Мабуть, кожен із нас може пригадати, як у дитячому віці ми із подивом відкривали для себе, що світ – це не тільки наше рідне село чи місто, що десь там, за горизонтом, куди біжать дороги, люди живуть в інших містах і селах, в інших країнах і навіть на інших континентах. Ще хлопчиком Василь Патрош знав, що цей світ створений Господом, до якого він молився, як навчили батьки, адже ріс на Тернопільщині, де віра плекається в кожній сім’ї змалечку. А коли подивився фільм “Вечори на хуторі поблизу Диканьки”, почув про письменника Миколу Гоголя, йому дуже захотілося на власні очі побачити той чарівний край – Полтавщину, побувати в Диканьці. Тоді той хлопчик навіть уявити не міг, якою реальністю стане його мрія!
Нині протоієрей Василь Патрош – настоятель церкви Різдва Пресвятої Богородиці в Горбанівці й церкви святого апостола Івана Богослова у Мачухах Полтавського району. Так складалися обставини, що мені довелося кілька разів домовлятися із ним про зустріч для інтерв’ю, і врешті вона випала, як виявилося, у день вшанування ікони Пресвятої Богородиці “Зглянься на смирення”…

– Отче Василю, мені здається, що ось такі збіги – не випадкові. Ви служите у церкві, названій на честь Богородиці, до того ж вона пов’язана із чудотворним Її образом, сьогоднішнє свято – теж ознаменоване чудотворним образом, адже усі знають про нерукотворний відбиток на склі ікони “Зглянься на смирення” у столичному монастирі. Як Ви гадаєте?
– На все воля Божа, все, що відбувається у нашому житті, – від Бога, Він благословляє людину на її справи, благословляє й випробування. І обставини, які випадають людині, також у Божому провидінні. Адже сказано, що й волосинка з голови не впаде без Його волі. Й цей день, коли також вшановується образ Пресвятої Богородиці, випав нам по промислу Божому.
– І на продовження теми. Існує дуже багато ікон Матері Божої, і вони мають різні назви, до них складені різні молитви, акафісти. Іноді людина не знає, до якого образу молитися, – чула таку розмову серед вірян.
– Пресвята Богородиця одна у нас – заступниця, Матінка Небесна, яка допомагає нам, молиться за нас. І являється нам в різних місцях України і світу, являє нам своє чудо, свою милість через якусь зі своїх ікон. Одна з таких – Горбанівська, її знайшов козак Горбань на галявині, коли косив траву. Із пораненого його косою лика Богоматері покотилася сльоза… За місцем знайдення ікону й назвали – Горбанівська. Так само маємо Козельщинську, Почаївську та інші. А Божа Матір одна, до неї й треба молитися. Різні ж назви розповідають про те, чому саме таке найменування має певна ікона, а також історію її знайдення чи написання.
– Які шляхи привели Вас на Полтавщину, омріяну в дитинстві?
– Я приїхав сюди у квітні 2001-го року після закінчення Тернопільської семінарії разом із дружиною. Нас зустрів митрофорний протоієрей отець Миколай Храпач (саме моя дружина взялася шукати прихід, зателефонувала в Полтавську єпархію, і він запропонував мені місце роботи). Спершу мене призначили настоятелем церкви святого апостола Івана Богослова у селі Мачухи, де ми й житло знайшли – спочатку наймали квартиру. Було дуже важко, бо ми приїхали, не маючи при собі нічого, і людям, мабуть, дивно було бачити такого молодого священика. Потім мені дали ще церкву Різдва Богородиці в Горбанівці, точніше, то було приміщення, пристосоване під храм, як і в Мачухах. Мені хотілося, щоб у цих селах були церкви, які я звик бачити у себе на Тернопільщині. У Мачухах будівництво почалося 2002 року, я мріяв про таке і в Горбанівці. Хоч будувати два храми паралельно дуже важко. Пізніше я познайомився зі своїм земляком, фахівцем нафтогазової справи, на жаль, нині покійним Іваном Семеновичем Матієшиним. Я вірив, що він мене зрозуміє, підтримає і посприяє в будівництві. Спочатку він відремонтував дах у пристосованому приміщенні – дав на те кошти, бригаду робітників. І вони вибудували купол, поставили хрест, огорожу. Років через п’ять (мабуть, Господь дав таку думку Іванові Семеновичу) він вирішив будувати храм. Адже цікавився минулим, знав історію про те, що тут колись чудотворна ікона Богородиці зберігалася у збудованому на місці її знайдення мурованому храмі Різдва Пресвятої Богородиці й що неподалік забило джерело з цілющою водою. З кінця 2007 року розпочалася робота. В проекті не було передбачено будівництво підвалу, але я запропонував його зробити, щоб із часом там обладнати трапезну або недільну школу. Місцеві жителі були вражені будівництвом, бо це святе місце останнім часом нагадувало пустир. Ми віднайшли багато захоронень біля руїн колишнього храму і навіть речей із нього. І так з’явився новий храм, який вражає своєю архітектурою, красою, величчю, було куплено сім дзвонів, зведено огорожу. Люди кажуть, що все тут нагадує земний рай. І не дивно, адже це місце освячене самою Божою Матір’ю.
– Це в чомусь проявляється, як зазвичай буває в таких місцях?
– Я особисто тут завжди відчуваю якесь полегшення, наче відступають усі труднощі, проблеми, негаразди. Огортає благодать… І люди кажуть, що тут так добре, затишно. Для нашого храму одна сім’я пожертвувала старовинну ікону – список Горбанівської Богоматері. Де її оригінал – я так чув, що насправді досі невідомо, хоч і кажуть, що він зберігається в Макаріївському соборі. Храм облаштований дуже гарно, і віруючих приходить багато, паломники приїздять. Кілька днів тому приїхали люди з Диканьки і кажуть: “Ми шукаємо українську церкву. Були у Свято-Успенському соборі, чули про ваш храм, тому й завітали”. Я вже поспішав, але запросив їх – вони все обдивилися, свічки поставили, сказали, що дуже гарно тут. І потім ще двічі їх бачив у нас. Людей останнім часом стало більше ходити в храм, і хрещення діток у нас відбуваються часто.
– Лише рік тому 21 вересня, у день Різдва Пресвятої Богородиці, Горбанівський храм був освячений, та ще й чин освячення звершив Святійший Патріарх Київський і всієї України-Руси Філарет. Звісно, для Вас це стало особливою подією?
– Перш за все це було велике хвилювання, і владика Федір (архієпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ КП. – Авт.) переживав та клопотався, щоб усе було гаразд. Того дня ми відзначили й річницю служіння в новому храмі. На жаль, Іван Семенович Матієшин уже відійшов у інший світ на той час, але Святійший Патріарх нагородив його (посмертно) орденом Святого рівноапостольного князя Володимира Великого (першого ступеня). А його дружині Валентині Василівні, яка продовжила справу чоловіка, вручили орден Святої великомучениці Варвари. Для мене як для священика це подія – на все життя. Моя дружина, матінка, теж хвилювалася, ми дуже готувалися до цього свята. Людей багато прийшло – з Горбанівки, Розсошенців і з Полтави. Всі були радісні, піднесені.
– Ви часто згадуєте матінку, схоже, вона в усьому допомагає Вам? Розкажіть про свою сім’ю.
– Так, матінка Тетяна допомагає. Вона працює і навчається заочно в педагогічному університеті. У нас є донечка Вероніка, шестикласниця. Важко було, коли приїхали на Полтавщину, не мали житла. Але згодом обладнали свій будинок. Тепер є багато друзів, знайомих. Наша сусідка, до речі, – співачка Наталія Май, і ми дружимо сім’ями. З громадою в Мачухах ще будуємо храм, уже є вікна, двері, купол. Хоч іноді буває гірко на серці від того, що не всі нас розуміють і підтримують. Буває, питають: коли ви вже збудуєте свій храм? Кажу їм: це ж для вас він будується, це наша спільна справа, бо храм – це оберіг для села, і ми повинні разом трудитися. До всього, будується цей храм також на місці колишньої церкви. Але зміни є, якщо порівнювати час, коли ми сюди приїхали, і сьогодення. Люди часто підходять, коли виконую треби, аби щось запитати, цікавляться церковним життям, діток приводять на причастя. Вони стали ближчими до Бога і розуміють, що тільки на Нього надія, особливо зараз. Я наголошую у таких розмовах, що людина повинна знаходити час для молитви, для відвідування храму.
– У селі й справді дуже багато роботи, люди мають ще й городи, господарства. Вони приглядаються, як живе священик?
– Священик повинен жити за тими правилами, яких навчає людей, інакше йому ніхто не повірить. І проповіді його будуть марні, якщо слова розходитимуться із ділами. Люди дуже уважно приглядаються, а священик у селі – як на долоні. Всі ми грішні, всі помиляємося, але стараюся бути зразковим у справах, у вчинках. А люди кажуть: якщо не священику, то кому ще вірити? Спочатку ми з дружиною теж тримали господарство, але потім відмовилися від цього, щоб мати більше часу на спілкування з людьми, на турботи по будівництву храмів, на підготовку до служби.
– Нині час особливий – українські церкви намагаються підтримати нашу армію, при Свято-Успенському соборі створено волонтерський Полтавський батальйон небайдужих, яким опікується владика Федір. У селах віряни долучаються до цього руху?
– Ми також збирали кошти – громади Мачух і Горбанівки, передали їх нашим військовим. І я закликаю людей допомогти продуктами, хто чим може. Ніхто не відмовляється, обіцяють допомагати. Часто запитують про те, як може брат іти на брата, вбивати, як може священик благословляти на таке, яка церква “правильна”, якого патріархату – людям важко сприймати ту реальність, яку маємо нині. Я завжди наголошую, що немає більшого прояву любові, як душу свою покласти за друзів своїх, за Вітчизну. А Господь дивиться не на лице наше, а на душу, на вчинки й діла наші. Церква ж молиться за мир, закликає до миру.
– Священик у селі справді відкритий – як на долоні. Мабуть, Ви берете активну участь у житті місцевих громад – Вас запрошують до школи, на всілякі зібрання, заходи, просять щось освятити?
– Зі шкільним колективом у Мачухах у нас налагодилися добрі стосунки, мене запрошують і на свято першого вересня, і на останній дзвоник. Був там і на святі Миколая. Вже традиційно я дарую школі ялинку на Новий рік – мені це приємно. На Покрову із козаками читали молитву. В День Перемоги біля пам’ятника служив панахиду, в Горбанівці освячував пам’ятник жертвам Голодомору. На Водохреща запрошують і в сусідні села освячувати воду в ставках. А нещодавно в Мачухах відкрився мотобольний стадіон – освячував його поле. І загалом намагаюся підтримувати спорт, приходив допомагати, коли тривали роботи із відновлення стадіону. Священик повинен бути з людьми, в колективі – я хочу, щоб мені довіряли, бо всі ми один перед одним рівні.
– Не шкодуєте, що опинилися на Полтавщині, не розчарувалися?
– Ні, тут дуже гарно, ми задоволені, що живемо на Полтавщині, є друзі, є для кого жити й служити. І праці багато вкладено. Полтава поруч, буваємо там сім’єю, любимо на Івановій горі погуляти. Люди тут добрі, патріотичні, небайдужі. Хочеться зробити для них щось хороше, корисне. У найближчих планах – відкриття недільної школи в Горбанівці. Вірю, що віряни йтимуть до наших храмів, що на службах їх буде більше, адже села великі, є з ким і для кого працювати. А люди починають розуміти, що трудитися треба й на користь душі, зміцнюючи свою віру.

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”