У  кожному колективі є людина, від появи якої поруч стає світліше. У думках, на душі, в наших перевантажених усіляким дріб’язком швидкоплинних буднях. Біля неї хочеться затримуватись, її хочеться слухати, на неї можна дивитись із таким же природним захватом, як на квіти, на море, на небесні зіркові розсипи. Для нас, зорян, таким світлим променем є наша дорога колега, заслужений журналіст України, член Національних спілок журналістів і письменників України Лідія Миколаївна ВІЦЕНЯ.
Серед її творчих перемог – премії імені Петра Артеменка (1981), Григорія Яценка (1998), Володимира Короленка (2004), Леоніда Бразова (2009). У 2006 році вона удостоєна найвищої нагороди в галузі журналістики України – премії НСЖУ “Золоте перо”. Літературний доробок Лідії Віцені – художньо-документальна повість про життя і творчість полтавської художниці Саші Путрі “Сашенька”, художньо-документальна оповідь про Героя України, Героя Соціалістичної Праці Семена Антонця “Життя, що стало долею”, збірки поезій “Космограма душі”, “Несподіваний вогонь”, “Усе в житті не випадково”.
9 листопада Лідія Віценя відзначила симпатичну дату, отож із цієї нагоди ми вмовили її побути в незвичній для неї ролі – не інтерв’юера, а респондента.
“Може, так і накликають долю?”…
– Лідіє Миколаївно, все в нашому житті починається, закладається в дитинстві…
– Для мене воно наче й досі існує десь у паралельному вимірі – затишний рай краси, спокою. Пам’ятаю себе із того літа, коли квітки картоплі розглядала над головою. Над хатою – осики. Недалечко – сосни, за ними – іподром. Казали, що там деревами виписано три літери: ДКЗ. Дібрівський кінний завод, це неподалік від Миргорода. Назву можна прочитати із висоти пташиного польоту. Тато вранці їхав на велосипеді у свою кузню. Рідко брав із собою подивитися, як він кує підкови для красенів-рисаків. У печі гуде вогонь, молот гучно б’є розпечене залізо, потім воно шкварчить у воді… Страшно на те дивитися. Узимку він ішов на полювання, а приносив замерзле пташа, яке ми відігрівали, або совенят, що випали із гнізда у соснах. Навесні відносили їх випускати на волю. Вечорами він “ловив голоси”, крутив коліщатко радіоли, – здавалося, що так тріщить десь у темних небесах. Найбільшим святом мого дитинства було йти до бабусі на ніч. Молодший брат був домашнім, а мені – аби до бабусі. У неї хата була стара – під очеретом, із мисничками, вишитими рушниками, іконостасом. Вечорами сходилися сусідки-вдови, по черзі читали “Гайдамаків” і “Катерину”. На покуті блимала лампадка, гойдала по стелі тіні. З портрета на стіні дивився дід Іван, який пропав безвісти на війні. Бабуся все життя його ждала. А мені здавалося, що його очі дивляться за мною. І так у четвертому класі я написала перший вірш, наївний, дитячий, там були рядки: “Я не знаю тебе, дідусю,/ Й не зустріну в житті ніде./ Лиш на зжовклий портрет дивлюся, /Де обличчя твоє молоде…” Бабуся й сама щось писала, “складала поему”, як вона казала, про своє життя. Лягаємо спати, й вона читає мені.
– З чого починалися Ваші мрії про журналістику?
– Якщо на те зважати, можна помітити, що доля завжди дає нам підказки, посилає знаки… Моя мама якийсь час працювала у шкільній бібліотеці, і під вечір купу газет і журналів із пошти приносили їй додому. Першою читачкою була я – знала найцікавіших авторів кожного видання. Приблизно тоді ж якось на уроці Галина Тимофіївна Черняк, коли йшлося про вибір професії, зазначила, що я люблю мову. Чесно кажучи, це мене так здивувало – хіба ж я люблю усі ті нудні правила? А потім твори з української літератури писала віршами. У старших класах зіграла Мавку з “Лісової пісні” у спектаклі в нашому клубі. Уже згодом зрозуміла, оглядаючись на все те, і десь у поетичних рядках відзначила: “Може, так і накликають долю?” І свою третю поетичну збірку назвала “Усе в житті не випадково”. Так я відкрила для себе професію, і вже в п’ятому класі казала всім, що буду журналісткою.
– Поезія і журналістика – різні стихії. Вони у Вас боролися?
– Коли я вступила на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, мене дуже дивно привітав один із полтавських поетів. “Вчися-вчися, це потрібно. А журналісткою ти все одно не будеш”. Мене це здивувало й зачепило, але посоромилася питати, чому він так сказав, – не вірив у мене? Якимось чином потім навіть доводила й собі, і йому, що стану журналісткою, не лише за дипломом, а справді за фахом, за досвідом. А потім, коли ми з ним зустрілися вже через багато років, усе ж спитала, чому він так сказав. А він відповів, що був упевнений, що я буду поетесою. Вірші писала завжди, і зараз іноді пишу, але все ж одного разу зізналася сама собі, що вибір таки зробила. І він – на користь журналістики. Ви ж розумієте, це та професія, де по-іншому неможливо, у ній “живеш” день і ніч. А поезія – уже як хобі. А їй цього мало. Тож мав рацію поет із юності – тут треба вибирати щось одне…
Розкіш спілкування, якою хочеться поділитись
– Лідіє Миколаївно, за повсякденною журналістською роботою часу нудьгувати, звісно, не залишається. Та все ж у всіх людей творчих професій завжди є якась ностальгія за найзахоплюючішим часом…
– Це, звісно, молодість. Ми не зважали на труднощі, було просто цікаво – щось відкривати, навчатися, спілкуватися. Зараз цікавий час – завдяки Інтернету наче повернулися в студентство, маємо змогу спілкуватися з однокурсниками. Під час навчання щоліта цікавою була практика – і в районці у Миргороді, і в “Комсомольці Запоріжжя”, “Вечірньому Києві”, “Радянській Україні”. Я, наприклад, на практику в Запоріжжя їхала спеціально, щоб познайомитися з талановитими поетами Анатолієм Рекубрацьким, Сашком Абліцовим, Геною Літневським, світла йому пам’ять. У “Комсомольці Полтавщини”, де починала друкувати вірші ще школяркою (тоді брала участь в обласному конкурсі “Поетична весна”, одержувала і друге, й перше місця в ньому), проходила практику вже після четвертого курсу, коли йшлося про майбутній розподіл на роботу. Мене покликали в цю газету. І то були неповторні роки, ми шукали тоді якісь особливі теми, з радістю бралися за всілякі дослідження. Вигадували якийсь несподіваний ракурс не тільки для написання матеріалу, а й для знайомства з героєм майбутньої публікації. Модні зараз телепроекти про те, як журналіст міняє професію, – це далеко не нова ідея. В “Комсомольці…” навіть рубрика така була: “Журналіст міняє професію”. Дуже багато було журналістських розслідувань. Моїм улюбленим жанром тоді був нарис. Утім, зрозуміло, час змінився, змінилися його запити. І власне жанри, стиль розмови, газетна подача. Все це – нормальний процес. Подих часу. Але тоді справді в центрі журналістики була людина. Зараз розкрити її характер, неповторність, глибину душі дає змогу інтерв’ю.
– Які герої Ваших публікацій справили на Вас найбільше враження?
– Їх було так багато, і кожна зустріч цікава по-своєму. Відкривати для себе людину – це те саме, що прочитати цікаву книгу, подивитися талановиту кінострічку. Цікаво тоді, коли з цим ще довго живеш – аналізуєш, переживаєш, пам’ятаєш. Наприклад, у мене було кілька публікацій (в обох газетах) про таку людину, як кажуть, режисера від Бога, на жаль, покійного В’ячеслава Бурлаку. Особливий подарунок зробив мені полтавський колекціонер Юрій Меліхов – приніс щоденники колишньої полтавки Лариси Майке, 1904 року народження. В них були історія її кохання і розповідь про тогочасну Полтаву. І все подано так талановито, глибоко, емоційно. Готувала про неї публікацію для “Зорі Полтавщини” на дві подачі. Незабутнім є для мене й 1988 рік, коли їхала в Козельщинський район, щоб віднайти отця Петра – молодого чоловіка, колишнього комсомольця й воїна-афганця. Розповіла неймовірну історію про те, як він, дивом уцілілий, поранений, опритомнів у афганських горах, один під чужим небом. Не мав жодних надій на порятунок і там дав обітницю Господу: якщо виживе, то буде Йому служити. Свого часу я вела рубрику, яку сама й заснувала, – “Творча майстерня”, де розповідала про багатьох видатних полтавців (і не тільки), а також у рубриці “Зустріч для вас” – серед них були зокрема письменники Валерій Шевчук, Володимир Малик, Анатолій Гальченко, Віктор Баранов, Михайло Слабошпицький, художники Володимир Геращенко, Юрій Самойленко, Микола Грибан, Сергій Гнойовий, актори Василь Голуб, Юрій Попов, співаки Ніна Матвієнко, Вахтанг Кікабідзе, Раїса Кириченко, наш видатний хлібороб, який землю “чує” так само, як людину, – Герой України, Герой Соціалістичної Праці Семен Антонець…
Нічого не залишати на потім
– Лідіє Миколаївно, чи було таке, коли планували щось написати, але чомусь не збулось, а згодом від того залишився жаль…
– Ні, у моїй практиці такого не було. За що бралася – знала, що напишу: нехай пізно ввечері, нехай вночі (було й таке, що про вечірню подію треба написати до ранку), але  зроблю обов’язково. Це та стара школа, той гарт, який назавжди привчив не залишати нічого на потім. Єдине, за що постійно боялася, беручись за чергову тему, особливо коли хворів батько, коли була старенькою мама, що не дай Бог із ними щось станеться, а я взяла терміновий матеріал і не зможу його написати… А вдома завжди мала підтримку, чоловік та донька давно звикли, що мені постійно потрібно щось писати. І це – головне: ніхто не заважає, маю для того тишу й спокій.
– Що Вас засмучує, пригнічує чи, можливо, навіть дратує у сучасній вітчизняній журналістиці?
– Недавно натрапила в Інтернеті на інтерв’ю з відомим російським журналістом Володимиром Молчановим. Свого часу брала в нього інтерв’ю, коли він приїздив у Кобеляки, і враження залишилися чудові – той приклад, що цікава й багата духовно людина завжди проста й легка у спілкуванні. Тепер же, за нинішніх ситуацій, мені навіть трохи страшно було читати це інтерв’ю. Боялася розчаруватися – а раптом і він (як Йосип Кобзон, з яким також зустрічалася і писала про нього, вірила, що його слова про любов до України – то щира правда) у ворожому стані? Та, дякувати Богу, не розчарувалася. У контексті цього інтерв’ю є така його думка: “Так, я просто журналіст, а це сьогодні не найпристойніша професія, вона багатьма скомпрометована”. Професія однозначно скомпрометована. Якщо раніше журналісти були заручниками режиму (був час, коли мусили починати матеріал із цитати Брежнєва чи класиків марксизму-ленінізму), то сьогодні інша біда – багато медійників перетворили професію на спосіб заробітчанства, на кар’єрні сходи, на політичний старт. Дуже сподіваюсь, що журналісти, які пішли сьогодні в політику, а це і Мустафа Найєм, і Сергій Лещенко, покажуть нам новий рівень свідомості – після Помаранчевої революції, після Майдану – Революції Гідності. Бо ми всі змінилися – це однозначно.
– У 2006 році Ви одержали найпрестижнішу премію НСЖУ “Золоте перо”. Така творча перемога, певно ж, гріла душу?
– Так сказати не можу, але, звісно, це приємно, звучить гарно. Це був період, коли головним редактором у “Зорі Полтавщини” вже працював заслужений журналіст України Григорій Гринь. Новий керівник – нові правила. Мені довелось забути, що моя редакційна спеціалізація – культура, мистецтво, література. Якось зникли ці тематичні рамки, і я готувалася до інтерв’ю з фінансистами, юристами, фермерами… Вивчала відповідну літературу, й врешті мені справді стало цікаво й приємно, що можу відкривати для читача й для себе таких різних людей, такі різні сфери діяльності. У цей період якраз і отримала “Золоте перо” – було багато публікацій. Наразі мені болять, як і всім українцям, події на Сході. Хвилюють, захоплюють, ятрять душу зустрічі із захисниками Вітчизни, з волонтерами, які нерідко є, зокрема, й людьми мистецтва. Тут багато ще доведеться усім разом нам і відкрити, і зрозуміти, й осмислити. Але потяг рушив, маємо національно свідому молодь, котра будуватиме нове життя. І для журналіста, як завжди, неймовірний простір. Збито дещо звучить гасло із часів нашого студентства – писати історію сучасності, але так воно і є.