися його вимог.
Але останню крапку в цьому політичному (і не тільки) протистоянні мав поставити лише виборець. Тож 26 грудня 2004 року відбулося повторне голосування – так званий “третій тур” виборів. За офіційними результатами, які 10 січня 2005 року оголосила Центральна виборча комісія, перемогу у виборчих перегонах Президента України здобув Віктор Ющенко, який набрав 51,99% голосів виборців, що становило 15 мільйонів 115 тисяч 712 виборців. Його опонент, Віктор Янукович, набрав 44, 20% голосів, тобто 12 мільйонів 848 тисяч 528 виборців. Полтавська область виявилася поміж інших 17 областей, які під час виборів 26 грудня 2004 року надали перевагу кандидату на пост Президента України Віктору Ющенку. За нього проголосувало 66 відсотків мешканців Полтавщини. Віктора Януковича підтримали 29,15 відсотка полтавців. Проти всіх виступили 3,51 відсотка виборців.
Осмислюючи рушійні сили та мотивацію народних виступів 2004 року, зазначимо, що поле учасників масових акцій було тоді надзвичайно широким. Люди вийшли на вулиці (а це залишалося для них єдино можливою формою протесту) і тому, що побачили реальну загрозу виборів без вибору, без змін, на які вони так сподівалися, перспективу консервування тоталітарної держави й суспільства. Соціальна та політична строкатість її учасників, а це мільйони людей, яких взагалі важко було віднести до якихось організованих і структурованих сил, засвідчила: це був єднальний протестний порив проти корумпованої влади, кланово-олігархічної заангажованості політики й економіки. І саме аграрна частина центральної й північної України стала головним “електоральним сектором”, що забезпечив перевагу “помаранчевих” як на виборах, так і у ході протестних акцій 2004 року.
На жаль, лідери Помаранчевої революції упродовж кількох наступних років зробили все можливе і неможливе, щоб своїми діями дискредитувати ідеї Майдану. Неймовірні амбіції, постійні суперечки за портфелі, відірваність від реального життя, невиконання своїх обіцянок, гальмування реформ та зубожіння більшості населення спричинили до повернення у велику політику і врешті-решт перемогу на президентських виборах 2010 року такої одіозної постаті, як Віктор Янукович. До речі, одним із перших його указів було скасування Дня Свободи, який до цього вже відзначався у країні 22 листопада, і об’єднання його з Днем Соборності 22 січня. Мабуть, відповідно до його планів про відзначення Дня Свободи 22 листопада українці мали б швидко забути.
Задля цього у шкільних підручниках з історії, що видавалися під контролем міністра освіти і науки
Д. Табачника, відомості про Майдан були зведені до мінімуму, водночас у деяких ЗМІ час від часу почали з’являтися публікації, у яких зазначалося, що у листопаді-грудні 2004 року у В. Януковича політичні опоненти вкрали перемогу незаконно.
***
Здавалося, після численних помилок помаранчевих і поразки їх на виборах 2010 року зневіра людей до політики і політиків була такою великою, що у другий Майдан уже мало хто вірив, а, за прогнозами деяких науковців, він міг знову зібратися лише через 30–50 років, коли б підросло і змужніло нове покоління українців. Та й за історичною логікою революції у тій чи іншій країні не вибухають часто, оскільки проведення корінних змін (якщо вони відбуваються справді) у суспільстві не може відбуватися через такі короткі проміжки часу.
Та всупереч усім прогнозам, внаслідок чергової брехні влади,
21 листопада 2013 року люди знову масово вийшли із протестами на Майдан, розпочалася Революція Гідності (також Європейська революція). Головними причинами протестів стали відмова підписання Угоди про європейську інтеграцію, надмірна концентрація влади в руках Президента Віктора Януковича та його “сім’ї”, створення системи управління з ознаками диктатури. Певно, уроки Помаранчевої революції були засвоєні таки погано діячами режиму Януковича.
На нашу думку, і Помаранчева революція, і Революція Гідності свідчать про те, що українці, попри нав’язану нашим північним сусідом роль так званого молодшого брата, піднімаються із колін. Внаслідок останніх подій (у тому числі, на жаль, після загибелі тисяч людей), в Україні нарешті формується одна нація, для якої спільними є як національні, так і духовні цінності. Певно, так уже судилося, щоб Україна на своєму шляху до повноцінної, незалежної, європейської держави пройшла і такі складні випробовування.
Зважаючи на знаковість двох українських революцій, 13 листопада 2014 року Президент України Петро Порошенко підписав указ про щорічне відзначення 21 листопада Дня Гідності та Свободи. Підписуючи Указ, Глава Держави зокрема зазначив: “Україна – це територія Гідності й Свободи. Такими нас зробила не одна, а дві революції – наш Майдан 2004 року, який був Святом Свободи, і революція 2013 року, Революція Гідності. Це був надзвичайно важкий іспит для України, коли українці продемонстрували свою європейськість, гідність, своє прагнення до свободи!”

Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву   Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського
міського товариства «Просвіта»
ім. Т. Г. Шевченка